ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Вища освіта – необхідна складова життя, яка відкриває безліч можливостей для особистого та професійного розвит­ку. Вона не лише формує знання та на­вички, які потрібні для успішної кар'єри, але й сприяє розвитку кри­тичного мислення, культурної обізнаності та громадянської свідомості. А в підсумку – розвитку самого суспільства та країни.

Для подальшої відбудови нашої дер­жави вища освіта є ключовим фактором. Високий її рівень сприяє економічному зростанню, інноваціям та підвищенню якості життя населення.

Сьогодні соціальна стабільність в Україні також значною мірою залежить від доступу до якісної вищої освіти, яка є основою для сильної та стабільної держави.

Саме на цю тему ми вирішили поспілкуватися з голо­вою профспілкового комітету провідного закладу вищої освіти України – Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського» – Михайлом Безуглим.

– Для початку з професійного – як би Ви описали профспілкову організацію КПІ 5 років тому, зараз і через 5 років?

– Цікавий початок розмови (посміхається). На мою дум­ку, профспілкова організація КПІ завжди була «системоут­ворюючою» в профспілці освітян та й загалом проф­спілкового руху в Україні. Це навряд чи можна пояснити лише кількістю членів орга­нізації чи її столичним стату­сом. Профком КПІ – це про традиції, рішучість та акту­альність. А це саме те, чого зараз потребують трудові ко­лективи, особливо в умовах воєнного часу. Через 5 років хотілось би побачити процві­таючу організацію в сучасно­му університеті в Україні – державі-переможниці.

– Профком КПІ – це вели­чезне об'єднання професійних людей, як Ви ви­користали цей потенціал для допомоги ЗСУ?

– Згадуючи перші дні повно­масштабного вторгнення, стан більшості працівників та студентів можна описати лише одним висловом – «у таке не можливо повірити». Але реалії протверезили швидко і важливим в той момент було знайти можли­вість діяти у будь-який до­ступний спосіб. Тому і дія­ли: віднаходили можли­вість надавати грошову до­помогу працівникам, що за­лишили домівки, як то ка­жуть, в одних тапках і без документів; перебували на контакті з нашими партне­рами з Варшавської Полі­техніки, які радо приймали КПІ-шників, членів їх ро­дин і забезпечувала житлом та харчуванням; реагували на запити добровольців- працівників, відшукували і купували обладнання, аму­ніцію, засоби зв’язку та інше. А в середині березня зібрався профкомом і при­йняв рішення перерахувати один мільйон гривень на по­треби ЗСУ на рахунок у Нац­банку.

Не збавляли обертів і після видворення окупантів з-під Києва. Протягом березня- листопада 2022 року проф­спілкова організація, що об’єднувала працівників та студентів, була практично єдиною інституційною фор­мою на рівні університету, яка допомагала ЗСУ. З лис­топада в КПІ почав працюва­ти створений за рішенням трудового колективу окре­мий Фонд, що дало профко­му змогу акумулювати ко­шти на надання й іншої до­помоги. Більше 1 мільйона гривень ми направили на до­помогу понад 30 працівни­кам КПІ, у яких через вій­ськові дії було зруйноване або пошкоджене житло.

Результати багатьох справ, на які спрямована увага про­форганізації зараз, можуть бути озвучені тільки з часом. Про один з останніх «проєк­тів» для військових можу сказати лише, що створено портативний комплекс де­тектування відеосигналів fpv -дронів, який дозволяє оператору віддалено від точ­ки прийому сигналу здій­снювати моніторинг та ви­значати напрям на fpv -дрон. Комплекс успішно пройшов тестові випробування та ви­користовується в бойових за­вданнях. Виготовлено 4 ек­земпляри комплексу та пере­дано підрозділам ЗСУ.

Проте про масштабування цієї, а також багатьох інших розробок працівників та сту­дентів не тільки КПІ, а й ба­гатьох українських універ­ситетів, напевно йтись не може. Все таки, перш за все, ми осередок підготовки ка­дрів, появи ідей, розробки концепцій та прототипів, вдосконалення технологій на запити оборонної промис­ловості та потреби військо­вих. І звичайно для цього по­трібна координація, почина­ючи від первинних колекти­вів, закінчуючи національ­ними та галузевими пло­щадками та платформами, які зв’язали б ці ланки та ви­робництво.

– З останніх новин відомо, що Ви вирішили поборо­тися за крісло ректора КПІ. Що підштовхнуло Вас на такий крок?

– Соціальні мережі розне­сли цю новину, і доволі з різ­них позицій (посміхається). Я в КПІ з 1996 року і прой­шов послідовний шлях від студента, аспіранта, асис­тента, старшого викладача, доцента та професора кафе­дри до її завідувача. Знаю усі особливості університет­ської роботи і проблеми на кожному «рівні». До того ж, понад 25 років завдяки ак­тивній громадянській пози­ції, перебуваю, так би мови­ти, «на іншій стороні бари­кади» по відношенню до ад­міністрації і в багатьох пи­таннях маю кардинально інший погляд на те, куди і як рухається КПІ. Тому рі­шення представити власне бачення вирішення нагаль­них університетських про­блем та програму розвитку КПІ вважаю своїм правом та обов’язком у цей історич­ний проміжок часу.

– Чи не вважаєте, що для багатьох людей сприйнят­тя того, що голова про­фкому університету може стати його ректором, є доволі суперечливим?

– На мою думку, це стерео­тип, який, до того ж, ще й нав’язується. Перш за все я професор університету, а го­лова профкому – це поклик і робота одночасно.

Але ж дивною була б ситуа­ція, що Вам відмовили в пра­цевлаштуванні тільки на підставі того, що вам подоба­ється футбол, а ваш майбут­ній шеф – фанат шахів. До того ж, освітянське середови­ще має подібні прецеденти, наприклад, вибори ректора в НУБіП цього року довели, що кандидат, у послужному списку якого є головування профкомом студентів, може стати ректором університе­ту. До речі, вітаю Вадима Анатолійовича Ткачука з пе­ремогою і бажаю університе­ту за його керівництва досяг­нути запланованого.

– Зараз часто хейтять державні, у тому числі, технічні вузи, що вони зали­шились на рівні «радянщи­ни», наскільки на Вашу дум­ку справедливі такі тези ?

– Частково я згоден з цим, особливо це стосується ме­неджменту, управління ЗВО. Моя оцінка кадрового потенціалу університетів наступна – в управлінні пе­ребувають люди вікової ка­тегорії 70+. За логікою, верх­ня межа управлінців сучас­ного періоду – це 60 з неве­личким, які повинні саме за­раз оновлюватись.

Проте чи є така когорта ке­рівників і у якій кількості? Згадайте середину 90-х та по­чаток 2000-х – неймовірний відтік кадрів з університе­тів. Тому маємо розрив – і ке­рівників з досвідом на рівні 50+ на практиці не так бага­то. У розрізі КПІ це вже ви­глядає проблематичним, тільки деканів у нас 24. Тому дійсно – управлінські моде­лі застарілі, особо-центрова­ні, в деяких випадках навіть авторитарні. Як з цим боро­тись? Необхідна інституцій­на реформа системи управ­ління ЗВО. Яку модель слід обрати – це величезна диску­сія, а в умовах воєнного часу найраціональніше було б «відпустити» цей процес і не намагатись регулювати ді­яльність усіх університетів під шаблон. КПІ, як ніхто, знає, що теорія малих чисел не працює на теорії великих.

– Ви працюєте з двох сторін, якщо можна так сказати, завідувач кафедри, тобто належите до адміністрації, і голова профкому з функціями захисту від цієї ж адміністрації. Ви бачите процес керування і його наслідки. Які б зміни управлінської політики та адміністративної діяльності хотіли б впровадити в університеті для максимальної оптимізації роботи?

– Насправді для закладів освіти, на мою думку, це найоптимальніше поєднан­ня, коли ти розумієш де і як тобі треба втрутитись як го­лові профкому, аби процес діяльності підрозділів та ка­федр забезпечував найбіль­шу ефективність. Позиція щодо оптимальних процесів управління апріорі проста – треба позбутись тих ланок в системі, які сповільнюють процеси, роблять їх громізд­кими, і у підсумку не прино­сять користі. А далі – почи­нається процес модернізації та розвитку. Проте «проф­спілкове втручання» має за­конні рамки і, як ми часто чуємо в КПІ, – для реалізації прогресивних ідей, іннова­цій необхідні сміливі управ­лінські рішення. Відсут­ність таких рішень, або на­віть дискусії щодо їх появи, і є однією з причин чому я подав свою кандидатуру на посаду ректора.

– Кого б із претендентів на посаду ректора Ви б підтримали, якщо б не були кандидатом?

– Трохи провокаційне запи­тання. Хочу зазначити – рек­торство не є самоціллю, га­лочкою в біографії, пунк­том, про який можна онукам розповідати на пенсії. Це прагнення до змін, маніфест про те, що ти хочеш і здатен зробити щось корисне для своєї альма-матер, колекти­ву. Але з іншого боку – це змагання, кандидатів де­кілька (сім), а посада одна. Тому підтримав би того, чиї цінності і програмні засади діяльності були найбільш близькими до моїх.

– Ви натякнули на роди­ну… Чому Ваша старша донька не вступила до Вашої альма - матер?

– (Посміхається). Відповідь на це запитання закладена в самому запитанні. На мою думку, дитина повинна то­рувати свій власний шлях, а задача батьків підтримува­ти її у цьому, створювати умови та вчити самостійнос­ті. Тому я не здивувався, коли вона обрала для свого зростання другий ЗВО краї­ни – КНУ ім. Т. Шевченка.

– Другий? А який перший?

– Звичайно КПІ.

РОЗМОВУ ВІВ ЮРІЙ РАБОТА

22.07.2024

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини