ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Герої інших часів

 «Що ти старіший, то більше до тебе дослухаються.

Повага й затребуваність – ось вам і весь рецепт довголіття».

Анатолій Бруснікін, із книги «Герой іншого часу»

 Кажуть, лише те суспільство по-справжньому цінне й перс­пективне, котре дбає про дітей і старих. Існує також пред­метне підтвердження цієї формули: нещодавно я почула ці­каву радіопередачу, автор якої переконливо довів, що людсь­кі осередки (племена, народності), моральні норми яких дозволяли їм знищувати своїх старих, легко завойовували чужинці й ті швидко зникали, а такі, де людей похилого віку шанували та берегли, виживали й розвивалися за будь-яких обставин.

З огляду на це, зусилля нашої Федерації зі створення й чіт­кого структурування організації ветеранів профспілкової роботи – не лише мудрий професійний крок, а й серйозний внесок у цивілізаційний розвиток українського суспільства.

Саме на цьому наголосив у нашій розмові радник Голови ФПУ з питань роботи з ветеранами профспілкового руху Михайло Селіхов.

– Михайле Гнатовичу, Ви фактично – жива легенда профспілок, можна сказа­ти, канал невичерпної ін­формації стосовно досвіду та активної роботи на профспілковій ниві наших старших товаришів. Тож пригадаймо, з ким і як Ви починали свою роботу.

– Усе в пам’яті, й прига­дувати не треба. У 1971 році я з хвилюванням, навіть трепетом, уперше пересту­пив поріг цієї могутньої організації (головний штаб профспілок розташовував­ся тоді на вулиці Леніна, 8). Із трепетом – бо тут працю­вали люди, котрі пройшли війну, фронти. Українські профспілки тоді очолював Василь Костянтинович Клименко, літній чоловік, колишній перший секре­тар Луганського обкому. Мав, здається, три або чо­тири ордени Леніна... Між іншим, ніхто ордени не но­сив, але в багатьох були колодочки. Розшифровую­чи їх, переконувався, що то були справжні герої, при­чому майже всі. Секретарі Української республікан­ської ради профспілок Іван Федорович Пойда, Микола Михайлович Славинський, голова ЦК агропрому Ва­силь Іванович Бутенко, Павло Павлович Виногра­дов або Георгій Васильо­вич Лесенко – учасники бойових дій – мали просто-таки іконостаси воєнних нагород!

Треба було бачити, як працювали люди, з якими я починав свою роботу, як вони заряджали всіх своїм ентузіазмом, енергією, до­свідом, особистим ставлен­ням до справи. Недавнє минуле й сьогодення нашо­го народу, країни було для кожного з нас надзвичайно цінним і дорогим. Чесно зі­знаюся, що й досі живу тим життям, тими прекрасни­ми спогадами. Мені й до­нині сниться, що непокою­ся з приводу того, аби всі питання були вирішені своєчасно, все, що необхід­но – зроблено.

А з приходом до керма Віталія Олексійовича Со­логуба почалася нова епо­ха у профспілковому русі. Спадкоємність поколінь набула нового звучання, нової якості.

До слова, у ті незабутні роки нашим великим спільним другом і частим бажаним гостем був відо­мий український поет Лео­нід Татаренко. Він написав про героїв (це найточніше слово) війни й профспілко­вого руху чудові поеми. Одна присвячена Віталію Сологубу, котрий був ро­дом із Донбасу й теж увін­чаний нагородами. Там такі рядки: «...При секрета­реві Сологубі Донецьк в Трояноград перетворивсь. ...Донбасу трудового гід­ний син не ордени, а три «Шахтарських Слави» на грудях завжди з гордістю носив». Фактично поет створив документально-художні образи тих людей, а ми ж тоді сприймали його вірші хіба як приємні привітання з днем наро­дження... Тепер, коли чита­єш, – волосся дибки, хви­люєшся до сліз: проникли­во, точно. І правда, сама лише правда!

– А як було структуровано тодішні профспілки?

– Такі підрозділи Укр-профради, як «Укркурорт-рада» («Укрпрофоздоров­ниця») та «Укрпрофтур», звісно, діяли, але не як ак­ціонерні товариства, як нині. Назагал тоді проф­спілки були ніби своєрід­ною «державою в державі», бо мали під своїм крилом близько 200 санаторіїв і пансіонатів, незчисленну кількість санаторіїв-профілакторіїв, піонер­ських таборів, а також тур­бази, готелі, спорткомплек­си, палаци й будинки куль­тури, включно із Жовтне­вим. Приміром, в «Укр-профоздоровниці» багато років працював надзвичай­но цікавий і високоінтелі­гентний Іван Григорович Шалковський, лікар-хірург за фахом (до речі, ще у 50-ті роки він, тоді молодий за­відувач Вінницького об­ласного відділу охорони здоров’я, єдиний у повоєн­ному СРСР був нагородже­ний орденом Леніна). При­гадується такий епізод. Колеги широко відзначали якийсь його ювілей – точно не пам’ятаю, який саме, але вельми поважний. Пов-ний зал людей! І скромно, десь у кутку, – незнайома велика сім’я, три поколін­ня. Згодом глава цього сі­мейства виступив і все по­яснив. Під час війни Іван Григорович був у діючій армії, потрапив в оточен­ня, пробивався до своїх та опинився в білоруських партизанів. На допиті все розповів про себе й почув: «Якщо врятуєте нашого ко­мандира – повіримо». В по­раненого молодого коман­дира партизанського заго­ну виявилася гнійна ган­грена, його життя висіло на волосині, а для складної операції нічого немає: ані інструментів, ані медика­ментів. Шалковський роз­порядився скип’ятити воду, дістати спирт (за­мість анестезії). Прожари­ли на багатті пилу-ножівку. І от із такими «інструментами» вчораш­ній випускник медінститу­ту блискуче провів опера­цію з ампутації, а згодом уміло виходив хворого, ви­рвав його з лап смерті. Ми­нуло багато років, той ко­мандир став у себе на бать­ківщині відомою людиною й приїхав з усією родиною на ювілей, аби принародно подякувати Іванові Шал­- ковському. «Якби не він, не було б ні мене, ні цієї вели­кої щасливої родини», – сказав гість.

Очолюючи «Укркурорт-раду», Іван Шалковський сприяв появі таких славет­них курортів, як Труска­вець, Моршин, Миргород, Куяльник... Саме він свого часу благословив іще одну легендарну людину – Ві­ктора Миколайовича Мєш­кова, директора профспіл­кового санаторію «Місхор», який мріяв звести біля моря гарний дитячий комп­лекс. Замовили такий май­данчик відомому скуль­птору Зурабу Церетелі. Він запросив чималі гроші. Та Іван Шалковський заспо­коїв Віктора Мєшкова: «Це для нас не проблема. Аби дітям радість».

– Михайле Гнатовичу, як розвивалася Ваша кар’єра у профспілках?

– У 60-х роках я працю­вав заввідділом ЦК комсо­молу, фактично керівни­ком апарату. А Укрпрофра­да разом із тим, що була матеріально міцна, відста­вала за рівнем організацій­ної роботи. Треба було по­чинати, як мовиться, з нуля. Тож добирали відпо­відні кадри, й вибір припав на мене. Було цікаво розпо­чинати, стояти біля вито­ків осучаснення організа­ції. Зокрема й технічного. Приміром, я наполіг на придбанні телетайпа. Та­кий апарат з’явився і в нас, і в кожній облпрофраді. А телетайпа тоді не мав на­віть апарат ВЦРПС, тож до нас приїхала з Москви за­відувач фінансового відді­лу Лідія Василівна Чувпи­ла – і до мене: «Що ви тут собі дозволяєте?!» Довело­ся продемонструвати їй усі принади апарата, й коли за п’ятнадцять хвилин на свій запит вона одержала з Він-ниці фінансовий звіт, то одразу змінила гнів на ми­лість, іще й потім ставила нас усім за приклад. І пер­ший серед інших організа­цій ротапринт «прописав­ся» саме в Укрпрофраді, потім були «канони» й уні­кальні німецькі картотеки (купували їх із великими труднощами, через Раду Міністрів), котрими й по­нині послуговується наша канцелярія. І перша з роз­роблених академіком Глушковим система елек­тронного контролю за ви­конанням документів – «АСКИД», було розроблено нормативні документи. Одне слово, організацію ді­ловодства в Укрпрофраді було визнано кращою се­ред центральних органів.

– Ви говорили про спад­коємність. Хто з нинішніх працівників апарату ФПУ прийшов уже при Вас?

– Молодий Юрій Кулик, який став незамінним по­мічником Віталія Сологу­ба, Григорій Осовий, Сер­гій Українець, молодий Василь Шилов, котрий пра­цював так талановито, енергійно й результативно, що ми довірили йому між­народний відділ Федерації. Багато хто... Сьогодні це солідні люди, високогра­мотні, з чималим досвідом, тож тепер вони передають його молодим.

– Чи справедливо буде ска­зати, що за радянських часів захист трудящих і членів їхніх родин полягав здебільшого у соціально­му забезпеченні?

– Аякже! Укрпрофрада тоді одноосібно розпоря­джалася коштами держав­ного соціального страху­вання, бюджет і на ті часи був величезний – 4,5 мі­льярда карбованців. Неда­ремно мій колишній коле­га Феодосій Титович Синю­та, теж ветеран і герой ві­йни, завсектором фонду соціальних допомог, вивів таку формулу: соціальна допомога – це стрижень, на який нанизано всі життєві потреби людини від наро­дження до смерті. Точніше кажучи, то червона нитка профспілкової роботи! Адже вся соціальна сфера, всі послуги були для людей майже безплатними: дит­садки, піонерські табори, санаторії та пансіонати. А ще виплати за лікарняни­ми, декретні майбутнім мамам, проводжання на пенсію...

– Адже й Ви працювали у Фонді державного соціального страхування?

– Саме так. На гребені хвилі Чорнобильських по­дій мене запросив на роз­мову Віталій Олексійович Сологуб і довірив роботу величезної відповідальнос­ті: завідувати відділом дер­жавного соціального стра­хування з більш ніж солід­ним, як я уже казав, бюдже­том. Куратором був нині покійний незабутній Олек­сандр Васильович Єфімен­ко. А коли 1991 року, відпо­відно до спільної постано­ви Кабінету Міністрів та Укрпрофради, Фонд соц­страху було передано нам, профспілкам, мене призна­чили першим директором виконавчої дирекції фон­ду. Працював десять років – до 2001-го.

– Ви кажете «у розпал Чор­нобиля». Тобто профспілки брали активну участь у ро­ботах із ліквідації наслід­ків цієї катастрофи?

– Ще б пак! Узагалі Чор­нобиль – це особливий пе­ріод, профспілки – у пер­ших лавах! Хоча потім нас і розпинали на хресті деякі діячі. Але правда в тому, що першими, хто нагоду­вав, одягнув, лікував лю­дей, які прийшли до нас по допомогу, були профспіл­ки й соціальне страхуван­ня. Придбали, не шкодую­чи витрат, одяг, взуття, ліки – все необхідне для життя; наші працівники цілодобово не залишали робочих місць. Профспілки надали постраждалим від аварії на ЧАЕС – дітям, мо­лоді, дорослим, матерям із маленькими діточками – оздоровниці, пансіонати, турбази, табори.

Зате потім, повторюю, нас тягали до прокуратури, інкримінували бозна-що. «Віддячили», одне слово.

Моя доля складалася так, що в останні роки я ви­рішував на громадських засадах різноманітні пи­тання та проблеми наших ветеранів. Попередні голо­ви ФПУ говорили про ство­рення організації ветера­нів Федерації профспілок України, але чітко сформу­лював цю ідею лише Юрій Миколайович Кулик, який запросив мене й запропо­нував створити й очолити ветеранську організацію. «Усі, з ким я розмовляв, – сказав Голова ФПУ, – одно­стайно вказують на вас».

– Але ж усі галузі уважні до своїх ветеранів...

– Безперечно. І металур­ги, й атомщики, й решта. Але досі не існувало цен­тралізованої роботи, вся – на місцях, бо не склалося єдиної цілісної ветеран­ської організації профспі­лок України. А вона могла б бути могутньою. Вже під­готовлено відповідне поло­ження, визначено основні напрями роботи. Така орга­нізація дуже потрібна, адже чимало наших вете­ранів мають світлі голови, міць, кураж, тож багато в чому могли б допомогти молодшим колегам, на­ставництво ще ніхто не скасовував. Навіть поява в колективі сивого «аксака­ла» справляє враження! Нинішнім профспілковим керівникам, особливо мо­лодим, не зайве нагадати: ветеранська організація може стати вашим надій­ним притулком.

– Вас, мабуть, радше спри­йме середнє покоління, бо молодь здебільшого вва­жає себе й так розумною.

– Не згоден. Вдумливі молоді люди дуже цінують досвід ветеранів та їхню науку. Навіть по-доброму заздрять, що в нас були іде­али й цінності, а в них – зась. Є дуже цікава молодь, небайдужа, відкрита до сприйняття. Я особисто не раз у цьому пересвідчував­ся. І головне, що багатьом ветеранам справді є що ска­зати! Які імена, які люди! Віра Іванівна Сиволоб, Ле­онід Семенович Сачков, Леонід Михайлович Верни­гора, Микола Остапович Кравчук, Володимир Васи­льович Горбунов, Людмила Федорівна Перелигіна, Анатолій Володимирович Кубраченко, Іван Давидо­вич Звінник, Валерій Дми­трович Арбузов, Анатолій Григорович Король, Василь Михайлович Ткаченко, Владислав Юхимович Мельников, Іван Іванович Клопов і багато інших. Одні ще працюють, інші вже на пенсії. Це люди, ко­трі володіють колосальною базою, мають особливу фі­лософію ставлення до соціально-трудових про­блем, неоціненний багаж знань. Вони безупинно пра­цюють задля гідного життя людей. Справжніми дрова­ми топлять, аби тепліше було трудовому люду, а не підкидають хмизу земляч­кам у вогнище.

Прекрасно сказав Голо­ва ФПУ Юрій Кулик на останній зустрічі з ветера­нами: «Наше завдання по­лягає в тому, аби макси­мально полегшити життя людей, котрі віддали роки й десятиліття, здоров’я, серце й душу профспілкам. Хочемо зібрати їх разом, зі­гріти увагою, посприяти тому, аби вони мали мож­ливість спілкуватися, зга­дати нашу молодість і від­чути, що життя прожите недаремно».

 Розмову вела Тетяна МОРГУН, «ПВ»

08.10.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини