ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

СЕРГІЙ КАПЛІН: «УКРАЇНІ ПОТРІБНА НОВА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ ТА КАПРЕМОНТ»

Представник Федерації профспілок України у парламенті Сергій Каплін поділився з «ПВ» рецептами відновлення української промисловості. Свого часу народний депутат та лідер Соціал-демократичної партії (СДП) був одним із наймолодших керівників промислового підприємства в СНД, яке успішно вивів із стану банкрутства, а також очолював велику кор­порацію, тому про проблеми української індустрії знає зсередини. Сергій Каплін перекона­ний, що поштовхом до деіндустріалізації України стала співпраця з МВФ, який за мізерну, враховуючи масштаби нашої держави, фінансову підтримку змусив стати на рейки прива­тизації. Парламентар пропонує накласти мораторій на співпрацю з Міжнародним валют­ним фондом, а ресурси для нової індустріалізації і розвитку черпати з внутрішніх резервів.

– Що стало руйнівним для української промисловості і чи не перейдена ще точка неповернення?

– Витоки проблеми – приватизація. Роками культивувалася думка, що дер­жава – неефективний власник. Ми шу­кали нових приватних менеджерів, як месію, одразу занизили до них вимоги, розпродали їм заводи по 1 гривні, укла­ли умовні угоди, які ніхто не збирався виконувати. В першій хвилі «прихва­тизації» від людей нібито відкупились сертифікатами-ваучерами, потім збан­крутували підприємства, далі вони «змінювали руки». Зараз країна деін­дустріалізована вщент. У 2000-х в укра­їнців вкрали заводи за безцінь вже за іншою схемою. При цьому ті, хто ку­пив, перепродав, нічого нікому не ви­нні. Це пряме порушення статті 13 Кон­ституції України, яка говорить про те, що власність зобов’язує. Тепер маємо знищену промисловість, а спитати ні з кого, бо держава добровільно втратила свій контроль через бездарну політи­ку. Так, ми вітаємо створення Урядом Національного комітету з промислово­го розвитку. Але нам потрібне ціле мі­ністерство промисловості, яке буде від­повідальним за підйом виробництва і новий конкурентний продукт, реаль­ний сектор економіки.

– Чим має займатися це міністер­ство?

– У першу чергу працювати! В про­грамі Уряду відродження промисло­вості прописане дуже умовно. І починати тут треба не зі станка, а з освіти і кадрів. Профтехосвіта знищена. Голо­вна мета реформи – економія коштів. Фінансування пере­клали на місцеві бюджети, і почалось: у гіршому випадку – закриття училищ, частіше – затримки зарплати і стипен­дій. А в таких умовах про якіс­ну підготовку конкурентного фахівця вже не йдеться. У ви­шах – теж крайнощі. Держава не дбає про школу управлін­ня, про інженерні кадри, уні­верситети штампують юрис­тів та економістів, але не май­бутніх «червоних директорів» та передовиків виробництва. Про підтримку науки і техно­логій взагалі не йдеться, тоді як ми ні­бито всіляко хочемо відійти від сиро­винної економіки.

– Освіта – це стартовий капітал, од­нак які кроки треба зробити на зако­нодавчому рівні, на рівні бюджету безпосередньо для нового старту промисловості?

– Потрібні воля і гроші. Для реінду­стріалізації потрібна серйозна дерегуля­ція. Держава має зняти всі бюрократич­ні та політичні перепони для підйому реального сектору. Але при цьому треба знову не пустити все на самоплив, а по­ставити одразу високі планки – стандар­тизації, модернізації і технологій. Але знову-таки повторю: ці процеси має контролювати потужна рука не ринку, а сильної держави, орієнтованої на розви­ток. Тоді в Україну прийдуть інвестиції. Однак треба з цими вкладеннями пра­цювати – шукати механізми, компромі­си, законні рішення. Зараз, наприклад, у Херсоні стоять руїни бавовняного комбі­нату, де працювали 25 тис. людей. Є ін­вестор, який готовий відбудувати все з нуля, поставити новітнє обладнання, але державі простіше банкрутство – схе­ма відпрацьована, й особливо нічого ро­бити не потрібно.

Міністерство промисловості чи поки Національний комітет має обрати про­відні кластери економіки і влити в них всі сили, енергію і державну підтримку. Ці кластери мають бути орієнтовані на якнайширші ринки збуту. Ми маємо весь потенціал для імпортозаміщення і для того, щоб продавати свою продукцію з високою доданою вартістю за кордон. У нас є Крюківський вагоноремонтний за­вод – одне з бюджетоутворюючих підпри­ємств Кременчука. Сьогодні у підприєм­ства є результат: виробили в 7 разів біль­ше вагонів, ніж за аналогічний період минулого року. Бо торік просто не було замовлення, не було фінансування. Це досягнення, але головне тепер – зберегти темп, забезпечити стабільність, щоб люди мали постійну роботу, а завод жив.

– Ви як Представник профспілок у Верховній Раді часто буваєте в ко­лективах і на підприємствах, які, на жаль, нині переживають кризу. Як бути їм?

– У першу чергу опиратись на проф­спілки. Люди – це рушійна сила, яка може все, а якщо люди хочуть працюва­ти і готові боротись за свою роботу – це вже половина справи. Ми вже півроку добиваємось від держави поновлення роботи Миколаївського суднобудівного заводу ім. 61 комунара і повернення лю­дям боргів. Ми вже добились звільнен­ня директора заводу – справжнього во­рога колективу. Шукаємо діалог з но­вим керівником. Заводчани 2 роки не бачили повноцінної зарплати, а всім начхати – папірці, обіцянки і ніяких зрушень. Нещодавно жінкам роздали по кілька сотень гривень. При цьому Фонд держмайна продає один з непрацюючих цехів заводу. Сума незначна – весь борг, звісно, не покриє, але ж це ре­альні гроші. Я вже звернув­ся до ФДМУ, аби розібрати­ся і з ціною, і з тим, куди спрямують ці кошти. Ми з профспілкою і корабе­лами будемо добива­тись, щоб усе до копійки пішло тим, хто віддав своє життя роботі на підприємстві і залиша­ється йому вірним по­при проблеми. За таки­ми колективами – май­бутнє і порятунок для нашої промисловості.

18.03.2017

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини