СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Українська жінка: кухня, церква, діти?

Берегиня, красуня, кохана, жадана. Ці слова кожна жін­ка чує принаймні раз на рік – 8 березня. На жаль, в інші дні жінка постає у двох, трьох чи більше іпостасях: і го­дувальниця, і вихователька, і швачка, і прачка, а ще ку­ховарка, прибиральниця, офіціантка, посудомийка. У кожної свій перелік, та навряд чи у когось коротший. Так склалося, що на роботі сучасна жінка – бізнес-леді, а поза стінами офісу – потужна машина для домаш­ньої роботи, яка примудряється залишатися об’єктом естетичної насолоди, краси, задоволення. Для кого і для чого? Для сильної половини людства – чоловіків. Для чого? Бо така наша ментальність…

 Ця сильна слабка стать

Чоловіки зумисне вига­дали цей термін про слаб­ку стать, аби поставити жі­нок у пряму залежність. Може, років сто тому так і було. Змінилися часи – змі­нилися й жінки. Вони вже не сподіваються на дуже чоловіче плече. Та й не за­вжди можуть собі це дозво­лити. Адже тенденції останніх років засвідчують невтішний факт: часто-густо саме «слабка» жінка стає головною годувальни­цею усієї родини. При цьо­му вони ще й ризикують народжувати дітей і вихо­вувати їх без підтримки з боку «сильної» статі. Кер­мує автомобілем не гірше, ніж чоловіки. Власним ав­томобілем, зауважте, хоча й, можливо, придбаним на кредитні гроші. І щоб з цим кредитом розрахуватися, знаходить час і можливос­ті, аби десь підробити. То кого ж ми маємо називати сильною статтю?

Тим часом проблем не­рівності між чоловіками та жінками не зменшується. За даними ООН, в Україні загострилися проблеми з дотримання прав жінок. Жінки працюють на тих са­мих умовах, що й чоловіки, однак заробляють при цьо­му на третину менше. Між­народні інституції всерйоз стурбовані тим, що забез­печення рівності жінок і чоловіків чомусь залиши­лося поза увагою уряду, що підтверджує ліквідація ві­домства, яке опікувалося жіночими проблемами.

З іншого боку, ще 2006 року уряд затвердив про­граму з амбіційною метою: «Утвердження рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей», яку мали на меті реалізувати за раху­нок виконання низки за­вдань. Ішлося про створен­ня інституційної бази, вне­сення змін до законів, інте­грування гендерних підхо­дів у роботу органів влади. Експерти називали її над­то загальною й деклара­тивною, але тішилися, адже це була «перша лас­тівка» державної політики у сфері поліпшення стано­вища жінок і захисту їхніх прав. Однак «перша ластів­ка» потиху склала криль­ця. Адже, як справедливо зазначив голова Верховної Ради Володимир Литвин, лише законами чи програ­мами справі не зарадити. «Якщо ми не позбудемося усталеної думки, що чоло­вік – це вища істота, оскіль­ки жінка створена з ребра Адама, тож, відповідно, і перебуває на нижчому ща­блі, то законами нічого не вирішити», – прокоменту­вав він.

Це висловлювання (м’яко кажучи, не політко­ректне) спричинило обу­рення серед українського жіноцтва. Щоправда, у прес-службі спікера пояс­нили, що їхнього боса «про­сто не так зрозуміли», тож вибачатися перед панянка­ми він не буде.

Таким чином, з утвер­дженням рівних прав жі­нок і чоловіків поки що туго. Відтак чоловікам в Україні, як і раніше, жи­веться краще, аніж пред­ставницям слабкої статі. Такі дані наводить аналі­тична служба Інституту Горшеніна. Чоловіки ма­ють значно більше можли­востей для самореалізації, відтак зусиль, які потрібні для успішної кар’єри, ви­трачають менше. Тільки кожен десятий з опитаних вважає, що сьогодні краще живеться жінкам. Та й то, мабуть, через те, що цей де­сятий – підлеглий жінки-керівниці. До слова, у бага­тьох професійних сферах існує пересторога проти жінок-шефинь, бо й на ро­боті діє принцип сімейних стосунків: чоловік – голо­вний. Тож жінки, якщо й очолюють підприємства, то переважно малі або се­редні.

90–95 відсотків фінансо­вих ресурсів в Україні та­кож контролюють чолові­ки, а зі ста доморощених мільйонерів – тільки одна леді. Отака гендерна рів­ність…

Немає еквівалента – немає проблем

Слово «гендер» – нове в українській мові, і це по­значається на його сприй­нятті у суспільстві. Термін увійшов у суспільну свідо­мість трохи більш як 15 ро­ків тому, тож не дивно, що частина суспільства його або взагалі не розуміє, або сприймає у перекрученому вигляді. «Посадовці, – гово­рить державний службо­вець, – не знають значення слова “гендер”, іноді на­віть окремі жіночі органі­зації чітко не знають, що воно означає».

Через те, що в суспіль­стві у гендері вбачають си­нонім жіночих проблем, його не сприймають на­лежно та поважно. Один із науковців, коли його по­просили прокоментувати рівень гендерної політики в Україні, заявив: «Оскіль­ки немає еквівалента сло­ву «гендер» в українській мові, то й проблеми такої в Україні немає. Це жінки вигадали, аби було про що поговорити».

Експерт Програми рів­них можливостей представ­ництва ООН в Україні Та­мара Мельник наголошує: «Гендерна культура в сус­пільстві досі не сформова­на. Навіть у питаннях ди­тинства, що значно ближче до матері, ми вживаємо ви­слів «усиновити» дитину, а не «удочерити». То що каза­ти про шанси жінок потра­пити до парламенту? Та й необхідність обрання до парламенту жінок суспіль­ство не розуміє».

Жінки роблять політи­ку більш толерантною, вони більше налаштовані на пошук компромісу, осо­бливо у вирішенні соціаль­них і гуманітарних питань. Вони краще розуміються на питаннях заощадження бюджету. Однак чоловіки вперто не хочуть цього ро­зуміти. На думку депутата Ірини Геращенко, «україн­ські чоловіки-політики часто є шовіністами щодо жінок і реально бояться ро­зумних і сильних жінок».

Пані Ірина не тільки не сприймає заяв, що місце жінки – на кухні, а й споді­вається, що на наступних парламентських виборах у прохідній частині списків буде 20% жінок.

Утім, треба враховувати нашу національну мен­тальність. Адже, як сказав колись Левко Лук’яненко, «українській жінці власти­ва жертовність. Роль жін­ки – кандидата в депутати полягає в тому, щоб вчасно зняти свою кандидатуру на користь кандидата-чоловіка демократичної орієн­тації”.

Починаючи з 1992 року відсоток політичного пред­ставництва українських жі­нок в органах влади почав неухильно знижуватися. І це не дивно, адже квотна система представництва (36% жінок у Верховній Раді республіки), що існувала до того, зазвичай, приводила у владу зовсім не захисниць жіночих інтересів.

За підсумками перших демократичних виборів в Україні 27 березня 1994 року у Верховній Раді вия­вилося лише 12 жінок-депутатів (3,6% загальної кількості депутатських місць). Отже, демократія принесла жінкам у 10 разів менше політичного пред­ставництва.

Нині у парламенті лише 8% жінок-депутатів. І тіль­ки нещодавно одна-єдина жінка з’явилася у Кабінеті Міністрів. До того, як відо­мо, вищі керівники держа­ви неодноразово дозволяли собі зневажливі репліки щодо жінок: мовляв, вони не розуміються на рефор­мах. При цьому доброзич­ливо додавали, що вважа­ють себе палкими шану­вальниками прекрасної статі. Якщо вона, звісно, тримається подалі від влад­них кабінетів. Тобто просто прикрашає світ, а не нама­гається його змінити. Бо змінювати світ – це справа винятково чоловіча.

Зворотний бік гендерної медалі

Емансипація та феміні­зація суспільства сприяли розвиткові багатьох тен­денцій. Жінки почали на­рівні з чоловіками обійма­ти керівні посади, керува­ти автомобілями та літака­ми, працювати у шахтах і на будівництві. Але дово­диться констатувати, що у шаленому змаганні бути нарівні з чоловіками у по­літиці та бізнесі жінка не тільки виграє, а й втрачає. Бажання перекласти все на свої плечі інколи стає не­помірною ношею, призво­дить до моральних втрат, руйнує сімейні стосунки, позначається на дітях. Чого варта ситуація, коли навіть з економічною скру­тою жінки вирішили боро­тися самотужки? Полиши­ли сім’ї, дітей і подалися на заробітки до Італії чи Іс­панії. Багатьом просто ні­куди було повертатися, адже часто у колишніх до­мівках господарювали інші жінки. Діти, залишені без материнської уваги, ставали наркоманами, ско­ювали злочини, а то й гинули.

Чимало проблем і в жі­нок, які залишилися в Україні. На жаль, сімейні цінності у них далеко не на першому місці. Спершу – освіта, потім – кар’єра, далі – визнання, тріумф. Моти­вацій створити нормальну сім’ю, народити дітей, до­стойно їх виховати прак­тично не лишається. Жін­ка перетворюється на ме­ханічного робота, у голові якого тільки цифри, при­бутки, презентації, ділові переговори, контракти. Більше того, жінки не сприймають цивілізованих правил гри щодо суперни­цтва. Задля досягнення мети вони ладні «йти по трупах». І все це – під гри­фом гендерної рівності.

Мабуть, слід збагнути одну річ: часи жорсткого патріархального суспіль­ства відійшли у минуле. Вже не актуальне тотальне диктування чоловічої вла­ди, цим жінок особливо не злякаєш. Суспільство і світ потребують компромісу, тож конкурентна боротьба між жінкою та чоловіком – недоречна, бо, як не кру­ти, саме вони є основою но­вого життя. Інша річ, що рі­вень свідомості жінок в Україні надто низький. Це робить їх і заручницями, і співучасницями патріар­хату. Через низьку самооцінку та трудове переван­таження жінки ставляться до розмов щодо гендерної політики спокійно. І навіть байдуже. Бо за останні роки не пролунало жодно­го справді потужного й ре­зонансного виступу за пра­ва жінок, за їхні справді рівні права з чоловіками. Чи то в політиці, чи в соці­альній сфері.

 КОМЕНТАРІ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ

 Катерина Ващук

- Чому в Україні побутує дум­ка, що дім та сім’я можуть і ма­ють триматися на плечах жін­ки? І це сприймається як на­лежне. А коли йдеться про представництво жінок у владі, тоді чоловіки кажуть – це не жіноча справа.

 Ольга Герасим’юк

 – Жінкам важче пробитися на місця, котрих вони заслугову­ють. Це тим більше дивно, адже Україна – традиційно країна матріархату. То, може, самі жінки винні?

  Юрій Мірошниченко

 - На певному етапі гендерні квоти згодилися б. Та жорстко їх закріплювати, мабуть, не слід. Вони мають мати реко­мендаційний характер

 ГЕНДЕРНІ КВОТИ

Гендерні квоти – узаконений рівень представництва жінок і чоловіків в органах влади. Така практика поширена у бага­тьох розвинених країнах. Завдання квот полягає в тому, щоб жінки займали бодай критичну меншість у парламентах краї­ни. У демократичних країнах цей показник становить від 30 до 40% місць. Така критична маса здатна суттєво впливати на політичні процеси та політичну культуру в цілому.

Серед депутатського загалу нинішнього складу парламенту панує досить упереджене ставлення до гендерних квот. Жін­ки кажуть, що квоти мають затверджуватися на законодавчо­му рівні, хоча й не вірять, що вони не будуть порушуватися. Більшість депутатів-чоловіків вважає затвердження квот не­доречним. Мовляв, розумні, яскраві особистості пройдуть до парламенту без будь-яких формальностей. Європейський і світовий досвід чоловіки не хочуть брати до уваги. А, між тим, 40 держав визначили й законодавчо закріпили норму – вносити жінок до виборчих списків. 50 держав залишили таке рішення за партіями, зобов’язавши їх дотримуватися па­ритету обох статей у числі кандидатів. Для України подібний крок – щось на зразок недосяжного.

 КОМЕНТАР

 – Мені працювати дуже легко, тому що я люблю свою роботу та людей. Ніякої дискримінації я ніко­ли не відчувала – тільки повагу, підтримку й визна­ння. Я взагалі не розумію, що таке гендерна полі­тика. Очевидно, про неї говорять ті жінки, які очі­кують, що їм усе піднесуть на блюдечку з блакитною обля­мівочкою. Ніхто не піднесе. Потрібно працювати! До речі, зі всіх профспілкових органі­зацій країн СНД я – єдина жінка-заворг.

Валентина Шевченко, керівник Департаменту організаційної роботи ФПУ

13.03.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини