ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Це особливе явище – театр малого міста

У 2019 році Львівський академічний обласний музично-драматичний те­атр ім. Юрія Дрогобича, який функ­ціонує в м. Дрогобичі, відзначає 80-річчя від часу свого заснування. Театр у малому місті, де кожен один одного знає, явище особливе, із своїми труднощами і своїми по­дячностями. Він став рисою арис­тократичного обличчя колишньо­го обласного центру, який налічує близько 70 тис. населення. Коли приїхала до нас молода гостя з Іс­панії, і ми завітали в цей театр, вона захоплено сказала: «Такого театру немає у малих містечках Європи...». Про це та про особливості твор­чого життя академічного театру в м. Дрогобичі розмовляємо із за­служеним працівником культури, багаторічним головою профкому, за­ступником директора цієї мистецької устано­ви Олегом Борисови­чем Загорульком.

– О леже Борисовичу, скільки акторів у трупі вашого театру?

– Трупа нараховує 49 акторів та 16 артистів оркестру.

– А скільки корінних дрогобичан?

– Ніколи над цим не задумувався. Трупу форму­ють творчі особистості з різних регіонів України, яких ми вже давно сприймаємо як дрогобичан. У нашому колективі вони реалізувалися як митці, як працівники різних підрозділів великого теа­трального колективу. Щодо дрогобичан – праців­ників театру, то можливо хтось і спробує зробити генеалогічне дослідження складу театру.

– Скажу по секрету, чому так запитую. Коли в дитинстві сказала матері своєї подруги, що хочу бути артисткою, вона мало не заборонила їй зі мною спілкуватися. Це були 60-ті роки минулого століття: богемна професія, відповідне життя ак­торів у патріархальному містечку, де всі один од­ного знають, завжди сприймаються своєрідно...

– Цілком імовірно. Попри те, даємо в рік 495 ви­став, по сім щотижня, в тому числі для дітей, за від­сутності дитячого театру і присутності у нас малої сцени – «Театру в фойє» для моновистав, ретрому­зики, читців гумору. Усе це в той час, коли, напри­клад, театри обласних центрів Тернополя, Хмель­ницького, Луцька мають 2–3 вистави на тиждень.

– Торкаючись кадрового питання, скажіть, де «куються» фахівці для вашої театральної сцени?

– У мистецьких навчальних закладах мм. Львова, Рівного, Тернополя, Дніпра, Києва, музиканти – з на­шого педуніверситету.

– Який і Ви закінчили...

– Так, філологічний факультет, і за рекомендацією Богдана Стельмаха був прийнятий завідувачем літе­ратурної частини театру.

– І якоюсь мірою завдяки середовищу, в яко­му довелося вам зростати – в родині журналіс­та, популярного власкора обласної газети Бо­риса Загорулька?

– Мабуть. Колись ми ходили з презентаціями теа­тральних професій у наш університет. Маємо в кадро­вому плані нині проблему молодого соціального героя.

– При середній зарплаті актора?

– Це комерційна таємниця.

– І все ж?

– Приблизно 5 тис. грн. Щодо кадрів. Поповне­ння – двоє акторів прибули до нас, наприклад, з Лу­ганського театру – народний артист України Олек­сандр Морозов та заслужена артистка України Іри­на Осламенко.

– Якось у розмові Ви сказали, що випускники Київського театрального вишу ім. Карпенка-Ка­рого краще залишаться без профільної професії в столиці, ніж поїдуть у провінцію. А інших що все ж приваблює?

– Йдеться і про якість творчого колективу, який, до прикладу, 70-річчя своєї діяльності зустрів з орде­ном «Зірка економіки України» другого ступеня, сти­лю керівництва. Важливі й умови праці, «антураж» самого приміщення – сцени, залу для глядачів.

– Які так подивували мою гостю з Європи. На­строєвий виступ чудового камерного оркестру перед початком вистави, затишне кафе, акварі­уми з дивовижними екзотичними рибками.

– Ви ще не бачили нашої території відпочинку, створеної теж за ініціативи директора – вольєри з па­вичами та іншою прегарною птицею, влітку – дивовиж­ними кущами й квітами. Будемо робити вхід для на­ших відвідувачів з вулиці «парадної» – Театральної.

– Це теж особливості діяльності театру ма­лого міста?

– Певною мірою, а головне – креативність мислен­ня і дій роботодавця, який вміє засукати рукави, і, крім ідей, фізично докластися до всіх реформацій. Директор – художній керівник театру Микола Гнатен­ко, заслужений діяч мистецтв України, відзначений дипломом «Державний керівник року», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

– А фінансово кому завдячуєте такою високою культурою в театрі Дрогобича, яка, як відомо, по­чинається з вішалки?

– Активній участі у вирішенні наших проблем обласної ради депутатів, як засновника театру, об­ласній організації профспілки працівників культу­ри, районному профлідерові Любі Рубан, місцевій владі, яка в свій час виділила необхідні кошти для капітального ремонту.

– Чи правда, що важко працювати профліде­рові в творчих колективах, акторських зокрема: конкуренція, суперництво?

– Все залежить від позиції керівника. Микола Гри­горович Гнатенко вміє визначити головне і другоряд­не в кожній людині, і все ставити на свої місця. Сам пройшов тут шлях від актора до очільника установи, не розпорошується на дріб’язковість. Кажемо устано­ва, але насправді театр – немале підприємство з ви­робничими цехами. Близько 200 робочих місць. Вини­кла проблема – на вирішення профкому. Розподіл премій – за участю профспілки, до колдоговору вне­сли і розробили положення про внутрішньотеатраль­ний конкурс на отримання грошових премій у різних номінаціях. Роботи стає всім. Стимули теж непогані.

– А як працюється в такій обстановці, де є і технічні, і творчі працівники, голові профкому?

– По-різному. Богема любить, щоб їх обслуговува­ли, догоджали, не бракує в них ідей. Але… щоб хтось втілював. Коли кажу, що всі ініціативи реалізовувати має їх автор за участю інших, ентузіазм вщухає.

– На кого в громадській роботі можете по­кластися?

– Обрано сім членів профкому від різних підрозді­лів театру. Активними є Микола Бошлюк, Марія Сві­жинська, Ярослав Луцький, Володимир Левицький.

– Із скількох акторів розпочинався один з най­старіших в Україні – театр у Дрогобичі?

– Було їх менше, ніж тепер, – 41 і 15 музикантів.

– А щодо репертуару?

– Відносно незмінні, так би мовити, «фірмові», що репрезентують наших видатних земляків, «Украдене щастя» за Іваном Франком у постановці різних режи­серів. Родзинкою серед понад 390 вистав театру за ці десятиліття, які переглядали і яким аплодували не лише дрогобичани, мешканці містечок і сіл Львівщи­ни, різних областей України, міст Білорусії, Прибал­тики, Росії, Канади, США, була і залишається зару­біжна та українська класика, характерні саме для на­шого театру: «Вертеп», який ми першими в Україні поставили в 1989 році, вистава «Січові стрільці» за архівними документами в постановці Я. Бабія, «Яни­чари» за твором Романа Іваничука, «Марія» за рома­ном Уласа Самчука, «Нескорена» дрогобичанина Та­раса Метика. Мистецьким здобутком стала вистава «Таїна буття» Тетяни Іващенко до 150-річчя нашого земляка, Великого Каменяра, в якому оригінальний образ коханої Івана Франка Ольги Хоружинської ство­рила народна артистка України Алла Шкондіна, Іван Франко – народний артист України Адам Цибуль­ський. Театральні смаки наших глядачів задовольня­ють здібні актори трупи, серед яких троє народних, четверо заслужених артистів України.

– На підмостках вашого театру гартувалися всеукраїнські знаменитості…

– Серед них народні, які згодом, з тих чи інших причин, працювали в Києві, Львові, Рівному.

– Можливо, далеко від столиці не завжди лег­ко вдається поцінувати театральні таланти?

– Є й цей момент. Однак, глядач у нас дуже вдяч­ний, прискіпливий, ми знані в місті люди.

– Якою виставою зустрічаєте ювілейний 2019-й?

– Прем’єрою за твором Івана Франка «Мойсей».

– Що ж, нехай вона стане черговою візитівкою вашого непересічного колективу, що гордо несе свою мистецьку місію і часто-густо вміє давати фору й столичним, і навіть Європі.

РОЗМОВЛЯЛА ОЛЬГА ЛОБАРЧУК

Усі новини