ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Розмова з Олександром СТОЯНОМ, народним депутатом України, заступником голови комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці

 Головне для мене – захист інтересів трудової людини

– Олександре Миколайовичу, Ви відома людина, понад 10 років очолювали Федерацію профспілок України, знаний політик. Ми зустрічаємося на­передодні Першотравня і Ва­шого ювілею, з яким Вас щиро вітає Федерація профспілок України. Це символічно. Тож чим є для Вас День міжнарод­ної солідарності трудящих?

– Святом, що не втрачає сен­су й актуальності. За часів мого перебування на посаді Го­лови ФПУ спостерігалися спро­би неодноразово скасувати святкування 1 і 2 Травня. Я тоді з трибуни Верховної Ради на­півжартома сказав: 1 Травня – День солідарності трудящих, і вони демонструють солідар­ність, його відзначають усі тру­дівники, а тому, поки я пра­цюю в Парламенті, ці свята від­значатимуться.

– Розкажіть, коли було важче працювати: тоді чи в умовах нинішніх реалій?

– Коли мене обрали Головою ФПУ, великого досвіду проф­спілкової діяльності я не мав. Але перед цим я очолював профком Донецького універси­тету, згодом у Києві був голо­вою профкому в Інституті під­вищення кваліфікації виклада­чів суспільних наук при уні­верситеті ім. Т. Г. Шевченка. І навіть в Адміністрації Прези­дента України Леоніда Кравчу­ка, обіймаючи посаду його рад­ника зі зв’язків із профспілка­ми, створив в апараті проф­спілку. Тож певні знання все ж були. Однак запрошення від керівництва Федерації проф­спілок України очолити її вия­вилося для мене все ж несподі­ваним. Я вагався, розуміючи, що це різкий поворот у моєму житті. Тим паче, що кандида­тур на посаду Голови ФПУ було аж дев’ять чи десять. Але проф­спілковці в мене повірили і 1992 року на з’їзді обрали Голо­вою ФПУ.

Перше, на що я звернув ува­гу на новій посаді, – це те, що зовсім не було на той час розро­блено законодавчої бази для ді­яльності профспілок за умов незалежності. Як заявити про себе? Як зробити, щоб із твоєю думкою рахувалися? Це було можливим лише через створен­ня відповідного законодавчого поля. Я вніс пропозицію у профспілкове середовище, яку підтримала Федерація проф­спілок: потрібні свої депутати у Парламенті. Тож 1994 року я виставив свою кандидатуру на мажоритарному окрузі у Вінницькій області й у другому турі набрав понад 60% голосів.

Уже як народний депутат я розпочав свою діяльність із на­працювання законів, які захи­щали б права людей праці й профспілкові права. Разом із фахівцями апарату ФПУ ми підготували значну кількість законопроектів, які потім ухва­лила Верховна Рада. Зокрема, такі важливі закони, як про оплату праці, про порядок ви­рішення колективних трудо­вих спорів. Вносили зміни та доповнення до законів із ураху­ванням профспілкової позиції. Поза сумнівом, найбільш діє­вим стало те, що я як народний депутат виступив із пропозиці­єю внести до ст. 36 (частина друга) Конституції таке форму­лювання: «Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів». Доти по­дібного не було. В Парламенті пройшла також моя пропози­ція до Основного Закону на право трудящих проводити страйк для захисту своїх закон­них прав та інтересів, а також багато інших правових норм. Це вже був великий прорив, з нами почали рахуватися як із вагомою силою, яка є фунда­ментом побудови громадян­ського суспільства в Україні.

Але я й далі виступав з ініці­ативами, і у 1999 році було при­йнято Закон України «Про про­фесійні спілки, їх права та га­рантії діяльності». За це дове­лося боротися п’ять років, бо певна категорія депутатів не бажала за нього голосувати (опиралися і профспілки, які не входили до ФПУ, хоча в цьому Законі передбачено їхній за­хист). Після ухвалення закону ми вже могли сформувати не­залежне правове поле в інтере­сах національного профспілко­вого руху. Тобто, за дві мої де­путатські каденції, 1994–2000 років, було створено системну повноцінну законодавчу базу. А це давало змогу профспілкам уже не просити, а вимагати, спираючись на чинне законо­давство.

Найтяжчий період – 90-ті роки: руйнувалося все попере­днє, були спроби знищити профспілки. Газета «Известия» на своїх шпальтах розмістила статтю Президента України Леоніда Кравчука, у якій він дуже негативно висловився про профспілки, охарактеризу­вавши їх як радянські, застарі­лі й такі, що треба зруйнувати, тощо. Та мені вдалося переко­нати його, що профспілки ре­формуються і їх потрібно на­впаки – підтримати. І справді, профспілковці звикли жити в комфортних умовах, а до нових і жорстких умов ще не були го­тові, зокрема до необхідності боротися за збереження робо­чих місць, вчасну виплату зарплати, створення профорга­нізацій на підприємствах при­ватної форми власності тощо.

Починаючи з 1990-го року й надалі ми вдавалися до акцій протесту: пікетування, мітин­ги, вимоги, страйки. За радян­ських часів такого не було. Й бути не могло. Згадую 1997-й, коли через багатомісячну за­тримку зарплати ми провели найпотужнішу за моєї пам’яті акцію протесту – по всій країні. Лише у Києві профспілки виве­ли на вулиці понад півмільйо­на людей. І Уряд мусив сісти з нами за стіл переговорів. Скла­ли графік погашення заборго­ваності й почали виплачувати людям зарплату.

Оскільки доводилося вдава­тися до жорстких заходів, тра­плялися і гоніння, і тиск, і спроби зняти мене. Рятував лише статус народного депута­та України. Мушу з болем ска­зати, що мене зраджували й представники деяких Цен­тральних комітетів. Зокрема, 2004-го, під тиском Майдану мої колеги абсолютно незакон­но, хоч і опустивши голови, проголосували на Президії ФПУ за зняття мене з посади Голови ФПУ.

Але для мене важливі не функціонери, а пересічні чле­ни профспілок – мільйони лю­дей, яких я захищав, які мене підтримували. Тому вирішив, що й надалі співпрацюватиму з профспілками, бо нічого кра­щого світ іще не придумав, як захист людини праці через профспілки. Тож коли мені за­пропонували стати на громад­ських засадах представником профспілок у Верховній Раді, я погодився. Всі пропозиції ФПУ намагаюся реалізувати – окре­мим законом чи змінами й до­датками до закону.

– Стосовно майна Федерації. У чому сутність законопроекту, який Ви внесли на розгляд до Парламенту?

– Коли вже все поділили в державі – фабрики, заводи, по­дивилися – є ще профспілкові санаторії, туристські бази. Тоді розпочали через суди відбирати профспілкову власність. Я по­бачив, що потрібно законодав­чо закріпити профспілкові пра­ва на майно, підкреслюю – за всіма профспілками. Вніс зміни до двох статей законопроекту, що передбачають таке закрі­плення. Безумовно, знову дове­деться поборотися, бо знаю на­стрій деяких депутатів. З іншо­го боку, є потреба позбутися якоїсь частини майна, котру вже неможливо використовува­ти, яка не підлягає реставрації. Але кошти від реалізації цієї частини мають спрямувати ці­льовим призначенням на розви­ток санаторно-курортного комплексу, який належить зро­бити сучасним, європейським.

Після того, як я пішов з поса­ди Голови ФПУ, було створено комісію, яка місяць шукала «санаторії Стояна», шукали їх і мої опоненти, та нічого не зна­йшли. Михайло Волинець де тільки міг звинувачував мене в розкраданні профспілкового майна; я подав до суду, виграв, зажадав, аби він вибачився. Звісно ж, не вибачився...

– Олександре Миколайовичу, які, на Ваш погляд, перспекти­ви Трудового кодексу?

– Чому так довго приймали новий ТК і не прийняли? Проф­спілки хочуть захистити лю­дей, а роботодавці – не дати їм можливості зробити це повною мірою. Але законопроект вла­штовував профспілки, бо захи­щає інтереси людини праці, зо­крема відчутно розширює пра­ва профспілок. Водночас ви зна­єте, які спекуляції з’явилися на­вколо документа. Ярослав Су­хий і я взяли на себе сміливість подати фактично новий варіант ТК, бо були авторами підготов­ки законопроекту до другого читання. Врахували всі пропо­зиції профспілок, постаралися уникнути негативів, однак зно­ву знайшлися такі, хто воліє ба­чити лише негативне.

Законопроект зареєстрова­но, він має пройти через Комі­тет, намагатимемося на осінь вийти з ним на парламентські слухання й нарешті ухвалити. В цьому документі буде зафік­совано, узагальнено, об’єднано все законодавство, ухвалене за двадцять років у сфері трудо­вих відносин.

– Схожі проблеми супрово­джують і пенсійну реформу...

– Зрозуміло, що держава зму­шена реформувати пенсійну систему, тому що сьогодні в нас на одного працівника – 1,3 пен­сіонера. Й на збільшенні віку виходу на пенсію наполягав МВФ. А суспільство обурене: ми не жаліємо українських жі­нок. Але багато хто з них воліє працювати й після досягнення пенсійного віку. Я вніс таку пропозицію – добровільний

 вибір віку виходу на пенсію. При цьому жінка має знати, що, за системою, яку ми за­пропонували, йдучи на пенсію у 60 років, вона матиме не 50%, а 70% середньої зарпла­ти або й більше (залеж­но від страхового ста­жу), плюс іще десять мінімальних окладів. Стосовно стажу ми ухвалили рішення, що прив’язуватимемо його до поетапного ви­ходу на пенсію. Окре­ма тема – дві категорії держслужбовців: ті, які завдяки Юлії Тимошенко мають 17–18 тис. грн зарплати й відпо­відну пенсію, й ті, хто одержує 1200–1400 грн. Таких, звісно, біль­шість. Уявляєте роз­рив між пенсіями пер­ших і других? Ми об­межили найвищий розмір пенсій десять­ма прожитковими мі­німумами, і, крім того, вважаємо за необхідне підвищити зарплату чиновникам нижчої категорії. Тоді мати­мемо право сказати: всі пенсіонери вихо­дять на пенсію за трьо­ма критеріями: стаж, заробітна плата, єдина система обчислення відсотка нарахування пенсії. І це буде соці­ально справедливим.

– З огляду на Ваш до­свід, яке напутнє сло­во Ви могли б сказати молодим профспіл­ковцям?

– Молодим і «серед­ньомолодим» хотів би сказати, що моїм ста­новленням як політич­ного діяча, людини, з якою рахуються, завдя­чую профспілкам. Тут я змужнів, став зрілим. Узагалі це унікальне явище, коли ти зустрі­чаєшся з людьми, ви­слуховуєш їх, переко­нуєшся, що зробив для них щось позитивне, – й люди тобі за це вдяч­ні. Буває нелегко, час­то треба мати сміли­вість, але присвятити себе роботі у профспіл­ках варто – це дуже добре й почесно.

А профспілковим керівникам побажав би активніше готувати молоду зміну. Вважаю достатніми дві каден­ції для Голови ФПУ і дві-три – для голови ЦК. Щоб молоді не «пе­регоріли», поки доче­каються. Не побоюся сказати, що треба б за­провадити віковий ценз на посаду керів­ника ЦК, Голови Феде­рації. І нас, народних депутатів України. Вірю в досвід і можли­вості Юрія Миколайо­вича Кулика, й мені дуже хотілося б, аби ті, від кого залежить його робота, надавали йому всебічну підтримку.

13.05.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини