ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Василь ХАРА: Нам вдалося консолідувати Профспілковий рух України

Нестабільність соціально-економічної ситуації і всьо­го суспільного життя досить активно концентрує думку, що найчисленніше профспілкове об’єднання України, найбільша наша громадська організація має провести справді доленосний VI з’їзд ФПУ, рішення якого стануть маяком як для профспілок, так і для владних інституцій держави. Успіх справи, поза сум­нівом, на 90% залежатиме від очільника Федерації, людини, яка візьме на себе відповідальність як за лю­дей праці, так і за порозуміння з владою.

Чимало членських організацій, Рада ФПУ висунули на посаду Голови ФПУ кандидатуру Василя Георгійовича Хара, за плечима якого десятки років роботи у проф­спілках і останні майже два з половиною роки праці на посаді Голови Федерації.

– Саме так. Мінімум, по-перше, був пов’язаний із боротьбою з рейдерськими атаками. До речі, вони не припиняються й нині. Що­правда, потроху згасають. По-друге, з наявністю ко­лосальної фінансової про­блеми у самій Федерації: практично жодної перехід­ної гривні залишку з груд­ня 2008-го на 2009 рік. Я на­віть був змушений позича­ти гроші, аби ми у цей пер­ший період вижили й далі нормально працювали. До моєї програми-мінімум входило й те – я дуже на це сподівався! – що, з огляду на таку «кругову оборону», ми швидко згуртуємося фі­нансово та організаційно. Відразу хочу сказати, що, на жаль, цього не сталося, ситуацію, звісно ж, було подолано, але того, що я тоді планував, не вийшло.

А моя програма-максимум полягала в інвентаризації всіх рішень, починаючи з V  з’їзду, аби визначитися, що зроблено і що належить зробити і як конкретно піді­йти до вирішення основних завдань, котрі поставили перед нами попередній з’їзд, Рада, Президія. І це – зауважте – за умов значно­го фінансового дефіциту! Тож стало зрозуміло, що слід переформатувати всю роботу з підготовки рі­шень, їх ухвалення, реалі­зації та контролю. У зв’язку з цим довелося перегляну­ти основні функції, скороти­тися (на третину – нікуди не дінешся: вся країна ско­рочувалася), тобто було проведено певну рекогнос­цировку всередині апарату.

Ну й, зрештою, найголовні­ше – це активна діяльність Федерації, усіх членських організацій у рамках цієї програми-максимум. Якщо хочете, піднесення прести­жу, авторитету профспі­лок! Сьогодні можемо кон­статувати, що Федерація профспілок України посі­дає гідне місце у громадсько-політичній системі держави.

– Про що передусім ідеть­ся?

– Ми досягли того, що соці­альний діалог за формою близький, скажімо так, до ідеального: діалог і парт­нерство. Маємо місце у залі засідань Кабміну, на­магаємося впливати на ухвалення рішень на засі­даннях урядових коміте­тів. Причому йдеться не лише про законопроекти, а й про документи, що стосу­ються поведінкових рішень самого Кабінету. Ми запо­внили нішу державних ко­мітетів, котрі розглядають галузеві питання, домогли­ся, що сьогодні всі голови ЦК є членами міністер­ських колегій, тобто маємо безпосередній доступ до ін­формації і відповідного мі­ністра. А всі голови облас­них та регіональних об’єднань – члени колегій облдержадміністрацій.

Ми піднесли на вищий рі­вень взаємовідносини з ро­ботодавцями і хоч це при­родні опоненти, але в нас із ними непогані стосунки. Найрезультативніше – це діалог з людьми, зустрічі, розмови, переконування. Це певна доказова база, проти якої нема запере­чень...

– Василю Георгійовичу, чи вдалося досягти організа­ційного й фінансового зміцнення Федерації?

– Остаточно мети не досяг­нуто, однак результати все ж обнадіюють. Вони навіч. Подивіться хоча б на ат­мосферу засідань прези­дій, Ради. Раніше ніхто ні­кого не слухав і не чув, ухвалені рішення не вико­нувалися. А сьогодні – ко­манда, уважність, дисци­пліна. До слова, колеги й самі почуваються краще, стали активнішими у спільних діях. Що ж до фі­нансового зміцнення – тут особливо похвалитися ні­чим. Сидимо на тій самій половині відсотка, визна­ченій ще 2009 року. Тоді я був змушений погодитись: криза, всім погано... А сьо­годні – ні. Питання фінан­сування Федерації будемо розглядати найближчим часом.

– В українському проф­спілковому просторі па­нує така собі анархічна демократія: наявність так званих альтернативних профспілок, «жовтих», «кишенькових», «паперо­вих» тощо. Й усі прагнуть конкурувати з ФПУ. Ви на­лаштовані на примирен­ня чи на конфронтацію?

– Мені здається, що нам удалося консолідувати профспілковий рух в Украї­ні. Що ми для цього зроби­ли? На нових засадах сфор­мували СПО. Певна річ, основою спільного пред­ставницького органу проф­спілок у владі є ФПУ як найбільша організація. Але ми запросили всіх! І всі до нас пішли (за певним ви­нятком, зрозуміло). Для того, аби бути чесними й чистими один перед одним, ми створили певну модель, конкретно – комісію, яка провела роботу із підтвер­дження основних профспіл­кових показників. Ідеться про таке собі «чистилище»: хочеш увійти до СПО – пред’яви, будь ласка, доку­менти, які свідчать, що в тебе є члени профспілки, профспілкові внески, пер­винні організації, які укла­дають колективні догово­ри. Немає цього – отже, не­має й профорганізації. І, до речі, задля, так би мовити, «чистоти експерименту», мандатну комісію очолює голова незалежної проф­спілки працівників Україн­ської Академії наук Анато­лій Широков.

– Хто ж «не пішов»?

– Тут от що цікаво: всі справжні профспілки і профоб’єднання увійшли до складу СПО, навіть мій вічний опонент Михайло Волинець. А не ввійшли бізнес-структури, котрі – і ми це добре знали – лише паразитують на профспіл­ках: Якибчук, Петриченко, Рой та іже з ними. Вони не є профспілками.

– Василю Георгійовичу, Вас небезпідставно обу­рює категоричність МВФ, а Президент і уряд з ним співпрацюють. Ви також активно критикуєте уря­дову політику цін і тари­фів, зрештою, нав’язувану людям пенсійну реформу. І нещодавно заявили в інтерв’ю одному з інтернетвидань, що сто­совно відносин із владою цілком можете перейти від конструктивної до жорсткої опозиції... Як лю­дина «від влади», не побо­юєтеся так різко опонува­ти, казати про можливі масштабні акції протесту?

– Ні, не боюсь. Якщо ні вла­да, ні роботодавці не шука­тимуть компромісів відпо­відно до вимог профспі­лок, ми будемо змушені пе­рейти від конструктивної до жорсткої опозиції, включно з усіма законни­ми протестними формами.

Знаєте, який основний ко­зир? Я людина команди Президента і горою стою за реалізацію його програми «Україна для людей». Там чітко, майже профспілко­вою рукою, написано, що саме збирається робити Ві­ктор Федорович, і я вірю, що все це можна реалізува­ти. Більше того – я в цьому переконаний, звісно, якщо кожен на своєму місці буде працювати дисциплінова­но й професійно. Решта мене не цікавить і суворе ставлення влади не лякає…

Щодо МВФ – я давно його не люблю, бо немає жодно­го прикладу, де вони втру­тилися б, допомогли – і кра­їна розквітла. Багато обіця­но й нічого не зроблено – такі от брехуни! МВФ до­зволяє собі цинічно втру­чатися у внутрішню полі­тику суверенної держави, диктує, нав’язує, користу­ючись тим, що нинішній уряд одержав у спадок по­вну розруху, системну кри­зу в економіці, фінансовій, соціальній, політичній сферах. Уряд намагається дати всьому лад, а МВФ тисне: «Підніміть ціни на газ! Ухваліть у березні за­кон про пенсійну реформу, інакше у квітні не переда­мо черговий транш!» Між­народні банкіри диктують нам обмеження заробітних плат і соціальних виплат, підвищення цін, пенсійно­го віку... А ми – проти дик­тату, ФПУ наполягає на ді­алозі, ми переконані, що співробітництво Прези­дента й уряду з МВФ слід припинити.

– Якщо не помиляюсь, зу­стрічі віце-прем’єр-міністра – міністра соці­альної політики С. Тігіпка з профспілками стосовно пенсійної реформи кон­структивно нічого не ви­рішили: він сам фактич­но між молотом і ковад­лом. Але ж Федерація за­пропонувала механізми, реалізація яких дала б змогу державі наповни­ти Пенсійний фонд!

– Заради справедливості слід сказати: хоч ми не схвалюємо підвищення пенсійного віку для жінок (і чоловіків), але розуміє­мо, що рано чи пізно нам доведеться піти на це. Сьогодні півтора праців­ника утримують одного пенсіонера, і якщо так триватиме й далі, то жод­на пенсійна система не ви­тримає… Однак, з іншого боку, держава має ресур­си, і, проаналізувавши їх, Федерація пропонує такі джерела наповнення Пен­сійного фонду: виведення з тіні (легалізація) заро­бітної плати; підвищення частки оплати праці у ви­тратах на виробництво продукції (тобто підви­щення в рази заробітної плати); створення нових робочих місць, розширен­ня зайнятості громадян України. ФПУ переконана, що у разі реалізації наших пропозицій доходи солі­дарної пенсійної системи зростуть на понад 75 млрд грн щорічно, а це більше, ніж учетверо перекриває майбутній дефіцит Пен­сійного фонду. А те, на чому наполягає Кабмін, тобто підвищення пенсій­ного віку, дасть лише близько 500 млн. От і по­рівняйте.

Стосовно відносин із влад­ними структурами, то я вже колись пояснював: ми сповідуємо три рівні – со­ціальний діалог і партнер­ство, конструктивна опо­зиція, жорстка опозиція. Адже подивіться: переду­сім порушується Гене­ральна угода. Зокрема, з таких питань, як пенсійна реформа, бюджет 2011 року, виконання судових ухвал – це вони тишком-нишком в обхід Генугоди «протягли». Тому сьогодні й маємо такі неприємні розмови.

– Відомо, що найулюбле­ніша тема наших недо­брозичливців – майно Федерації: мовляв, треба профспілкове майно від­чужити, бо воно нале­жить усім. Нині Президія ФПУ розглянула програ­му впровадження Кон­цепції розвитку системи управління майном Фе­дерації. Це щось зовсім нове?

– Аж ніяк, це не нова стра­тегія. Свого часу я вивчив усі документи, розроблені ще до мене, і серед інших знайшов Концепцію під­несення ефективності ви­користання власності профспілок, ухвалену ще 2006 року. Якби хоч поло­вину з того було реалізо­вано! І друге. У 2010 році – вже з моєї ініціативи та з моїми ідеями – ухвалено рішення про використан­ня певних механізмів за­для значного поліпшення ефективності, у тому чис­лі фінансової, нашої влас­ності. Загалом ідеться про елементарне наведення порядку, адже сьогодні ми лише наприкінці року ба­чимо цифри: хто що ви­тратив або заробив. По­трібна централізована система, контроль за фі­нансовими потоками, ви­тратною частиною, щоб бачити рух цих грошей. І, аби не було непотрібних витрат, плануємо створи­ти профспілкову скарбни­цю. Далі – необхідно цен­тралізувати систему ме­неджменту, реклами, про­дажу путівок, добору й підготовки кадрів. Тобто йдеться про комплексний підхід. Усе це просто до­бре забуте старе.

А щодо продажу об’єктів, чим нам дорікають, то я хочу вам сказати: влас­ність – живий організм. Сьогодні з 85 санаторно-курортних закладів лише невелика частина працює рентабельно. Є об’єкти з нульовою і навіть мінусо­вою рентабельністю. За ринкових відносин утри­мувати їх недоцільно. А от підтримувати влас­ність, яка працює ефек­тивно, вкладати в неї ре­сурси необхідно – для кон­курентоспроможності на ринку товарів і послуг. Слід навести порядок у всьому, досягти європей­ського рівня, позбутися колосальної залежності від Фонду соцстраху з тимчасової втрати працездатності. Адже ми зале­жимо від нього на 70%, і цього року, через нечесні оборудки певних осіб, у першому кварталі не змо­гли продати жодної путів­ки. Найстрашніше – реабі­літаційні відділення ли­шилися порожніми. Що­правда, відтепер фондом керуватиме Лідія Микола­ївна Дроздова, професіо­нал і порядна людина. Проте й нам належить стати нормальним суб’єктом ринкових відносин. І ми обов’язково цього до­сягнемо.

– Василю Георгійовичу, Ви мали численні зустрічі із спілчанами в областях. Які враження і Ваші відчуття у зв’язку з цим, чи задово­лені Ви профспілковою роботою на місцях?

– Так, я побував у багатьох регіонах, і стосовно проф­спілкової роботи хочу вам сказати: маю до них пре­тензій більше, ніж вони до мене. Приємно, що люди це сприймають, розумі­ють. І я їх розумію, але відстань долає той, хто йде. Адже диво саме по собі не станеться. Я вже зробив не один крок, бачу результати і після з’їзду буду предметно, вимогли­во реалізовувати завдан­ня, котрі він поставить. Контролювати з першого дня – щоб не згаяти часу.

– А як Ви прокоментуєте певні розбіжності у по­глядах спілчан щодо майбутніх документів з’їзду?

– Попервах справді були критичні зауваження, мовляв, потрібна програ­ма! Але врешті-решт усі погодилися з моєю пропо­зицією. Річ у тім, що коли в перші місяці моєї роботи я підняв усю докумен­тальну передісторію, то побачив, що програми... вкриті пилом. Про них за­були, ніхто їх не реалізо­вував. Кому й навіщо по­трібні такі програми?! Тим більше, що в ниніш­ній ситуації дуже важко щось планувати на більш-менш віддалений термін, скажімо, на три–п’ять ро­ків. Тому ми будемо ухва­лювати програмні резолю­ції – це мобільний і гнуч­кий інструмент. Розумно його використовуючи, можна формувати цільові програми, нагальні захо­ди з реалізації цих резо­люцій. Тобто рухатися ра­ціонально, покроково.

Таких програмних резолю­цій вісім. Головна – «Гідна праця – основа соціально­го добробуту та економіч­ного прогресу». Тут перед­бачено комплексний під­хід, що охоплює майже всю діяльність профспілок у виробничій сфері. Ми ще до з’їзду обговоримо за­вдання цієї резолюції з де­легатами, експертами, працівниками економічно активних підприємств, щоб виробити підходи, що конкретно слід робити, аби реалізувати цю про­граму гідної праці. Завдан­ня інших резолюцій – під­вищення ефективності со­ціального діалогу, робота з молоддю як надійною опорою профспілок, гаран­тування трудових прав, ви­конання вимог Конвенцій МОП про свободу об’єднань, захист прав проф­спілкових організацій, якість і доступність гро­мадського обслуговування та інші важливі аспекти.

– Як Ви оцінюєте свої шанси стосовно переоб­рання?

– Стовідсотково. Не маю сумнівів, особливо після останнього засідання Ради.

– Бажаємо успіхів.

– Дякую.

Підготувала ТЕТЯНА МОРГУН, «ПВ»

Біографічна довідка

Народився 11 вересня 1947 року в селі Максимівка (нині Бугас) Волноваського району Донецької об­ласті. Служив у лавах радянської армії. У 1976 році закінчив Ленінградську вищу профспілкову школу. 1969–1993 роки – керівник колективу Будинку куль­тури ім. М. Горького (Донецьк), завідувач клубу шах­ти «Бутовка–Донецька», директор Палацу культури шахтоуправління «Жовтневе», завідувач відділу, за­ступник голови Донецького обкому профспілки ме­талургів.

1993 рік – заступник голови Донецької облпрофра­ди. 1993–2009 роки – голова Донецької  обласної ради профспілок. З 1998-го – народний депутат України, з 2002-го – голова Комітету Верховної ради України з питань соціальної політики і праці.

20 листопада 2008 року на засіданні Ради ФПУ В. Хара обраний головою Федерації профспілок України.

Нагороджений грамотою Президії Верховної Ради України УРСР, Почесною грамотою Верховної Ради України, орденом Рівноапостольного Володимира Великого II ступеня, Почесним срібним знаком Загальної Кон­федерації профспілок «За заслуги перед профру­хом». Заслужений працівник соціальної сфери.

17.03.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини