ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

ВІДРАХУВАННЯ ІЗ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

В яких випадках проводяться відрахуван­ня із заробітної плати і чи є вони право­мірними?

Відповідно до статті 127 Кодексу зако­нів про працю України (КЗпПУ) відрахування із заробіт­ної плати можуть прово­дитись тільки у випад­ках, передбачених зако­нодавством України.

Відрахування із зарплати працівників для покриття їх заборгова­ності підприємству, уста­нові й організації, де вони працюють, можуть проводитись за наказом (розпорядженням) влас­ника або уповноваже­ного ним органу:

1) для повернен­ня:

– авансу, вида­ного в рахунок зарплати;

– сум, зайво виплачених вна­слідок лічильних помилок;

2) для погашення невитраченого і своє­часно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості;

3) на господарські по­треби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування;

4) при звільненні пра­цівника до закінчення того робочого року, в ра­хунок якого він уже одер­жав відпустку, за невід­працьовані дні відпустки.

Відрахування за ці дні не проводиться, якщо працівник звільняється з роботи з наступних під­став:

– призов або вступ пра­цівника або власника – фізичної особи на вій­ськову службу, направ­лення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігають­ся місце роботи, посада відповідно до частин тре­тьої та четвертої статті 119 КЗпПУ;

– переведення праців­ника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

– відмова працівника від переведення на робо­ту в іншу місцевість ра­зом з підприємством, установою, організацією, а також від продовження роботи в зв’язку із зміною істотних умов праці;

– зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, ре­організації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

– виявлена невідповід­ність працівника займа­ній посаді або виконува­ній роботі внаслідок недостатньої кваліфі­кації або стану здоров’я, що пере­шкоджають продо­вженню даної робо­ти, а також відмова в наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладе­них на нього обов’язків вимагає доступу до дер­жавної таємниці;

– нез’явлення на роботу протягом більше 4 міся­ців поспіль унаслідок тимчасової непрацездат­ності, окрім відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не вста­новлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при пев­ному захворюванні;

5) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації.

Існують також обме­ження щодо розміру від­рахувань із заробітної плати:

– при кожній виплаті зарплати загальний роз­мір усіх відрахувань не може перевищувати 20%, а у випадках, окремо пе­редбачених законодав­ством України, – 50% за­робітної плати, яку нале­жить виплатити праців­никові;

– при відрахуванні із зарплати за кількома ви­конавчими документами працівнику в будь-якому разі повинно бути збере­жено 50% заробітку;

– обмеження, встанов­лені частинами першою і другою цієї статті, не по­ширюються на відраху­вання із зарплати при від­буванні виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір від­рахувань із заробітної плати не може перевищу­вати 70%.

Не допускаються від­рахування з вихідної до­помоги, компенсаційних та інших виплат, на які за законодавством не звер­тається стягнення.

КОМУ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬ У ПРАЦЕВЛАШТУВАННІ

Якій категорії громадян не може бути відмов­лено в прийнятті на роботу, і якими законо­давчими документами це передбачено?

Трудове законодав­ство України перед­бачає заборону від­мови в місці роботи певним категоріям громадян:

– вагітним і жінкам, що мають дітей, – з мотивів, пов’язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким ма­терям – за наявністю ди­тини віком до 14 років або дитини інваліда (ст. 184 КЗпПУ);

– батькам, які виховують дітей без матері (в тому числі в разі тривалого пе­ребування матері в ліку­вальному закладі), а та­кож опікунам (піклуваль­никам) (ст. 186 КЗпПУ);

– молоді, яка закінчила за­гальноосвітні школи, про­фесійні навчально-вихов­ні заклади, а також іншим особам молодше 18 років, направленим на підпри­ємства за рахунок броні (ст. 196 КЗпПУ);

– інвалідам – з мотивів ін­валідності (виняток ста­новлять випадки, коли за висновком медико-соці­альної експертизи стан їх­нього здоров’я перешко­джає виконанню професій­них обов’язків, загрожує здоров’ю та безпеці праці інших осіб (ст. 17 ЗУ «Про основи соціальної захище­ності інвалідів в Україні);

– громадянам, які потре­бують соціального захис­ту (дітям (сиротам), які за­лишилися без піклування батьків, особам передпен­сійного віку тощо).

СПОЖИВЧА КООПЕРАЦІЯ: ФУНКЦІЇ ТА ПІДПРИЄМСТВА

Що означає по­няття «спожив­ча коопера­ція»? Які функції вона виконує та які підприємства входять до її складу?

Поняття споживчої кооперації визначено стат­тею 111 Господарського кодексу України та статтею 1 ЗУ «Про споживчу кооперацію». Це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їхніх спілок, об’єднань), а та­кож підприємств та установ цих організацій, яка є са­мостійною організаційною формою кооперативного руху. Вона здійснює торговельну, заготівельну, вироб­ничу та іншу діяльність, не заборонену чинним зако­нодавством України, сприяє соціальному і культурно­му розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі.

Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство – самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної господар­ської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтере­сів. Кожен член споживчого товариства має свою част­ку в його майні.

Споживче товариство є юридичною особою і діє на основі статуту.

Споживчі товариства можуть на добровільних засадах об’єднуватися в спілки, інші форми об’єднання, перед­бачені законом, єдину спілку споживчих товариств України та мають право вільного виходу з них.

Власність споживчої кооперації складається з влас­ності споживчих товариств, спілок (об’єднань) та їх­ньої спільної власності і є однією з форм колективної власності. Володіння, користування та розпорядження власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до установчих документів товариств, спі­лок (об’єднань).

Об’єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об’єднань). Їхня частка у власності визначаєть­ся договором.

Правові засади організації та діяльності споживчої ко­операції визначаються законом.

Споживчі товариства, їхні спілки (об’єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей під­приємства, установи та інші суб’єкти господарювання відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Підприємствами споживчої кооперації визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені спо­живчим товариством (товариствами) або спілкою (об’єднанням) споживчих товариств відповідно до ви­мог цього Кодексу та інших законодавчих актів з ме­тою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об’єднань).

25.02.2017

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини