ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Розмова з ветераном профспілкового руху, заслуженим працівником профспілок України Михайлом СЕЛІХОВИМ

 Годинник старовинний ще іде...

Про тих, хто пам’ятає, про тих, кого пам’ятаємо

– Старість – не багатство й не ра­дість, стверджувати таке було б не­правдою. Особливо страшна самотня старість, один з найактивніших чинни­ків відходу в небуття. Інша річ – життє­ва енергія, бажання жити! Водночас що ж нині маємо? Зруйновано всю со­ціальну інфраструктуру профспілок, котра була справжнім стрижнем благо­получної старості ветеранів, пенсіоне­рів. Пенсії, які вони сьогодні отриму­ють, принизливо малі – і це в трудівни­ків, котрі віддали своїй країні десятки років чесної праці! Однак і з мізерної пенсії – цієї дещиці – левову частку з’їдають оплата ЖКГ, медичне обслу­говування, ліки. Більше того: зі скром­них пенсіонерських депозитів – на по­ховання чи задля копійок-«процентів» – тепер утримуються відсотки! За яким таким правом, адже літні люди самі потребують дуже багато життєво необ­хідного! Розумію, що ситуація в країні важка, на сході війна, але ж де олігар­хи, де їхні значущі внески в перемогу України, в озброєння та обмундируван­ня наших воїнів?! Адже для багатія мало не вся річна пенсія старенького трударя – це одне відвідання рестора­ну! Де обіцяний податок на багатство? І якщо літня людина, соромлячись і щосили намагаючися зберегти при­стойний вигляд, порпається в смітни­ку у пошуках чогось їстівного, то 1 жовтня – не її день! І при цьому нам «обіцяють», та, власне, вже й здійсню­ють, подальше підвищення цін – на все! По кому це б’є? Передусім – по не­заможних, по пенсіонерах із «затягну­тими пасками». Дехто з них уже навіть молить Бога, аби прибрав скоріше...

Та все ж таки поки людина живе – вона жива! Має живі почуття й бажан­ня, недаремно, мабуть, хтось сказав: кожен помирає молодим. Особисто я, хоч сам далеко не молода людина, по­вністю згодний із фразою з пісні Висо­цького: «в гости к Богу не бывает опо­зданий». І ще пригадую славетного барда Юлія Кіма: «Уже зубов-то во рту не видно / Нога едва волочится / И даже как-то признаться стыдно / Что помирать не хочется».

Тому поговорімо про наших дорогих колег, профспілкових працівників-ветеранів. Хтось із них уже зовсім старень­кий, хворіє; інші, на щастя, більш-менш бадьорі, чимало й тих, хто, дякувати Богу, ще працює. Всі вони – неоцінен­ний скарб нашої професії, незамулене джерело знань і досвіду, носії незгасної пам’яті про те, як усе в нас починалося, як розвивалося, особливо за Віталія Олексійовича Сологуба, в який спосіб досягались успіхи, які помилки негай­но враховувалися й виправлялися. Шляхи Господні несповідимі: і Віталій Сологуб, і його права рука, секретар Укрпрофради Віра Іванівна Сиволоб – з Донеччини. Віталій Сологуб, якого вже десять років немає, родом із Краматор­ська, потомственний машинобудівник, Укрпрофрадою керував понад двадцять років. Віра Сиволоб приїхала в Україну з Новосибірська, працювала в Красно­му Лимані, в Іловайську, пройшла шлях від службовця до керівника Крас­нолиманського району. Це жінка непро­ста: характер – кремінь, інтелект, логі­ка – неперевершені. Нині їй 90 років, дуже хвора, з роз’ятреними ранами від тієї трагедії, що розігралася в Донбасі й зокрема в Іловайську...

Отже, біля витоків нашої роботи стояли впливові, відповідальні, добрі, уважні люди. Патріархи профспілково­го руху робили все можливе – а часом і неможливе! – аби трудівники почува­лися захищеними. Це за їхнього керів­ництва профспілки України гриміли на весь Союз, стали «державою в дер­жаві», як іронічно дорікав Михайло Горбачов, це при них було збудовано цілі профспілкові курортні міста – Трускавець, Моршин, Ялта, Миргород, Хмільник, Євпаторія; туристичні й спортивні бази; сотні дитячих таборів та заводських оздоровниць. Зрештою, це вони збудували в центрі Києва красень-Будинок спілок, яким пиша­лися всі наші спілчани, який викликав захват у колег із союзних республік та в іноземних гостей! Згадаймо ж наших ветеранів – Віру Моцак, Владислава Мельникова, Валерія Арбузова, Анато­лія Короля, Василя Ткаченка, Леоніда Сачкова та багатьох інших. А дехто, як я казав, ще, хвала долі, в строю, очолю­ють профспілкові організації: їх про­сто не відпускають з огляду на досвід і професіоналізм: Валентин Кононенко, Анатолій Кубраченко, Людмила Пере­лигіна, Сергій Шишов, Леонід Верни­гора, Володимир Шкварковський, Ген­надій Харьковський...

На мій погляд, такі люди просто не­оціненні для молодих профспілковців, і не лише завдяки величезному своєму досвіду, а насамперед як приклад по­стійно піднесеного стану душі, істин­ного й незмінного почуття відпові­дальності за добробут, гідне життя трудової людини! Такий стан душі на­віть більше, ніж якісь офіційні припи­си, диктував і нам свого часу плани й напрями профспілкової роботи.

Нині профспілкам набагато важче, ніж було двадцять і більше років тому. Проте впродовж усього останнього по­над двадцятирічного періоду ми з вами також були свідками того, що проф­спілки, незважаючи на об’єктивні складності, робили дуже багато – і я, як людина, котра опікувалася справами ветеранів, хочу на цьому наголосити! У міру можливостей, передусім матері­альних, ФПУ оздоровлювала, забезпе­чувала медичну, матеріальну допомо­гу, сприяла спілчанам у вирішенні по­бутових, зокрема житлових питань. Адже так диктує сама природа, мораль­ні засади, спадкоємність профспілкової роботи: у центрі уваги – людина праці! По сьогодні літні люди навідуються до профкомів з різного роду проханнями – і їм допомогають, принаймні відпові­дальні й професійні профспілкові пра­цівники, які використовують усі мож­ливості задля полегшення життя цих людей. Правда й те, що дедалі більше все вирішує людський фактор.

– Наприкінці січня ми з Вами говори­ли про історію Будинку спілок на май­дані Незалежності, про те, як ним пи­шалася вся профспілкова Україна. А через лічені дні наш Будинок палав у вогні! Профспілки позбулися даху над головою. Знаю, що Ви, Михайле Гна­товичу, кілька разів приїздили на майдан і, хоч це було небезпечно, за­ходили в середину будівлі, просто в серце згарища. Як наважилися?

– У тій нашій розмові – пам’ятаєте? – я небезпідставно висловлював побою­вання, що Будинок спілок може по­страждати, бо опинився у центрі подій на Майдані. Дивився по ТБ, як він горів, – і разом із ним усе горіло в моїй душі... Не міг не приїхати! Проте, аби зайти всередину, мусив щоразу писати роз­писку, що, мовляв, знімаю з усіх відпо­відальність за мене. В кабінеті, де я си­дів, усе було зруйноване, перевернуте, збереглася недоторканною лише неве­лика ікона й молитва у рамочці під склом. Нині вона в мене вдома на столі. Ще на своєму поверсі знайшов і забрав книгу Віри Артамонової «Вічно живі» – легенди про героїв Великої Вітчизняної війни. Віра Артамонова – наша колиш­ня працівниця, довірений лікар, відома поетеса, член Національної спілки письменників України. Вірочка – пре­красна, цікава, дуже добра людина, вона водночас «віра, надія й любов»! Учасниця війни: була операційною се­строю. Нині їй за дев’яносто, часто від­відую її. Не міг не забрати із собою й знайдену на підлозі трохи обгорілу кни­гу Петра Цибенка «Перемога одна на всіх», подаровану саме 1 жовтня 2013 року зі зворушливим дарчим написом колишньому Голові ФПУ Юрію Кулику, бо вона теж свідок і учасник драматич­них подій. На четвертому поверсі, де я працював у представництві ЦК Проф­спілки металургів і гірників, теж згорі­ло все, щоправда, крім дещо постражда­лого глечика, куди профактивісти, коли приїжджали до Києва, кидали дріб’язок як до скарбнички, «задля від­значення зустрічі». Всередині глека ще дзвенять монети, я їх не висипав, нехай там лишаються.

Наступного разу прийшов з колега­ми – працівниками відділу охорони праці Миколою Миленьким, В’ячеславом Петровим, Євгеном Потаніним; ми пройшли від першого поверху до шос­того. Чимало приміщень вигоріло вщент, картина була страшна, боляче дивитися. Зайшли до їхнього кабінету на п’ятому поверсі, а в кабінеті – о, диво! – на стіні годинник з нашою проф­спілковою символікою, пробитий осколками, але працює! Я обережно зняв його й теж забрав додому. Тепер він для мене ніби символ життя, що триває, а водночас і символ наших вете­ранів профспілки, що не здаються віку й хворобам. З багатьма із них я постій­но спілкуюся, дуже їх поважаю, вони справжні патріоти своєї справи, несуть у серці чимало сьогоднішнього болю й чимало прекрасних спогадів, мають не­оціненний досвід. І, уявіть собі, коли здоров’я дозволяє, – по-молодечому мо­більні, готові приїхати на зустріч, бага­то корисного передати молодим...

Якою буде подальша доля нашого Бу­динку? Переконаний, що незважаючи на складний час, керівництво держави й Києва повинні зробити внесок у його по­новлення й віддати профспілкам. Мож­ливо, наш Президент, Петро Порошенко, з огляду на значущість такої потужної й чисельної організації, як профспілки, з часом дістане можливість заглибитися в нашу проблему й допоможе. Водночас і керівництву ФПУ варто було б активні­ше виявляти свою позицію з цього пи­тання. При цьому керівники нашої Феде­рації завжди можуть розраховувати на активну участь і допомогу ветеранів профспілкової роботи – адже годинник старовинний ще іде...

06.10.2014

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини