ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Розмова з народним депутатом, головою Ліберальної партії України Михайлом ОПАНАЩЕНКОМ

  Держава зобов’язана забезпечити адекватність оцінювання праці

– Михайле Володимировичу, відомо, що Ви в співпраці з на­родним депутатом України Іго­рем Рибаковим зареєстрували у Верховній Раді проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо подолання еко­номічної кризи та створення умов, за яких кожен працюю­чий зможе забезпечити гідний рівень життя для себе та своєї родини)» (реєстр. № 4842 від 12.05.2014). Законопроект пе­редбачає встановлення місяч­ного розміру мінімальної заро­бітної плати на рівні 4171 грн. Поясніть, будь ласка, які мірку­вання покладено в основу саме такого розрахунку.

– Ми виходили ось із чого. Держава зобов’язана забезпечи­ти адекватність оцінювання праці українських громадян – свого трудового ресурсу. Інакше кажучи, вона повинна так дбати про власних трудівників, щоб вони мали можливість віднов­лювати свої фізичні сили, підви­щувати кваліфікацію, лікувати­ся, планувати ведення домаш­нього господарства, дозвілля, га­рантувати якісний рівень життя своїм родинам. У цьому полягає основне завдання держави. На­томість оцінка труда українців не відповідає реальним потре­бам людей, бо держава лімітує мінімальну заробітну плату на рівні 1218 грн. А що таке 1200 (не будемо дріб’язковими) грн на мі­сяць для трудової людини? Така мінімальна зарплата практично в чотири рази менша суми, необ­хідної навіть для скромного життя трудівника, тобто супере­чить Конституції України. А отже, держава не виконує свого основного завдання! Візьмімо до прикладу молоду родину з двох дорослих і дитини (кажу про мо­лодь, бо вона належить до най­вразливіших груп населення: отримала освіту, намагається працювати). І ось таким перспек­тивним молодим людям наша держава пропонує лише 1200 грн, на двох – 2400 грн. Віднімемо 800 грн на утримання житла (якщо воно вже є), але ж, крім цього, ро­дині потрібно вдягатися, лікува­тися, ростити дитину й багато чого іншого, передусім – їсти! А виходить, що кожен член сім’ї має для обіду лише близько 4 грн. Уявляєте собі?! За нинішніх цін на продукти не вистачить і чаю попити!

Тим часом існують конкретні цифри, зокрема та, до якої домо­вилися профспілки й роботодав­ці в омріяній нами Європі. Було залучено науковців, соціологів, які підрахували, скільки люди­на має отримувати, аби мати змогу відновлювати свої фізич­ні сили й бути здоровою та пра­цездатною. Це мінімум три до­лари на годину. Для Європи – мі­німальний показник, нижче не можна, але кожна європейська країна гарантує своїм трудівни­кам набагато вищу мінімальну зарплату. В середньому вона в 40(!) разів вища за мінімальну українську! Цифри вражають.

Згаданий законопроект я вно­сив ще за курсу 1 дол. = 8 грн – ми взяли цю цифру як базову, до­ведену науковцями міжнародно­го рівня. Адже ясно: все, що ниж­че, призводить до деградації трудового ресурсу, відсутності мотивації до праці, скорочення тривалості життя, відтоку квалі­фікованих кадрів за кордон.

Годі й сподіватися розвивати державу, якщо не можемо забез­печити такої заробітної плати, яка свідчить про соціальну справедливість у країні й дає можливість трудовій людині жити гідно. До речі, я запропо­нував би членам Уряду й депу­татам Верховної Ради – якщо мають сумнів у актуальності нашого законопроекту – хоча б місяць прожити на 1200 грн. Тоді зрозуміли б, що в нас міль­йони людей приречені на при­низливе виживання.

– Але, на жаль, запропонова­ний Вами законопроект не під­тримано на засіданні Комітету ВРУ з питань соціальної політи­ки та праці… Які були контрар­гументи?

– На Комітеті – я був здивова­ний! – не підтримали комуністи, які повинні боротися за права трудящих. Не підтримав пан Ярослав Сухий, який узявся об­стоювати у ВР інтереси профспі­лок і трудових колективів. І не підтримав представник фракції «Удар», який доводив, що Украї­на – й так Європа!

Досить дивно, що аргументу­вали безапеляційно: мовляв, я пропоную щось неможливе! При цьому ніхто не оперував цифра­ми, просто стверджували, що бюджет і без того складний.

Так, складний, але що в ньо­му найголовніше? Може, не вар­то будувати якусь надто дорогу споруду, котра чи буде викорис­товуватись, а чи ні. Набагато да­лекоглядніше вкласти гроші в своїх людей, забезпечити їм на­лежну зарплату! А далі інвести­ційні кошти розподіляти за пев­ними програмами – на розвиток тих чи інших галузей.

– Тобто йдеться про наступні ініціативи з поліпшення трудо­вого життя українців?

– Фактично кажу про те саме. Не можна будувати, не можна розвивати країну з робітниками, які живуть у злиднях! І абсолют­но нераціонально залучати ін­вестиції та спрямовувати їх у га­лузі, де не лишилося фахівців через низький рівень зарплати! Тому я й пропоную Уряду, дер­жаві переглянути стратегію роз­витку кожної галузі й узяти за основний критерій забезпечення гідної зарплати. Якщо ми хоче­мо гідного майбутнього для на­шої молоді, якщо будуємо еко­номічно активну, розвинену й заможну країну, то, я вважаю, саме заробітна плата має стати тією відправною точкою, від якої повинні відштовхуватися будь-які інвестиційні проекти, будь-які реформи і законодавчі ініціативи. Тобто, якщо ми залу­чаємо кошти міжнародних уста­нов і фінансуємо розвиток галу­зей, то повинні чітко контролювати, щоб ці галузі забез­печували фахівцям належну зарплату. Інакше втратимо все, і передусім фахівців-бюджетни­ків як найбільш вразливих. Приміром, я як керівник під­приємства (в недалекому мину­лому генеральний директор ВП «Херсонська виробничо-буді­вельна компанія» – ред.) добре розумів, що коли не забезпечу фахівцям гідної зарплати, то не зможу їх втримати. Тож забез­печував! Те саме можна робити в державі – не просто можна, а конче необхідно, якщо бажає­мо, щоб населення України не скорочувалось, щоб у нас були чудові фахівці, здатні успішно розвивати всі галузі народного господарства.

– Чи плануєте й надалі на зако­нодавчому рівні боротися за ідею підвищення мінімальної заробітної плати? Вірите, що рано чи пізно до Вас дослуха­ються?

– Так, хоч питання складне. Дуже складне. Тому що остан­нім часом у складі ВР не бачимо представників трудових колек­тивів. Узагалі мало ми бачимо в радах усіх рівнів представників профспілок, освітян чи аграрі­їв... Хто там не обстоював би права трудівників, але за 22 роки ми так і не змогли забезпе­чити людям гідних умов. Мож­ливо, тому, що не хотіли шукати компромісів, заплющували очі на проблеми: мовляв, та нехай, і так будемо розвиватися... А хіба розвиваємось? Будьмо відверті: немає вже безплатних путівок, безплатної медицини, безплат­ної освіти – того, що раніше за­безпечувала держава. І немає вже жорсткого регулювання державних цін на продукти. В нас полюбляють посилатися на світову ринкову кон’юнктуру, але коли так, то надайте, будь ласка, й світовий рівень зарплат! Тож повторюю: основне за­вдання Уряду – забезпечення на­лежної заробітної плати для трударя. Все решту люди зро­блять самі.

– На Ваш погляд, чи готові ро­ботодавці, бізнес – економічно, морально – до підвищення мі­німальної зарплати?

– На приватних підприєм­ствах зарплата давно вже стано­вить 5–8 тис. грн. Власник добре розуміє: якщо не буде гідної зарплати, він не знайде фахівця, а коли й знайде, то на короткий час, бо загрожуватиме значна плинність кадрів, і він не зможе не те що розвивати, а й навіть просто утримувати своє підпри­ємство. Але й бізнес потребує певного кола свободи, податко­вих пільг, на яких ми наполягає­мо і які унеможливлять тіньову економіку. Нині в Україні біль­шість підприємств є приватни­ми. То чому держава контролює витрати через податківців, якщо не вклала в ці підприєм­ства жодної копійки? Чому на­зиває прибутком ту суму, яка ще не є прибутком? Необхідно скасувати перевірки витрат під­приємства, цей пережиток ра­дянських часів, скасувати ПДВ. Адже добре відомо, що за 10% «відкату» можна не сплачувати ПДВ, й усі цим користуються. Й тут треба або всіх посадити до в’язниці, або таки скасувати цей корупційний податок і зробити прозорими надходження до бю­джету. Не дурити себе.

– Михайле Володимировичу, 12 червня ц. р. на ХVII з’їзді Лі­беральної партії України, який обрав Вас головою, Ви зазна­чили: «Ми прагнемо, щоб до управління державою прихо­дили люди, яким небайдужа доля країни, – представники трудових колективів, профспі­лок, бізнесу». Тож Федерація профспілок України має одно­думця у Вашій особі – як на­родного депутата і лідера цієї політичної сили. Адже керівни­ки та фахівці ФПУ давно й на­полегливо обстоюють утвер­дження в нашій країні соціаль­ної справедливості, передусім – забезпечення належної заро­бітної плати для працівників задля повноцінного відтворен­ня й розвитку трудового потен­ціалу країни. Також і ЛПУ про­голосила пріоритетними ідеї, яких потребує українське сус­пільство: децентралізація вла­ди, підвищення оплати праці громадян, спрощення податко­вої системи. Які конкретні дії Ви окреслюєте для досягнення цих цілей?

– Ми наполягаємо на тому, що в Україні людина повинна бути понад усе. Й пропонуємо Уряду та державі інвестувати саме в людей. Ліберальна партія розпочинає в країні однойменну акцію – «Людина понад усе!», до якої ми залучимо громадян України, депутатів усіх рівнів. Маю на увазі – саме задля під­тримки згаданого законопроек­ту щодо його ухвалення. Якщо потрібно буде провести референ­дум, ми це зробимо.

Люди віддячать, й це буде ви­дно на кожному кроці. Якщо під­вищиться рівень зарплати, то відповідно підвищиться рівень надходжень до малого й серед­нього бізнесу. А це, в свою чергу, дозволить освоювати новітні технології, розвиватись. Тобто йдеться про розвиток держави через добробут людини. Інакше не буває! Із чого, по-вашому, бе­реться в людини повага до про­фесії, професійна гордість, висо­ка самооцінка? Все це з’являється, коли працю людини гідно оцінено! Мій батько пра­цював водієм, і він пишався сво­єю професією, а я пишався бать­ком, який чесно працював і міг відправити мене на відпочинок, щось купити, забезпечити нор­мальне дитинство. Тож і хотів би нагадати Уряду і Верховній Раді: не чекайте від людини й від нації в цілому поваги до про­фесії, трудової самовіддачі, про­ривів та перемог, поки кожен трудівник не відчує поваги до себе самого. Ще раз підкреслюю: гідна оцінка праці повинна ста­ти основним критерієм розвитку держави. Тільки так і не інакше! Це і є нашою метою.

27.07.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини