ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Розмова з головою Української Спілки ветеранів Афганістану генерал-майором Сергієм Червонопиським

Пам’ятаємо учасників і шануємо героїв

– Дійсно, вже виросло ціле покоління людей, які не знали жахіть тієї війни і дай Боже, щоб не знали цього в майбут­ньому. Але пам’ятати про тра­гічні події і випробування, ка­тастрофи і війни, які випада­ють на долю народу, потрібно. Так само треба пам’ятати, що війна – це організоване озброє­не насильство, метою якого є досягнення політичних цілей.

Якщо оцінювати дії політи­ків тих часів, які мислили кате­горіями 40–50-х років минулого століття, коли політичні цілі й інтереси, здебільшого, досяга­лися силовими методами, то рішення про введення військ до Афганістану було логічним продовженням політики СРСР, а його кінцевою метою – зміц­нення південних рубежів та за­провадження слухняного марі­онеткового режиму в цій сусід­ній державі. Якщо говорити цинічною мовою політиків і стратегів, ця трагічна війна розпочиналась саме таким чи­ном. Щодо ціни, з одного боку, вона була великою, адже дуже багато наших молодих хлопців загинули, з іншого ж, якщо по­рівняти сучасні втрати НАТО в Афганістані, коли використо­вується нове покоління зброї, інші підходи до організації ве­дення бойових дій, – наші втра­ти були мінімальними. Але ма­тері, яка втратила сина, ніхто не наважиться говорити про мінімальні втрати.

Тому для України й Союзу загалом ці втрати були вели­чезними. Щодо участі україн­ців у цій війні, то ми підраху­вали: людські втрати Росії – близько 50% загальної чисель­ності, України – 25%, на долю всіх інших республік випало теж 25%. Усе пізнається в по­рівнянні, смерть однієї люди­ни – це велика, безмежна ціна для матері, рідних.

Ми, ветерани, пам’ятаємо своїх полеглих побратимів, які не повернулися. Спілка ба­гато робить для увічнення їх пам’яті. По всій державі вста­новлено вже сотні пам’ятників, і це не стільки пам’ятники загиблим, скільки нагадуван­ня всім нам, і сучасним полі­тикам насамперед, про відпо­відальність за наказ щодо за­стосування сили і зброї.

Можливо, якраз ми, афганці, десь на рівні підсвідомості вплинули на наших політиків в останніх подіях, перешкодили віддаванню команди на засто­сування зброї. Присутність аф­ганців на Майдані з перших днів теж певним чином вплину­ла на ситуацію в Києві, коли було зупинено небезпеку крово­пролиття. Українська Спілка ветеранів Афганістану – органі­зація невоєнізована, це об’єднання військових, які знають війну не за книжками. Той, хто бачив реальну війну, завжди буде її противником. Най­страшніше на війні не сама ві­йна, а її наслідки. Впевнений в цьому саме тому, що постійно займаюсь допомогою матерям загиблих, сиротам, інвалідам. І під час Помаранчевої револю­ції 10 років тому, і нині афганці стояли і стоятимуть за збере­ження життя людей, які вихо­дять на мирні мітинги. Стоять за те, щоб не пролилась кров, тому що ми знаємо ціну життя, знаємо, що таке кров і смерть.

Дуже скоро матері і сім’ї тих, хто загинув у Києві під час масових заворушень у січ­ні цього року, залишаться на самоті із своїм горем, пробле­мами, отримуючи підтримку і допомогу тільки від друзів та громадських об’єднань. Необ­хідно вже зараз на законодав­чому рівні визначитись із ста­тусом загиблих і вирішити пи­тання забезпечення їх сімей.

Ще раз повертаючись до по­зиції самої Спілки щодо Май­дану, хочу сказати всім, хто продовжує шукати політичне підґрунтя для підштовхування суспільства до кровопролиття, – не розраховуйте на підтрим­ку афганців. Ми одностайно за мирне вирішення конфлікту.

– Як сьогодні живеться вете­ранам та сім’ям загиблих воїнів-інтернаціоналістів, які проблеми їх турбують?

– Хоча маємо найкращий за­кон серед країн СНД щодо со­ціального захисту ветеранів (так ми доповідаємо на міжна­родних зустрічах своїм побра­тимам), проте він постійно по­рушується і не виконується. Звуження прав ветеранів війни та членів сімей загиблих викликає небажану негативну реакцію.

І досі гострою залишається проблема житла для 11 тис. ін­валідів та ветеранів, 500 сімей померлих та загиблих, дехто з яких перебуває у черзі на квар­тири вже понад 20 років.

Сьогодні родини загиблих, а це найбільш постраждалі від ві­йни люди, отримують доплату за загиблого в розмірі 25% міні­мального розміру прожитково­го мінімуму, хоча в наших сусі­дів ця категорія отримує другу, крім власної, пенсію по втраті годувальника, яка становить не менше прожиткового мініму­му. Наші регіональні організа­ції УСВА шляхом домовленос­тей з органами місцевого само­врядування вирішують це набо­ліле питання, встановлюючи власні доплати залежно від фі­нансових можливостей.

Проблем у сім’ях загиблих, інвалідів, учасників бойових дій багато, і, будемо сподіва­тися, вагомим кроком до їх ви­рішення стануть спільно на­працьовані з ФПУ поправки до законодавства щодо підви­щення рівня соціального за­хисту ветеранів війни.

– Власне, для захисту ветера­нів створено Спілку, яку Ви очолюєте вже багато років. Що вдалося зробити за цей час для соціального захисту учасників бойових дій?

– Українська Спілка ветера­нів Афганістану створювалася неформально, стихійно, на базі міських, районних клубів, осередків, яким уже 27–30 ро­ків. Коли я повернувся з війни на початку 80-х років, до мене в Черкасах приходили хлопці відразу після звільнення в за­пас. У ті часи проблеми вете­ранів значною мірою визнача­лись віком «афганців» – 20–21 рік для солдатів, сержантів, а також станом їх здоров’я.

Більше 30 років тому ми були молоді, сильні, завзяті, раді­ли, що живими повернулися з війни. Розумніші хлопці пішли вчитися, скориставшись піль­гою позаконкурсного вступу до вищих навчальних закладів. Отримали освіту, гідну роботу, чимало з них стали добрими фа­хівцями, шанованими людьми. Після одруження постали інші проблеми: дитячого садка, пра­цевлаштування дружин, на­вчання дітей. До речі, всі 711 си­ріт отримали вищу освіту, і цим пишається наша Спілка. Коли ж ми говоримо про сучасні про­блеми, то, вибачте, пелюшки, памперси зараз потрібні вже не для дітей, а, на жаль, для вете­ранів. Кількість інвалідів збіль­шилась удвічі. Після війни вете­ранів померло вже значно біль­ше, ніж загинуло. Середній вік ветерана – 50 років, і в цьому найбільш продуктивному віці вони залишають цей світ. Ска­жімо, в Херсонській області за­гинули під час війни 52 особи, а померли 495 (майже в 10 разів більше), Дніпропетровській – за­гинули 218, померли 1596, Хар­ківській – загинули 220, померли 1126 учасників бойових дій. Тому сьогодні нашим гаслом за­лишається: «Пам’ятаємо про за­гиблих, піклуємося про живих».

– А як ставляться до своїх вете­ранів суспільство й уряди ін­ших країн? Скажімо, Сполучені Штати Америки до «в’єтнамців», «іракців» чи «афганців»?

– Щодо цього наведу кілька прикладів. У різних країнах на державному рівні справами ве­теранів опікуються відповідні міністерства. У США – Мініс­терство в справах ветеранів вій­ськової служби, в Канаді – Міністерство в справах ветеранів. Ці міністерства є найбільш чисель­ними в системі урядів. Послуга­ми міністерства в Америці, яке було створене 1930 року, сьогод­ні користуються 55 млн ветера­нів, членів їхніх родин та опіку­нів. Міністерству належать більше 5 тис. госпіталів, полі­клінік та амбулаторій. Амери­канським та канадським вете­ранам надають такі пільги: ви­плата допомоги за інвалідністю, професійна реабілітація, надан­ня допомоги при працевлашту­ванні та в одержанні освіти, здійснення на пільгових умо­вах медичного обслуговування, страхування життя, надання позик на будівництво житла, організація поховань. Для цьо­го у віданні міністерства пере­бувають 125 цвинтарів.

Власне, сьогодні, завдяки ді­яльності УСВА, ми маємо в на­шій державі урядовий орган з подібними функціями – Дер­жавну службу у справах інвалі­дів та ветеранів, до речі, пер­ший серед країн СНД. Україн­ські ветерани мають найкра­щий Закон «Про статус ветера­нів війни, гарантії їх соціально­го захисту». Але щорічно в держбюджеті на це не вистачає коштів, і такий же бюджет ми отри­мали на поточний рік. Як це вже неодноразово відбувалося останнім часом, у цьому році виконання соціальних програм для сімей загиблих, інвалідів і учасників бойових дій не під­кріплюється фінансово. Сам ве­теранський урядовий орган зно­ву під загрозою ліквідації. Це викликає невдоволення резуль­татами діяльності Спілки серед афганців. Відповідальність дер­жави ветерани мимоволі пере­кладають на УСВА, яка, на жаль, не має ні прав, ані коштів. Тож, враховуючи стан економіки країни, багато проблем так і за­лишаться невирішеними в 2014-му – Році учасників бойових дій на території інших держав.

– Що допомагало особисто Вам на війні й допомагає по­всякчас боротися за соціальні права учасників бойових дій?

– Відповім коротко. І на війні, і в мирний час допомагає те виховання, яке дали мені бать­ки, школа, піонерська організа­ція, комсомол, любов до Бать­ківщини, військова підготовка, яку отримав у суворовському та військовому училищах.

– Які Ваші побажання щодо відзначення 25-ї річниці виве­дення радянських військ з Афганістану?

– Насамперед, пам’ятати про цих людей. А конкретні­ше: влада повинна виявляти державну турботу про ветера­нів, а суспільство – ставитись до ветеранів війни, учасників бойових дій, інвалідів, членів сімей загиблих як до патріо­тів. І всім разом керуватись у житті законами Божими.

16.02.2014

Тетяна РУБАН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини