СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Гіркий присмак хліба на чужині

 Про трудову міграцію в Україні зазвичай говорять не у зв’язку з її масштабами чи наслідками, а швидше, в кон­тексті далеких від міграції подій. Скажімо, виборів, коли мова заходить про голоси громадян, які працюють за кордоном. Або під час ухвалення державного бюдже­ту, аби зменшити його дефіцит за рахунок оподатку­вання заробітків трудових мігрантів. Ось і на початку нинішнього року Податкова поквапилась оприлюднити дані, що загальна сума задекларованих минулоріч при­бутків, отриманих громадянами України під час робо­ти за кордоном, склала 1,3 млрд гривень. Відтак дер­жавна скарбниця поповнилася майже 150 млн грн по­датку на прибуток фізичних осіб.

 У пошуках кращої долі

Що робить людина, коли їй бракує грошей на про­життя? Вона починає шу­кати якісь варіанти. Коли трапляється можливість, працює понад норму або влаштовується ще на одну роботу. Хтось просто почи­нає пиячити, але то слабо­духі песимісти. Нарешті, ще один варіант – хоч і ри­зикований, але випробува­ний: людина їде на заробіт­ки до чужих країн.

Зрештою, історія заро­бітчанства в Україні давня, як сама Україна. У всі часи знаходились ті, хто з тих чи інших причин їхав за тридев’ять земель, аби за­робити собі на шматок хлі­ба. Хтось наймався воюва­ти, хтось – рубати ліс, а хтось – прислужувати. І ні­чого протиприродного в цьому немає. Так живе ці­лий світ. Бідніші поляки їдуть на заробітки до Ір­ландії чи Німеччини, нім­ці підзаробляють у Швей­царії чи Норвегії, іспанці та португальці працюють у Франції, румуни, болгари і прибалти їдуть на місце тих же німців, ірландців, італійців, іспанців та пор­тугальців.

Українців можна зна­йти мало не в усіх більш-менш заможних країнах світу. І хоча точної статис­тики, скільки наших спів­вітчизників блукає світа­ми в пошуках кращої долі немає, вважається, що при­близно 7 млн громадян України заробляють на життя в ближньому чи да­лекому зарубіжжі. Нині за кордоном на заробітках пе­ребуває майже 14% працездатного населення краї­ни. Якщо в світі прийнят­ною вважають норму, згід­но з якою за кордоном пра­цюють до 3% працездатних громадян, то ми за цим по­казником серед сумнівних лідерів.

За статистикою, кожен другий українець віком від 18 до 29 років готовий емі­грувати. У віковій категорії 30–39 років ситуація поді­бна: змінити країну прожи­вання та працевлаштуван­ня згодні понад 40% респон­дентів. Утім, як вважають науковці, це нормальна ре­акція населення освіченої, але бідної європейської кра­їни – її громадяни прирече­ні шукати роботу в замож­ніших сусідів.

Отже, не дивно, що нині за межами України працює 6,5 млн мігрантів, що ста­новить 14,4% українського населення. Більшість із них (67%) складають моло­ді працездатні чоловіки.

Відслужу як треба. Й повернусь?

Міграцію як явище ви­вчають експерти різних кра­їн. Її класифікують за різни­ми показниками: політична й економічна, зовнішня і внутрішня, маятникова, се­зонна, остаточна, тимчасо­ва тощо. Та якого б забарв­лення їй не надавали, в мо­ральному аспекті вона є до­сить важкою для сприйнят­тя. І тим, хто наважився за­лишити «насиджені» місця, і тим, хто відпустив у неві­домість чоловіка чи дружи­ну, доньку чи сина.

Пані Світлана з Черні­вецької області працює «служкою» в італійській родині. Каже, вивчила старшу доньку, тепер мо­лодша на третьому курсі. Як тільки і вона отримає диплом, пані Світлана мріє повернутись додому. Жар­тома додає: послужу ще два роки, як в армії. І по­вернусь. Не хочу, щоб до­чок і надалі називали «ді­тьми заробітчанки».

Експерти класифікують українських заробітчан за трьома категоріями. Тен­денцію відстежують упро­довж 20 років. До першої відносять мігрантів, які ні­коли не повернуться в Україну. До другої – тих, хто повернеться за будь-яких обставин. І до третьої – тих, що й досі не визначи­лися зі своїм майбутнім.

Ті, хто повертається на батьківщину, дуже швидко розуміють, що тут їх не че­кали. Власне, повертатися нема куди. Гроші, які вони заробили потом і кров’ю, давно витрачені. На пенсію на батьківщині вони не за­робили. Здоров’я або піді­рвали, або втратили зовсім. Тож змушені повертатися назад, до Європи. У надії хоча б на мінімальну соці­альну підтримку. Розумію­чи, що нині, під час кризи, уряди країн змушені дбати більше про власних грома­дян, все одно сподіваються на закордонних хазяїв.

Існує хибна думка, що в рідні пенати повертаються ті, кому пощастило зароби­ти достатньо грошей. На­справді, причин для повер­нення набагато більше. На­самперед – сімейні обста­вини. Кожен другий украї­нець бажає возз’єднатися зі своєю родиною. Туга за домівкою і самотність зму­шує повертатись у рідні краї кожного четвертого мігранта. І тільки кожен п’ятий, заробивши достат­ньо грошей, твердо вирі­шує оселитися в Україні.

Дехто поспішає додому, тільки-но закінчується до­звіл на роботу за кордоном, когось спіткали негаразди зі здоров’ям, а комусь не сподобалися звичаї країни, до якої отримав візу. Хтось відверто пошкодував, що вдався до такого кроку, бо не зміг знайти гідну роботу й обіцяні заробітки. А ко­гось і депортували за пору­шення закону, хоча такі ви­падки поодинокі.

Багато дослідників про­блем безробіття в Україні наголошують: якщо заро­бітчани раптом почнуть масово повертатися до України, станеться обвал українського ринку праці. Інші не вбачають тут жод­них проблем. На їхню дум­ку, наш ринок праці досить слабкий і від того, багато чи мало заробітчан повер­нуться, особливого наван­таження не відчує.

Однак більшість фахів­ців схильні вважати, що Україні слід сповна вико­ристати потенціал тих, хто повертатиметься додому. Відтак готують програми трудової і соціальної адап­тації на батьківщині. Вони вбачають у поверненні мі­грантів великі переваги. Заробітчани – це люди з ак­тивною життєвою позиці­єю, які не змирилися з же­брацьким способом життя. Вони не чекатимуть і не проситимуть ласки в при­роди. У них є чималий до­свід європейського життя, ефективної праці, успіш­ної самореалізації, і саме ці люди можуть слугувати прикладом для інших.

Міфи про солодке життя

Міфи про солодке життя за межами України спрос­товують самі ж заробітча­ни. Хтось зопалу кинувся навздогін своїм землякам і відчув себе обдуреним, тільки-но перетнув кордон. Дехто «купився» на рекла­му. А насправді змушений працювати на шкідливому виробництві. Хтось ледве дочекався закінчення тер­міну, бо вдосталь натерпів­ся примх і забаганок літніх людей, за якими підрядив­ся доглядати.

Та найгіркіша правда відтворена в скульптурній композиції «Пам’ятник за­робітчанам», встановленій у найбільшому в Закарпат­ській Верховині селі Коло­чава. Сумна картина виря­джання заробітчанина до чужих країв. Глава сім’ї ви­рушає в далекі мандри не з власної волі. Його на про­щання міцно обіймає ма­ленька донечка. Зажурена вагітна дружина дивиться на обох із острахом. Пам’ятник з’явився тут не­спроста. Він – жива пере­сторога для тих, хто споку­сився нелегкими грішми на чужині. За останні 50 ро­ків на закордонних заробіт­ках загинуло 100 колочав­ців. Здебільшого це молоді хлопці чи дорослі чоловіки в розквіті сил. Місцеві мешканці з болем гово­рять, що жодна війна не за­брала стільки життів, як заробітчанський «фронт». До речі, на пам’ятнику, збо­ку на плиті селяни викар­бували ці сто імен заги­блих земляків. Символіч­но, що композиція розта­шована в центрі села, на автобусній зупинці, звідки не одне покоління виря­джало своїх близьких у да­лекі світи.

Ті, хто повернувся на батьківщину, однозначно негативно ставляться до еміграції. І ніхто не здатен переконати, що це звичне нині явище. Не тільки в Єв­ропі, а й цілому світі. Бо, стверджують заробітчани, коли на ваги покласти інші поняття – зруйновані сім’ї, полишені будинки і діти, за­лишається тільки зауважи­ти, наскільки гіркий при­смак чужинського хліба.

Ми завжди вважали, що в Україні є все – ресурси, робоча сила. Тільки гро­шей бракує. І що варто лише залучити інвестиції, як станеться економічне диво. Економісти кажуть, що держава прагне залуча­ти зарубіжні капітали. Мовчать лишень, що пра­цювати, вірніше – відпра­цьовувати позичені кошти скоро буде нікому. Бо укра­їнці продовжують виїж­джати за кордон. У гонитві за довгим доларом не помі­чають, що допомагають Єв­ропі, та й Росії, вирішувати свої проблеми. Бо, як пра­вило, праця українців ви­користовується на тих об’єктах, де наймати «сво­їх» або небезпечно, або до­рого. Нині європейські кра­їни зацікавилися нашими «мізками». Після 2000 року з України почали масово виїжджати програмісти, лікарі, професори. Країна втрачала інтелект нації. Нині, коли більшість моло­ді звертає свої погляди в бік закордону, держава вже ризикує втратити золотий генофонд.

 За нашими оцінками, 2,5– 3 млн трудових мігрантів з України – показник, характер­ний для всіх років. За нашим до­слідженням, на запитання, чи маєте ви або члени вашої родини досвід закор­донної роботи, 8–9% населення дають ствердну відповідь. А на запитання, чи збираєтеся ви цього року виїхати за кор­дон, ствердно відпові­дають 6%. Рік у рік ці дані майже не зміню­ються.

Ірина Прибиткова, Соціолог

 Куди й за чим їдуть українські заробітчани?

Маршрути трудових мігрантів з України скеровані здебільшого до Росії, Італії, Польщі, Чехії, Угорщи­ни, Греції, Іспанії, Португалії. Кажуть, що до Москви їдуть будувати дачі й палаци російським багатіям, до Італії – доглядати за хворими й немічними сень­йорами, а до Польщі – «на трускавки», себто на збирання полуниці.

Чоловіки зазвичай їдуть до Росії, Польщі, Іспанії та Португалії, жінки здебільшого до Італії. Перші за­йняті в будівництві, торгівлі, промисловості, тран­спорті і сільському господарстві. Другі найчастіше влаштовуються хатніми працівницями, доглядаль­ницями (Італія, Португалія, Іспанія), на будівельні об’єкти (Угорщина, Португалія, Чехія, Росія) або йдуть у торгівлю (Росія та Угорщина).

Структуру зайнятості українських мігрантів за кор­доном аналізують, як правило, на прикладі семи основних країн і семи основних видів діяльності, що становлять близько 90% загального обсягу тру­дової діяльності за кордоном.

 Обрахункам не піддаються…

 Точну кількість трудових мігрантів з України назвати ніхто не наважується. Мініс­терство праці і соціальної політики схиляється до думки, що за кордоном пра­цює менше 100 тис. наших громадян. Міністерство внутрішніх справ стверджує, що на законних підставах перебувають у країнах призначення 235 тис. україн­ських трудових мігрантів. Експерти-економісти наполягають на цифрі 5 млн осіб. Політики беруть ще вищу планку: 7 млн трудових мігрантів. Під час парламент­ських слухань Адам Мартинюк досить оригінально оцінив кількість українських заробітчан: від 3 до 5–7 млн людей.

09.04.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини