ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

СТАТУС НЕПРИБУТКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Н еприбуткові організації – це юридичні особи, основною ме­тою діяльності яких є не одер­жання прибутку, а проваджен­ня благодійності та меценатства, а та­кож іншої діяльності, передбаченої чинним законодавством. Відпо­відно до пункту 133.4 Податково­го кодексу України неприбут­кові підприємства, установи та організації не є платника­ми податку на прибуток під­приємств.

Підпунктом 133.4.1 Подат­кового кодексу визначено ви­моги до організації для отри­мання статусу неприбутковос­ті, зокрема така організація має бути утворена й зареєстрована в порядку, визначеному законом, що регулює діяльність відповідної непри­буткової організації, а також внесена контролюючим органом до Реєстру неприбуткових установ та організацій. Установчі документи такої організації повинні містити заборону розподілу отриманих доходів (прибутків) або їх частини серед засновників (учасників), членів організації, працівників (окрім оплати їхньої праці, нарахування єди­ного соціального внеску), членів орга­нів управління й інших пов’язаних з ними осіб, а також передбачати пере­дання активів одній або декільком не­прибутковим організаціям відповідно­го виду чи зарахування до доходу бю­джету в разі припинення юридичної особи (у результаті її ліквідації, злиття, поділу, приєднання чи перетворення).

Згідно підпункту 133.4.2 Податко­вого кодексу доходи (прибутки) не­прибуткової організації мають вико­ристовуватися винятково для фінан­сування видатків на утримання такої неприбуткової організації, реалізації мети (цілей, завдань) і напрямів ді­яльності, визначених її установчими документами.

Некомерційна організація, в осно­вному, засновується для формуван­ня сприятливих умов життя людей і досягнення суспільно значущих со­ціальних благ.

До неприбуткових організацій (пп. 133.4.6 ПКУ) належать:

– бюджетні установи;

– громадські об’єднання, політичні партії, творчі спілки, релігійні орга­нізації, благодійні організації, пен­сійні фонди;

– спілки, асоціації й інші об’єднання юридичних осіб;

– житлово-будівельні коопера­тиви (із першого числа місяця, наступного за місяцем, у якому відповідно до закону здійснено прийняття в експлуатацію закін­ченого будівництвом житлового будинку й такий житловий будинок споруджувався чи придбавався жит­лово-будівельним (житловим) коопе­ративом), дачні (дачно-будівельні), садівничі та гаражні (гаражно-буді­вельні) кооперативи (товариства);

– об’єднання співвласників багато­квартирного будинку, асоціації влас­ників жилих будинків;

– професійні спілки, об’єднання й організації профспілок, а також орга­нізації роботодавців та їх об’єднання;

– сільськогосподарські обслугову­ючі кооперативи, кооперативні об’єднання сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів;

– інші юридичні особи, діяльність яких відповідає вимогам пункту 133.4 Податкового кодексу України.

Кожен вид неприбуткової органі­зації регулюється відповідним зако­нодавством.

ЗМІНЕНО ПОРЯДОК ВИДАЧІ ДОЗВОЛІВ НА ВИКОНАННЯ РОБІТ ПІДВИЩЕНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Прийнятою на засіданні Кабінету Міністрів України 7 лютого постановою «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 725 і від 26 жов­тня 2011 року № 1107» приведено у відповід­ність до чинного законодавства України По­рядок видачі дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки та на експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устатку­вання підвищеної небезпеки.

У досконалення цього документа сприятиме оптиміза­ції дозвільних процедур; скороченню переліку ма­шин, механізмів, устаткування підвищеної небезпе­ки, експлуатація (застосування) яких вимагає наяв­ності дозволів; розширенню переліку таких машин, механіз­мів, устаткування, експлуатація (застосування) яких може виконуватися суб’єктами господарювання на підставі декла­рації відповідності матеріально-технічної бази роботодавця вимогам законодавства з питань охорони праці; спрощенню надання адміністративних послуг в електронній формі, роз­ширенню переліку видів робіт підвищеної небезпеки, які можуть виконуватись за декларативним принципом; поліп­шенню умов ведення бізнесу шляхом усунення зайвих обме­жень у провадженні господарської діяльності.

ОСНОВНА РОБОТА ЧИ СУМІСНИЦТВО?

Чи може адміністрація підприємства при­йняти працівника на роботу за сумісни­цтвом, якщо він не має основної роботи?

Н і, не може. Згідно з пунктом 1 Положення про умови роботи за сумісництвом праців­ників державних підприємств, установ, організацій, затвердженого наказом Мі­ністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 № 43, сумісництвом вважається вико­нання працівником, крім своєї основної, іншої ре­гулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або на іншому підприємстві, в уста­нові, організації чи у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Для роботи за сумісництвом згоди власника або уповноваженого ним органу за місцем основної роботи не потрібно.

Відповідно до частини 3 статті 24 КЗпПУ укладен­ня трудового договору за сумісництвом оформля­ється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про прийняття пра­цівника на роботу.

НА ПЕНСІЮ ЩЕ РАНО, А НА РОБОТУ ВЖЕ НЕ БЕРУТЬ?

Із 1 січня 2018 року Законом України «Про внесення змін до деяких зако­нодавчих актів України щодо підви­щення пенсій» та доповненням у час­тині 2 статті 14 Закону України «Про зайнятість населення» підприємства зобов’язали працевлаштовувати осіб передпенсійного віку, а в разі відмови – накладати штрафи.

П ередусім, це стосується 50-річних та стар­ших людей, яким до виходу на пенсію за віком відповідно до статті 26 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» залишилося 10 і менше років.

Статтею 53 ЗУ «Про зайнятість населення» пе­редбачено, що накладання штрафу в двократно­му розмірі мінімальної заробітної плати (ста­ном на 01.01.2018 мінімальна зарплата становить 3723 грн) відбувається в разі невиконання під­приємством протягом року квоти та необґрунто­ваної відмови людині віком 50 років у працевла­штуванні.

Необґрунтована відмова особі передпенсійного віку у працевлаштуванні буде розцінена як сер­йозне порушення. Для того, щоб оскаржити в суді відмову про працевлаштування, потрібно вимагати від роботодавця письмову відмову з обґрунтуванням її причини.

Крім того, відповідно до абзацу 5 статті 50 ЗУ «Про зайнятість населення» заборонено висува­ти будь-які вимоги дискримінаційного характе­ру, зокрема й вікові обмеження, в оголошеннях (рекламі) про роботу та під час проведення добо­ру працівників, а також вимагати від осіб, які шукають роботу, подання відомостей про осо­бисте життя.

18.02.2018

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини