ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Розмова з головою Профспілки машинобудівників та приладобудівників України Анатолієм Кубраченком

 Найголовніше – захистити вітчизняного виробника і внутрішній ринок

 – Анатолію Володимировичу, складається враження, що в на­шій країні досі не завершився дикунський період первісного накопичення капіталу. Засмучує доля недавно ще могутніх заво­дів «Дніпропрес» або київських «Точелектроприлад», «Електро­прилад». Що ж, як і раніше, – не кращі часи?

– Авжеж. Ситуація в економіці України складна, а щодо нашої галузі, то підприємства «прихва­тизовувалися», реорганізовували­ся, змінювали профіль, закрива­лися, відтак ми втрачали членів профспілки. Серед причин такого стану речей назву дві, які вважаю основними. По-перше, ми виро­бляємо не кінцеву продукцію, а засоби виробництва – верстати, прилади, інструмент. Колись, за часів планового господарства, за цією продукцією черга стояла. За невеликим винятком, усе було наше, вітчизняне. Чимало йшло на експорт. А нині, коли спостері­гаємо падіння в усіх сферах ви­робництва – машинобудуванні, суднобудуванні, в оборонній, ме­талообробній промисловості, практично немає попиту на нашу продукцію. По-друге – безконтрольне ввезення імпортного устаткування, причому найчасті­ше – аналогічного класу. Тобто наші підприємства могли б ви­пускати таку саму продукцію, тим часом везуть її з-за кордону.

– Особиста матеріальна зацікав­леність, звичайно...

– Так. Зарубіжні фірми добре заохочують придбання їх облад­нання. Зрозуміло, не виробни­чий колектив, а менеджерів, які закуповують. До нас надходять прилади й машини зі Швейцарії, Німеччини, Японії, Південної Кореї. Вже не кажу про Китай: там цілі міста – сотні заводів ви­робляють різні види устаткуван­ня. І хронічно в нас перевага на­дається імпорту. Та найприкрі­ше, що з-за кордону в Україну ввозиться також й інструмент. Навіщо?! Аби випустити сверд­ло, фрезу, різець, не потрібні ви­сокі технології, формат не змі­нюється. Але держава замість того, аби подбати про свого ви­робника, посилається на норми та правила СОТ.

– А що, ці правила – догма?

– Річ у тім, що Україна під час вступу до СОТ уклала угоду, за якою взяла на себе зобов’язання і як цивілізована країна повинна їх виконувати. Але розвинуті країни практикують гнучкий підхід до своїх зобов’язань, за­проваджують чимало різних не­тарифних методів обмеження ім­портної продукції і не допуска­ють на власний ринок товарів, які можуть виробляти самі. На цьому наголосив директор Наці­онального інституту стратегіч­них досліджень Андрій Єрмола­єв 16 листопада ц. р. під час засі­дання правління УСПП, присвя­ченого розвитку вітчизняного виробництва. Крім того, правила СОТ дозволяють змінювати умо­ви договору про вступ. Але ми такі можливості, на жаль, поки не використовуємо.

На згаданому засіданні наво­дилися невтішні цифри: торік майже 10% національного ВВП спрямовано на підтримку іно­земних виробників – замість роз­ширення й модернізації власно­го виробництва. Обсяг імпорту промислових товарів в Україні за останнє десятиріччя збіль­шився вчетверо, випередивши зростання власного промвироб­ництва у 2,7 раза. У результаті з українського ринку поступово зникають вітчизняні виробники.

Крім того, впродовж 2001–2011 років це призвело до різкого зрос­тання – у понад 50 разів! – від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі продукцією промисловості: 2001 рік – мінус 0,4 млрд дол. США, 2011 рік – мінус 20,6 млрд дол. США.

– Чи не логічно у цьому разі гово­рити про серйозні прорахунки адмінреформи? Адже ліквідація Мінпромполітики болісно вдари­ла одразу по багатьох галузях...

– Справді, багатьох здивувала відсутність у новому переліку центральних органів виконавчої влади України – держави з потуж­ною промисловістю – такого мі­ністерства: його повноваження передано Мінекономрозвитку й торгівлі. Але, за великим рахун­ком, проблема не в назві, а у складності ведення великого про­мислового бізнесу в Україні. Це й відсутність доступних кредитів та інвестицій, і недосконалість податкової та судової систем, і недобросовісна конкуренція, і відсутність кваліфікованих ро­бітничих та інженерних кадрів…

Щоправда, на зустрічі міні­стра Мінекономрозвитку і тор­гівлі Петра Порошенка з керів­никами промислових профспі­лок, яку організував і в якій узяв участь Голова ФПУ Юрій Кулик, нам повідомили про обнадійливі кроки відомства щодо вирішен­ня проблем. Зокрема, йшлося про проект Плану першочерго­вих заходів із виконання Дер­жавної програми розвитку вну­трішнього виробництва, розро­бленого міністерством і подано­го уряду на затвердження.

– Унаслідок зміни власників, ре­організації підприємств страж­дають і первинні профспілкові організації. Нерідко це призво­дить до «потери бойца»...

– Так, падіння чисельності – значне, але не тому, що хтось не­задоволений роботою профспіл­ки чи невиконанням нею обов’язків. Процент охоплення профчленством не зменшується – 95–98%, а в системі технічного регулювання – сто відсотків.

Маємо, на жаль, об’єктивні об­ставини. Я вже казав, що багато підприємств змінили профіль чи власників. Так, Лубенський за­вод «Шліфверст» змінив належ­ність до профспілки, бо перей­шов до складу «Мотор Січі» і став її власним цехом із вироб­ництва верстатів. Це зайвий раз підтверджує, що наші підприєм­ства випускають конкуренто­спроможну продукцію. Адже авіабудівництво – виробництво високотехнологічне.

Водночас верстатоінструмен­тальна промисловість нині пере­буває на межі закриття. І це нас дуже непокоїть. Адже можна її врятувати, як зробили, приміром, у Росії. Там при «Росверстатоін­струменті» (аналогічна структу­ра є й в Україні) постановою уря­ду створено міжвідомчу комісію, що розглядає всі потреби держав­них підприємств і установ на мо­дернізацію устаткування та сте­жить, аби імпорт не перекривав кисень власній аналогічній про­дукції. Так можна зберегти і ви­робництво машин для АПК, і ме­блеву, і легку промисловість.

Серед першочергових завдань, адресованих від УСПП українському уряду, – розроблення та реалізація Плану захо­дів для здійснення імпортозамі­щення, локалізації виробництва в Україні як одного з найголовні­ших чинників розвитку внутріш­нього ринку. Сподіватимемося, що з часом проблему буде вирі­шено. Хоча на всі наші звернен­ня та аргументи досі отримуємо «згори» лише відписки...

– Що, на Вашу думку, треба ро­бити, щоб до звернень профспі­лок уважніше ставилися як «на­горі», так і «в низах»?

По-перше, дуже важливо, на мою думку, створити страхові (фактично страйкові) фонди для того, аби у разі необхідності ми могли призупинити роботу, ого­лосити страйк і на цей час нада­вити страйкарям матеріальну до­помогу. Іншого шляху досягти бажаного за ринкових умов про­сто не існує. Адже власник заці­кавлений лише своїми прибутка­ми, ділитися ними він не хоче. І лише фінансово міцні, добре ор­ганізовані профспілки здатні справедливо перерозподілити за­роблений прибуток за принци­пом «сила – на силу»: шляхом за­грози, що цей прибуток узагалі буде ліквідовано. Де взяти кошти для фондів, адже первинки, де за­лишається левова частка внесків, мають свої об’єктивні потреби? Тож необхідно законодавчо вста­новити, що роботодавець має ви­діляти частину свого прибутку на діяльність первинних профор­ганізацій. А вивільнені профвнески можна централізувати у страхових фондах. І це не призве­де, як комусь здається, до залеж­ності профкому від роботодавця. Адже останній не з власної ініці­ативи це робитиме, а виконувати­ме законодавчу норму.

Тим часом не всі роботодавці за нашої мовчазної згоди сплачу­ють навіть встановлені законом 0,3% на культмасову, спортивну та оздоровчу роботу, все лягає на плечі профспілки. Більше того, спостерігаються непоодинокі ви­падки, коли зібрані у безготівко­вому порядку членські внески не перераховуються профспілкам.

По-друге, з радянських часів лишилося дев’ять машинобудів­них профспілок, і ми ще понад п’ять років тому запропонували об’єднатися у федерацію мета­лістів. Адже чисельність у всіх зменшується, а виробнича діяль­ність підприємств дедалі біль­ше, як-то кажуть, пересікається. Якби ми все-таки об’єдналися, то вдалося б посилити обкоми профспілок, їхню допомогу пер­винним організаціям. На сьогод­ні об’єдналися навіть промисло­ві профспілки на світовому рів­ні. А ми все думаємо.

Наступний крок: центральні профоргани укладають галузеву угоду – колективний договір, який напряму поширюється на членів профспілки на підприєм­ствах. Додається список таких підприємств. Паралельно запро­ваджується інститут представ­ників профспілки на підприєм­ствах, які призначаються в тому числі і з-поміж обраних голів профкомів. Це послабило б їхню залежність, насамперед незвіль­нених, від адміністрації. І обко­ми можна було б реорганізувати у представництва профспілки. Це їх посилить і водночас спрос­тить їхню роботу, а повноважен­ня лишаються ті самі. Фінансове зміцнення, об’єднання зусиль профспілок, про яке я говорив, – єдиний шлях реального впливу на виклики сучасності.

17.12.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини