ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Розмова з Леонідом ВЕРНИГОРОЮ, головою Полтавської обласної Ради профспілок, членом ради ФПУ (в рамках всеукраїнської профспілкової дискусії)

Чи зібрався б Майдан, якби…

– Вже два місяці мене переслі­дує думка, що частину обов’язків, і немалу, за профспілки виконує Майдан. Надто ж, коли мова захо­дить конкретно про соціально-економічні проблеми. Зрештою, саме вони, ці проблеми, утриму­ють мітингувальників на Майда­ні. Бо переважна більшість як «на­селення» Майдану, так і україн­ців у цілому переймається тим, як жити далі, і якщо вже це життя не покращуватиметься, то хоча б не погіршувалося. І йдуть вони на Майдан тому, що не влаштовують їх ні обіцянки-цяцянки депутатів, ні байдужість до їхніх вимог уря­ду, ні відсутність недремного ока Гаранта Конституції за тими, хто її не виконує. І що довше вимоги Майдану не будуть почутими, то вищим буде його градус і неперед­бачуванішими його наслідки.

Профспілки, які довірливо під­далися на принади соціального діалогу, вважаючи його, мабуть, панацеєю від усіх соціальних не­гараздів, не зчулися, як усунули­ся від виконання ухвалених на своїх з’їздах програм дій; заспоко­їлися, заколисані солодкими роз­мовами під час круглих столів, переговорами на найвищих рів­нях, звітами на шпальтах газет про результати, досягнуті завдя­ки соціальному діалогу, підпи­санням угод про співпрацю з дер­жавними службами контролю за охороною праці, інспекцією з до­тримання законів про працю; під­далися на проведення репрезента­ції профорганізацій, раніше заре­єстрованих, а відтак легітимізова­них органами юстиції.

Апогеєм нашої толерантності до влади стала співпраця з Націо­нальною службою посередництва і примирення. Ми навіть заснували одну з найвищих нагород профспі­лок для тих, у кого ми виборюємо гідні умови та оплату праці і, вре­шті, свої права. Чи нас влаштовує, що держава створила службу при­мирення для недопущення прове­дення профспілками протестних акцій, як-то призупинення роботи, страйки з вимогою своєчасної ви­плати зарплати? А ще припинення й кількамісячна затримка чорно­бильських виплат, дітям війни, і вже зовсім злочинне рішення – не повертати хворим, матерям по до­гляду за дітьми тощо зданих ними страхових внесків до фондів соці­ального страхування.

З цього випливає, що не євро­пейський вектор і не Митний союз призвели до Майдану. Бо вже не­сила людям терпіти приниження мінімальними зарплатами, міні­мальними прожитковими мініму­мами і пенсіями. А ще – пошука­ми кращої долі на чужині.

Майдан об’єднав усіх незахи­щених, знедолених, зневірених. Попервах, піддавшися на заклики політиків, він щодня не лише де­політизується, а й, з усього видно, «депрофспілковується». Бо ство­рення громадської ради «Майдан» – це хоч далеке, але відлуння польської «Солідарності», яка з руху переросла в профспілку.

На шляху до створення міцно­го українського громадянського суспільства – прірва між багати­ми й бідними. Й ця прірва дедалі поглиблюється: що більше стає багатих, то більше стає бідних. Як ми дійшли до життя такого?

У Полтавській області 2011 року нараховувалося 24 великих підприємства, середнього бізнесу – 640, малого – тисячі.

Сьогодні великі поглинають середні й малі. Поглинають з та­кою інтенсивністю, що в місцях реєстрації – черги. І навпаки: над­великі підприємства, як-от заводи «Хіммаш», газорозрядних ламп, турбомеханічний, м’ясокомбінат, КрАЗ, – розпадаються на дрібні, почасти кустарні виробництва.

Коли зранку й до вечора ЗМІ тільки й торочать про те, хто во­дить очима на Схід, а хто на Захід, я розумію, що аналізуються не причини, а наслідок. Бо причину ми вже з’ясували: так далі жити більшість українців не бажає. Тому й спрямовує свої погляди в той бік, де життя заможніше, де­мократичніше, одне слово – більш європейське. І в цьому звинувати­ти своїх співвітчизників не має права жодна мисляча людина, в тому числі Президент.

Полтавщина – одна з центральних областей України, її ду­ховне осердя. Мене особисто ніщо так не принижує, як чиїсь потуги вирішити за мене – куди йти. Я ні­куди не хочу іти, бо ще мої пра­пращури заселили середнє Подніпров’я, і нікуди за багато сто­літь їх ніякою силою ніхто не зсе­лив. А місцина ця знаходиться не тільки в центрі України, а й у цен­трі Європи. То який резон у тому, щоб моя прадідизна вийшла із Єв­рородини й увійшла в азійську?

– Ну, за всього співчуття до лю­дей на Майдані, Ви однаково ро­зумієте, що перед суспільством наразі постала проблема вибору – як у ближчій, так і далекій пер­спективі. Втому числі – перед трудівниками усіх галузей народ­ного господарства...

– Вигідно чи невигідно це ве­ликим чи малим підприємствам, більші чи менші посули обіцяють нам одні чи другі, хто швидше, хто довше даватиме нам позичку – «мені однаково». Та «неоднаково мені», коли й на тому світі відна­йдуть мене мої нащадки й запита­ють, за скільки срібляків чи дола­рів я продав їх, не маючи на те їх­ньої згоди?

Ось тому я, перебуваючи при здоровому глузді й пам’яті, заяв­ляю: я хочу лишитися там, де я і знаходжусь. Але школа господа­рювання і якість життя мені біль­ше до вподоби європейські. Тож укладайте зі мною угоди, коопе­руйте виробництво, інвестуйте проекти, купуйте наші товари, ве­зіть до нас свої. Багатійте на здоров’я, але не за наш рахунок. Давайте багатіти разом.

Мене як профлідера орієнтація великих і не дуже підприємств на співпрацю з партнерами чи то в Єв­росоюзі, чи то в Митному, цікавить у контексті суто економічному: чи не зменшиться зарплата в праців­ників, а ще важливіше – кількість робочих місць. І дуже прикро, що наші урядовці орієнтуються не на власного товаровиробника, а на чу­жого. Так було з придбанням елек­тропотягів «Хюндай» корейського виробництва, до речі, не кращих за якістю від кременчуцьких, але до­рожчих у кілька разів.

Таке ставлення влади до влас­ного товаровиробника й до това­ру, якого потребує власний спо­живач, може бути мотивом спер­шу до галузевого страйку, а затим і загальнонаціонального, бо в ім­портних «Хюндаях» узимку мерз не лише полтавський люд.

Будинок профспілок недарем­но зводився у центрі столиці, на її головній, можна сказати, червоній (красній) площі. Хто міг у ті часи відмовити трудящим? Ми й тепер в епіцентрі подій і, як пам’ятаємо, – не вперше. Коли вони (події) від­буваються, то іменуються «Май­дан». Був він помаранчевий, тепер євро. І майданиться Майдан за ві­кнами нашої Федерації, як докір…

Виходить, щось ми не доробляє­мо, чимось ми не такі людям, коли вони домагаються своїх прав і сво­бод, нехтуючи нашою підтримкою. Йдеться, ясна річ, про соціально-економічні вимоги мітингувальни­ків. Хоча, за великим рахунком, хіба можна вважати устремління більшості українців жити за євростандартами політичними?

Відтак, чому Майдан хоча і під нашими вікнами, та поза нами?

З досвіду профспілкової робо­ти – понад тридцять років очолюю Полтавську облпрофраду – знаю: захистити може сильний, допо­могти – багатий, заступитися – рі­шучий, порадити – мудрий.

Якщо скласти всі чотири складо­ві за намірами, – створиться проф­спілка, а якщо ці наміри реалізу­ються як програма дій, профспілка відбудеться. Як відбулася вона в первинній профорганізації Полтав­ської міської шляхоексплуатацій­ної дільниці у відповідь на скоро­чення 120 працівників. Первинка створила страйковий комітет на чолі з головою профкому Олексан­дром Коробкою, і вже на третій день, 8 листопада 2013, примусила міськраду поновити всіх звільне­них на робочих місцях з виплатою їм зарплати. Цей страйк підтримав галузевий обком Профспілки та спеціалісти облпрофради.

Що заважає нам бути запита­ними трудящими – продуктивною основою суспільства? Яка складо­ва залишається декларованою? І чому підупадає наша сила – сила профспілок України?

– Що? Яка? Чому?

– Щорічне зменшення на 30–40 тис. членів профспілок не так непо­коїть величиною показника, як тен­денцією. Як не прикро, ця тенден­ція народжується й підтримується не стільки об’єктивними фактора­ми, скільки суб’єктивними.

З діючих на формально-віртуальні перетворюються цілі га­лузеві профспілки, а інші спрощу­ють структуру таким чином, що центральні комітети керують без­посередньо первинними організа­ціями. Якби в Полтаві був галузе­вий обласний орган ЦК працівни­ків геології, геодезії та картогра­фії – чи зникли б нафтогазорозві­дувальні підприємства і експеди­ції (а з ними і профорганізації), які були першовідкривачами на­фтогазових родовищ не лише України, а й колишнього Союзу? І, як тепер видно, соціальний діалог не врятував галузь. Про це шанов­ний колега В. Супрун нещодавно ділився на шпальтах «ПВ».

Звідси і підупадання нашої сили. Менше членів профспілок – менші надходження, менші мож­ливості в захисті. А звідки б вони взялися, ті можливості? Окрім того, що зникають підприємства разом з профорганізаціями, деда­лі більше з’являється так званих підприємницько-профспілкових консорціумів, тобто коли адміні­страція підприємства збирає профвнески – 0,3 або й більше від­сотка з фонду оплати праці на культурно-масову роботу, але ці кошти не переказують на рахунок профкомів. Адміністрації вико­ристовують їх на власний розсуд.

А відсутність у профспілках установленої, усталеної системи розпорядження й використання ко­штів від надходження членських внесків усім структурним ланкам призводить до нерівності в оплаті праці звільнених профпрацівників: в одних непомірно висока зарпла­та, в інших – непомірно низька. Й це спостерігається як у виробничій, так і в бюджетній сферах. На жаль, ми не є прикладом справедливого розподілу в оплаті праці.

Можна закинути мені: що ж це я все про гроші та про гроші. Так! Бо сила профспілок – у їх можли­вості захистити: чи матеріальною допомогою, чи оплатою адвокатів, чи фінансуванням страйків. Отже, якщо ти багатий – ти сильний, ти можеш захистити і допомогти. І рі­шучість теж від сили. Як і мудрість, що робить людину сильною, багатою й рішучою. Тим паче – цілу організацію, таку як ФПУ.

«Хіба ревуть воли, як ясла по­вні?» – запитував колись великий полтавець. Ось і я запитаю – най­перше себе самого: а чи зібрався б Майдан, якби ми були сильними й рішучими?

09.02.2014

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини