СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Листок очікування: надія на порятунок чи вирок?

Трансплантація органів – винахід ХХ століття, порятунок для со­тень тисяч наших сучасників і надія всього людства. Вже сьогодні в розви­нених країнах світу вона стала стандартом лікування багатьох па­тологій, а за прогнозами експертів, у середині третього тисячоліття 50% хірургічних операцій будуть пов’язані з пересадкою органів люди­ни. Щоправда, питання донорства органів, як і раніше, викликає жваві дискусії.

 Милосердя чи страх

Є такий медичний тер­мін: листок очікування. До нього заносять пацієнтів, які потребують трансплан­тації органів. Іншими сло­вами, балансують на межі життя і смерті. Нині в Україні на гемодіалізі пе­ребувають майже 5 тис. хворих, хоча щорічно його потребують 24 тис. україн­ців, які страждають на різ­ні ниркові хвороби. Кожен четвертий так і помирає, не дочекавшись своєї чер­ги на порятунок. Бо опера­ції з вилучення анатоміч­них матеріалів у померлих для України – явище май­же недосяжне. Якщо аме­риканські медики щорічно здійснюють 10 тис. переса­док нирок, 4 тис. – печінки, 2 тис. – серця, в нашій краї­ні впродовж 10 років прове­дено лише 1 тис. тран­сплантацій різних органів. Хоча вітчизняні хірурги здатні виконувати щороку до 5 тис. операцій з пере­садки органів, однак мате­ріалу катастрофічно бра­кує. Та й сам матеріал – надто специфічний.

У всьому світі трансплан­тологія розвивається досить стрімко, незважаючи на пе­решкоди до порятунку люд­ських життів. Вони існують скрізь: дефіцит донорів, ри­зик торгівлі органами, не­дбале ставлення лікарів, їхня недостатня кваліфіка­ція тощо. В Україні таких проблем ще більше. Фінан­сова скрута, недосконале за­конодавство, упереджене ставлення суспільства до органного донорства. Остан­ня обставина не тільки за­тьмарює високі здобутки ві­тчизняних трансплантоло­гів, а й впливає на показни­ки дефіциту донорів.

Українці чомусь не го­тові збагнути, що зі зрос­танням кількості переса­док зросте кількість врято­ваних життів. У словоспо­лученні «милосердя чи страх» наші співвітчизни­ки ладні виявити прихиль­ність на користь пересто­роги. З різних міркувань: етичних, ментальних, релі­гійних. А між тим, щоріч­но 2500 українців потребу­ють трансплантації нирки, 1200 – серця, 500 – печінки. Впродовж минулого року заміни нирки дочекалися лише 86 пацієнтів, печінки – 16, а серця – тільки один щасливчик.

У той час, як у розвине­них країнах над трансплан­тологією формується ореол героїзму, Україною блука­ють привиди «чорної» трансплантології. Та й самі медики не виключа­ють, що новий закон, який може з’явитися в Україні, не обмежуватиме «поле ді­яльності» для злочинних трансплантологів. Аргу­менти про те, що в Україні не те що «чорну», а й зви­чайну трансплантацію ор­ганізувати важко, не спра­цьовують проти страху пе­ресічних людей стати жертвами. Відтак усі за­клики перетворити заляка­них українців на добрих са­маритян – голос волаючого в пустелі.

Упередженості україн­ців щодо органної тран­сплантології сприяють і різноманітні скандали про так званих «чорних» тран­сплантологів. Їх у гонитві за сенсацією залюбки тира­жували ЗМІ. Варто згадати недавню історію Міхаеля Зіса або свіжі обвинувачен­ня столичних медиків. Те, що жодна справа до суду так і не дійшла, українців не заспокоїло. Вряди-годи з’являються відгомони про таємниче зникнення людей та розчленування їх на ор­гани. А деякі видання вза­галі жахають громадян, бу­цімто влада під виглядом посмертного донорства зби­рається потрошити живих людей, відтак потуратиме презумпції незгоди.

Презумпція згоди чи незгоди

Органне донорство – про­блема не лише медична, а й психологічна, адже рідні зазвичай не погоджуються на трансплантацію з мо­ральних міркувань. Експер­ти кажуть, що запрова­дження презумпції згоди на трансплантацію органів після смерті з гуманістич­ної точки зору – справа шляхетна. І для людини, яка знає про свій недалекий відхід у вічність, усвідом­лення того, що попри неміч­ний стан вона може вряту­вати життя іншої людини, є дуже позитивним. Це свід­чить про величезну енерге­тику добра. Бо в такий спо­сіб кожна людина, незважа­ючи на свій статус у сус­пільстві, в останні миті сво­го життя може переповни­тися найвищим сенсом. Але для того, щоб презумпція згоди прижилася в нашому суспільстві, потрібна широ­ка просвітницька робота. Зважаючи на тотальну не­довіру людей до будь-яких органів влади, існуватиме чимале упередження й щодо цієї новації. Однак, якщо ми прагнемо до розви­тку та добробуту, необхідно подолати цей страх, недові­ру та різноманітні уперед­ження.

Фахівці стверджують, що презумпція згоди на ви­лучення органів – річ по­трібна, але наразі не на часі. Приміром, голова Ко­мітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва вважає, що знадобиться щонайменше рік на мо­ральну підготовку, покра­щення матеріального ста­ну українців і запрова­дження страхової медици­ни: «Необхідна, насампе­ред, страхова медицина. Потрібне дублювання та контроль. Адже якщо лю­дина померла, не склавши заповіту, не відомо, чи можна в неї брати ці орга­ни. Коли буде страхова ме­дицина (орієнтовно 2014 року), ми застрахуємося від усіх цих неприємних моментів, пов’язаних із трансплантацією органів після смерті, зможемо себе убезпечити».

Презумпція незгоди (система, яка потребує до­зволу родичів на забір ор­ганів після смерті донора) діє в США, Німеччині, Ве­ликій Британії та деяких країнах Латинської Амери­ки. Та частіше родичі да­ють «добро» на вилучення потрібного органу. Мен­тальність цих націй наці­лена на взаємодопомогу, жертовність, громадян­ський обов’язок. Для аме­риканця чи європейця усві­домлення того, що серце померлого родича б’ється в грудях іншої людини, – привід поріднитися.

Чи завжди сімка – щасливе число?

А яка ситуація в Украї­ні? У нас діє сім трансплан­таційних центрів. Усі вони оснащені сучасним облад­нанням. У центрах працю­ють висококласні фахівці, здатні проводити над­складні операції, здійсню­вати післяопераційну тера­пію, однак потенціал цих медичних закладів прак­тично не використовуєть­ся. Головний транспланто­лог країни Олександр Ни­коненко основну проблему незавантаженості центрів убачає в тому, що минуло­го року трупну трансплан­тацію практично призупи­нено. І це, вважає фахівець, парадокс. Адже Україна – держава, де ще 1933 року вперше в світовій практиці проведено операцію з тран­сплантації нирки, яку вся міжнародна спільнота вва­жає початком клінічної трансплантації, – нині опи­нилася на останніх позиці­ях. Не останню роль віді­грав і закон про трансплан­тацію 1999 року. У нього за­кладено «бомбу сповільне­ної дії» про презумпцію не­згоди, яка начебто відпові­дала настроям суспільства й унеможливлювала торгів­лю людськими органами, запобігала будь-яким зло­вживанням хірургів. Утім, самі медики переконані, що власне закон і загальмував розвиток трансплантології. На думку експертів, упро­довж останніх трьох-чотирьох років спостеріга­ється відхід від прориву в трансплантології.

Як результат, більшість українських громадян не схильні підтримати орган­не донорство. Згоду на ви­лучення органів після смерті людини можуть дати її родичі, але в біль­шості випадків лікарі з ціл­ком зрозумілих мотивів чу­ють відмову: біль утрати близької людини сильні­ший за бажання допомогти комусь іншому. Через це в Україні утворився стабіль­ний дефіцит донорських органів – трупного орган­ного донорства фактично не існує. А це основа основ трансплантології. Без по­смертного донорства на розвиток чи прорив у тран­сплантології можна лише мріяти. А фахівці, які пра­цюють у семи українських центрах, опинилися перед вибором: або їхати практи­кувати за кордон, або змі­нити фах.

 Залишайте свої органи на землі

 Так сказав колись видатний діяч католицької церкви Папа Іоан Павло ІІ. Богові, стверджував очільник Ва­тикану, потрібна лише ваша душа. Настанови Папи Римського спонукали багатьох вірян до згоди на трансплантацію. Настоятель храму Великомучениці Параскевії отець Михайло вважає трансплантацію людських органів даром для нужденних: «Зазвичай ми даруємо щось матеріальне. Але трансплантація органів дає змогу подарувати тому, хто потребує, часточку себе: віддати свою кров для переливання чи свій парний орган, аби продовжити людське жит­тя. Також очевидно, що після смерті людині вже не потрібні її органи, а тут, на землі, вони можуть уряту­вати комусь життя. Тому церква заохочує до такого кроку. Важливо сформувати позитивну культуру тран­сплантації органів».

Водночас серед духовен­ства поширена й інша точ­ка зору: «Вилучення орга­нів із тіла людини навіть після її смерті є тяжким грі­хом і розцінюється як на­сильство».

 Заповідаю своє серце…

Презумпція незгоди діє в 64% країн, а саме США, Німеччині, Франції, Канаді. У таких дер­жавах, як Австрія, Іспанія, Бельгія (з високим моральним потенціалом суспільства і дові­рою до органів влади) діє презумпція згоди. При цьому середня кількість трансплантацій органів від донора-трупа в країнах із пре­зумпцією незгоди і презумпцією згоди істот­но не відрізняється – 28,9 і 32,8 транспланта­цій на 1 млн населення відповідно.

У ЗМІбагатьох країн практикується соціаль­на реклама донорства. В Іспанії, Туреччині, США, до слова, певні телеканали регулярно транслюють репортажі про людей, які свідо­мо віддали свої органи заради порятунку ін­ших. Це сприяє формуванню в суспільстві позитивної думки щодо проблем трансплан­тації. В Ірані, приміром, потенційний донор офіційно отримує від держави нагороду в кілька тисяч доларів. В Австрії ж презумпція згоди поширюється навіть на туристів.

 Стежкою до сусідів

 Маючи можливість здійснювати понад тисячу тран­сплантацій органів хворим, українські лікарі задо­вольняються поодинокими операціями. Відтак паці­єнти з листків очікування виїжджають за кордон. Здебільшого, до Білорусі. Сусідня держава стовідсот­ково фінансує операції з трансплантації органів. Там закон адаптовано до умов, у яких перебуває суспіль­ство. От і виходить, що ми інвестуємо в транспланто­логію інших країн. Українці виїжджають за кордон, платять чималі гроші, щоб зробити операцію, яка ря­тує їм життя. Їх не бентежить та обставина, що в Укра­їні операції з трансплантації коштують значно де­шевше. Фахівці стверджують, що вартість витратних матеріалів на операцію з пересадки нирки – 5–8 тис. гривень, тоді як закордонні медики вимагають до 40 тис. доларів. Хворі ладні розпродати все своє майно й оперуватися за кордоном, а не чекати, коли дійде черга лягати на операційний стіл удома.

У Білорусі законодавчо врегулювали цю проблему, чітко визначили всі механізми створення реєстру хворих, що потребують заміни органів, сформували бази забору органів та відділень трансплантації. І навіть спланували створити національний банк да­них, куди заноситимуться імена людей, які катего­рично проти вилучення органів після смерті. Якщо ж людина своєчасно не повідомила про своє рішен­ня, її органи після смерті можуть бути використані з метою пересадки.

Прикладом реформування трансплантології в Біло­русі скористалась і Молдова. Може, варто й україн­цям подбати про створення загальнонаціонально­го реєстру потенційних донорів і пропонованих ними для трансплантації людських органів? Тоді, можливо, в недалекому майбутньому перелік паці­єнтів з листків очікування почне скорочуватись…

22.05.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини