ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Розмова з головою Київської міської організації профспілки працівників культури Лідією КОЛОДКО

Головне – встановлення соціальної справедливості для людини праці

– Лідіє Василівно, культура в нас завжди фінансувалася за сумнозвісним «залишковим принципом», але профспілки активно обстоюють законні права трудівників. Чи можемо казати про певні успіхи в цьо­му напрямі?

– Беззаперечно. Маю на ува­зі, до прикладу, досягнення для працівників належних трудо­вих і соціальних умов, що, за­вдяки діяльності профкому, ля­гає рядками приписів у колек­тивних договорах. Або певні державні кроки, здій­снені на вимогу профспілок. Адже що робочій людині по­трібно? Гідна зарплата, аби не почуватися приниженою, пова­га до неї самої та до її праці. Це дає їй спокій, упевненість, мо­тивацію, належні можливості для достойного побуту й дозвіл­ля. Все це разом називається со­ціальна справедливість, і такої справедливості ми, профспіл­ки, активно намагаємося досяг­ти, використовуючи весь, зако­нодавчо забезпечений, і влас­ний професійний інструмен- тарій.

– Які конкретно державні кро­ки маєте на увазі?

– Приміром, те, що профорга­нізації працівників культури й, до речі, лише вони, – тут я пови­нна в першу чергу сказати про лідерську роль нашого Цен­трального комітету – ми всі ра­зом, починаючи з 2005 року, до­моглися ухвалення з відповід­ними змінами законів України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про культуру». Про­фільне міністерство нічого по­дібного не ініціювало, а нам пропонувало: ви, мовляв, почи­найте, а ми підтримаємо. Тож підкреслюю: ці закони ухвалено лише за нашим наполяганням. Завдяки цьому передбачено не­погані преференції для праців­ників музеїв, бібліотек, театрів, музичних шкіл. Йдеться, зокре­ма, про додаткові виплати, коли людина йде у відпустку, надбав­ки у розмірі до 50 відсотків окладу і таке інше. Це неабияк важливо для бюджетників, осо­бливо для працівників музеїв, бібліотек, музичних шкіл, бо в них зарплата невисока. Тож на рівні міста всі попередні роки профспілки вирішували питан­ня стосовно 20% надбавок для бюджетників через Територі­альну угоду між Київською міською адміністрацією, Київ­ською міською радою профспі­лок та Федерацією роботодавців м. Києва. Ці муніципальні над­бавки для бюджетників необхід­ні. І розуміючи, що ситуація в Києві складна, ми обурені поста­новою КМУ № 65 від 01.03.2014 щодо змін надбавок, доплат, до­помог, винагород, тим, що всі ці питання вирішуються лише з огляду на економію фонду заро­бітної плати. Це протизаконно і неправильно, бо є чинні закони, й вони зворотньої сили не ма­ють! І саме наші профспілки в усіх регіонах порушили питання про поновлення дії цих чинних законів України.

– Мабуть, і справді потрібні якісь нові методи й підходи в роботі із соціальними партне­рами?

– У принципі формат таких взаємостосунків уже давно зна­йдено й відпрацьовано. Це пере­дусім угоди. Ми готуємо відпо­відні документи; ЦК співпрацює з Міністерством культури, ми – з Департаментом культури КМДА, де нас розуміють і під­тримують. Голова нашого ЦК Л. Ф. Перелигіна зустрічалась з міністром Кабінету Міністрів, провела конструктивну розмо­ву: заклик урядовців затягувати паски у зв’язку зі складною соцекономічною ситуацією в жод­ному разі не має вдарити по лю­дях, які й без того одержують не­припустимо низькі зарплати. Тож урешті-решт Уряд дозволив поновити доплати, замінювати відсутніх, дозволив повернути додаткові години для виклада­чів творчих навчальних закла­дів. Адже середня заробітна пла­та у сфері культури – від 2100 до 2400 гривень, а за такі гроші лю­дина не може гідно існувати. У нас – я маю на увазі нашу владу – полюбляють говорити про ду­ховність, відродження нації, але про культуру, працівників куль­тури, котрі є основною складо­вою цього відродження нації й духовності, майже не згадують. Слово КУЛЬТУРА в словнику публічних людей відсутнє! Ось ми й намагаємося пояснити на­шим соціальним парнерам, що від рівня культури українців ба­гато в чому залежать і соціаль­ний, і економічний стан країни. А стан самої сфери культури, ко­тра покликана плекати в людях духовність, передусім залежить від достойного матеріально-тех­нічного забезпечення її праців­ників. Сьогодні для нас, тобто для галузевої профспілки, голо­вне – встановлення розміру та­рифної ставки I розряду на рівні мінімальної зарплати. Адже поки що цей розмір набагато менший, і різниця, на превели­кий жаль, збільшується, сягаю­чи нині 390 гривень. Працівники культури, включно з усіма тех­нічними службами нашої галу­зі, втрачають від ста до семисот гривень щомісяця (залежно від розряду), а ми досі не можемо схилити Уряд до негайного ви­правлення такої ситуації!

– А чи задоволені Ви як голова міськкому профспілки станом і духом соціального партнерства на рівні міста?

– У цілому так. Пригадую, коли я тільки-но почала працю­вати у профспілках, колектив­ним договорам та угодам приді­лялося не так уже й багато ува­ги. А нині в закладі, організації, творчому колективі колдоговір, як тепер кажуть, є малою кон­ституцією, документом номер один. Профспілка працівників культури разом з іншими київ­ськими профспілками вже вісім років укладає тристоронню те­риторіальну угоду з Київською державною адміністрацією та Київською міською організаці­єю роботодавців. Тактика нашої спільної роботи справді зміню­ється – залежно від викликів часу, але сутність її лишається та сама: що ми спільно можемо й повинні зробити на конкретно­му етапі для піднесення якості життя працюючих і непрацюю­чих киян?

Приміром, коли соцстрах по­чав управлятися на тристорон­ній основі, я запросила до себе всіх керівників районних дирек­цій соцстраху, а також усіх го­лів профкомів, аби обмінятися думками про напрями і формат майбутньої спільної роботи. За­пропонувала цим керівникам із розумінням поставитися до того, що голова первинки буде представником або головою ко­місії соцстраху у своїй організа­ції. Ми порозумілися. Тому наші профспілки роками оздо­ровлювали працівників культу­ри та їхніх дітей. Бувало, що саме ми – а не міськпрофрада – вивозили на оздоровлення по 2000 дітей.

– Лідіє Василівно, що, на Ваш погляд, може зміцнити сучасні профспілки фінансово й органі­заційно?

– Це теж не сьогоднішнього дня тема. Ще з радянських часів первинки традиційно вирішува­ли самостійно, скільки коштів лишати в себе, скільки перека­зувати вищим структурам. Воно й донині здебільшого так, хоча в нас більшість профкомів неба­гаті, тож лишають собі приблиз­но 80 відсотків. Примусити їх відраховувати більше, довести, що чим більше коштів буде в розпорядженні міськкому й ЦК, тим ефективніше вони захища­тимуть працівника, – важко. З іншого боку, можна зрозуміти й голів первинних профорганіза­цій, коли пояснюють, що життя людей так погіршилося, вони так збідніли, що матеріальна допомога в 100–200 гривень ва­жить для них «тут і зараз» біль­ше, ніж будь-що. Повторюю: у сфері культури принизливо низькі зарплати! Що ж до друго­го, то хоча б наш приклад, тобто приклад багаторічних спільних – і загалом успішних – дій проф­спілок бюджетної сфери дово­дить нашу єдність і взаємопід­тримку. Хоча, звісно, наявність фондів солідарних дій, передба­чених згаданою Стратегією мо­дернізації, відчутно посприяла б іще більшому організаційному зміцненню.

– Хто, з Вашого погляду, є успішним профлідером і чи мо­жете похвалитися молодими профспілковими кадрами?

– Прекрасний профлідер у Національній опері – народний артист України Олександр Дя­ченко, і заступник у нього бойо­вий – Василь Гайдаржі. У Театрі імені Лесі Українки – народна артистка України Ірина Дука, авторитетна, шанована, має хо­роший контакт з художнім ке­рівником колективу Михайлом Рєзниковичем. А в Київському оперному профспілку завжди розуміє й підтримує генераль­ний директор Петро Чуприна. Там, де є взаєморозуміння між адміністрацією і профспілкою, є й результати.

Принагідно нагадаю, що в на­шій міській профспілці є така структура – звільнені штатні працівники. Скажімо, в Києві ві­сімнадцять музеїв, їх профкоми входять до об’єднання первин­них профспілкових організацій, яке очолює звільнений штатний працівник. Так само штатний працівник об’єднує театральні первинки; інший – об’єднання профкомів усіх 54 музичних шкіл і шкіл естетичного вихо­вання. Так ось, хочу сказати до­бре слово про всі об’єднання пер­винних профспілкових організа­цій щодо виховання молодого покоління профспілкових пра­цівників. Нещодавно побувала в музейників на профспілковій звітно-виборній конференції і, знаєте, отримала величезне за­доволення. Чомусь була впевне­на, що не побачу там молодих облич (бо, як правило, музейни­ки, бібліотекарі – більш старші люди). Проте на цій конференції з восьми промовців четверо були зовсім молоді. Вчений се­кретар, працівник фонду, екс­курсовод... До профспілки при­йшли за покликанням. А як ви­ступали! То були просто-таки мудрі філософські притчі про життя музейне, про те, як вони створюють експозиції, що хо­чуть ними сказати людям, – й слухати було неймовірно цікаво. Піднімалася в душі гордість за нашу розумну й соціалізовану молодь. Так само прекрасно про­йшли звітно-виборні конферен­ції в музичних школах, у теа­трах, де знову-таки молоді люди говорили про важливість проф­спілкової роботи. А ми, старші колеги, у свою чергу, їм кажемо: ваша активність, зацікавле­ність, ваше вболівання за людей – оце і є сутність профроботи. Адже люди судять про неї не за окремими керівниками, а пере­дусім із того, як працює голова первинної профспілкової органі­зації. Мої враження подарували мені впевненість, що профспіл­ки будуть зміцнюватися, а та­кож, що молодь неодмінно попо­внюватиме наші лави.

22.06.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини