ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Випробування... вибором. геополітичним

Український Інститут соціального партнерства (ди­ректор Олена Скоморощенко) започаткував формат так званого полемічного майданчика для інтелекту­альної еліти задля фахового обговорення найгостріших і найдразливіших питань нинішньої стадії розвитку незалежної України, передусім в економічній і політич­ній сферах, а також для аналізу політико-економічного іміджу Української держави в контексті проблем глоба­лізації та перебудови світу. 17 лютого ц. р. у приміщен­ні ФПУ відбулася фахова дискусія на тему «Україна: гео­політичні виклики». У заході взяли участь, зокрема, по­літолог і експерт з міжнародної безпеки Євген Жере­бецький, у недавньому минулому український дипло­мат високого рангу Борис Базилевський, експерт-соціолог Юрій Буздуган, а також експерти та пред­ставники ЗМІ.

АБО ДО РАГСУ, АБО ДО ПРОКУРОРА?

Вибір – одне з головних психологічних завдань, що супроводжує людину від народження до смерті. Починаючи зі щоденних дрібниць і закінчуючи власною долею. Ті ж самі завдання, тобто внутріш­нього й зовнішнього вибо­ру, постійно постають пе­ред країною – як макромо­деллю свого народонасе­лення і як геополітичною одиницею. Завжди новим і завжди цікавим для близь­ких і далеких «сусідів» є відповідний досвід (і кро­ки) країн з економікою, що розвивається за нових умов. І, зрозуміло, особли­вий інтерес земної кулі концентрується передусім на географії «країни А» та її найближчого оточення.

А наша країна слабко й мляво реагує не лише на зовнішні виклики, а й на внутрішні, що так само є геополітичними. Аби не відходити далеко, нагадаю про наше чарівне «яблуко розбрату» – Крим, де меш­кають здебільшого незадо­волені татари і де перебу­ває ЧФ Росії. По-перше, як справедливо зазначають фахівці Українського ін­ституту публічної політи­ки, спроби мусульман­ських країн консолідувати зусилля у пошуках власної ніші на міжнародній арені, як і успішної координації геополітичних зусиль, мо­жуть бути для України не­безпечними, з огляду на можливість посилення іс­ламізації кримських татар і вже відчутну діяльність у Криму відповідних рухів та організацій. Більше того, експерти називають такі ймовірні «спроби» ви­значальним світовим трен­дом. По-друге, наступного після згаданої дискусії дня, 18 лютого, Інтернет об­летіли повідомлення, що Росія розробляє план поси­лення військово-морської могутності, і розрахований він на тридцять років, а його розроблення має за­вершитися вже в червні цього року; що Чорномор­ський флот РФ використо­вує в Севастополі 38 прича­лів, які не внесено до між­урядової угоди про умови оренди. «Ми, як гостинні господарі, природно, ста­вимо питання: що ж роби­ти, адже має бути справед­ливість», – розгублено ко­ментує цю ситуацію пер­ший заступник севасто­польського мера Сергій Са­венков (ru.tsn.ua). Плюс ро­сійська «сирна війна» з Україною, що спалахнула ніби зненацька.

З іншого боку, Росія за­пропонувала Україні поно­вити перемовини щодо газу, і, як вважає Прем’єр-міністр М. Азаров, явно дала зрозуміти, що після президентських виборів клімат двосторонніх відно­син потеплішає. Але життя щодня підносить нове, і ось уже попередню тезу спрос­товує щойно видана у Росії брошура «101 вопрос к Ста­ниславу Говорухину, на­чальнику предвыборного штаба кандидата в Президенты РФ Владимира Пу­тина». За повідомленням иа regnum, з приводу про­блеми російсько-українських відносин, передусім Криму й Севастополя, відо­мий кінорежисер і громад­ський діяч, зокрема, ствер­джує: «Найкраще з того, що ми можемо придумати: зробити все, аби Україна збереглася в спільному економічному, релігійно­му, культурно-історичному просторі з Росією. Сувере­нітети можна стерпіти, від­сутність спільної історич­ної долі – ні». Іронізуючи з приводу спроб України «використати переваги гео­політичного становища» (тобто те, що ми називаємо «сидінням на двох стіль­цях»), С. Говорухін резю­мує: «Або ми Україну пове­демо до РАГСу, або – всі ра­зом – підемо до прокуро­ра». Коротше кажучи, Ро­сія поводиться щодо Укра­їни цілком у дусі старого українського анекдоту: «Гетьте, дядьку, – нуте ще!» І стає очевидним, що на­віть виходячи лише з на­званої, нібито внутрішньої, геополітичної дилеми, Україні час прокинутися, розгледіти в нервовому «російському коханні» власний козир й виграти, чітко оголосивши свою державницьку позицію.

Бо ж хай там як, а нам досі далеко до «об’єкта»; на жаль, Україна була й лиша­ється суб’єктом геополі­тичних відносин, і, щонай­менше, – для всього євра­зійського простору.

У ЦЕНТРІ КУЛЬТУРНОЇ ОЙКУМЕНИ

Свого часу (2004 року) Є.  Жеребецький зробив собі доволі гучне ім’я стат­тею «Кінець імперії» в жур­налі «Ї», у якій прогнозував розпад Російської Федера­ції як останній елемент розпаду Російської імперії. Хоча, у світлі того, як роз­вивалися й заявляли про себе пострадянські респу­бліки – нові країни геополі­тичного простору – такий прогноз напрошувався майже автоматично. Під час згаданої фахової дис­кусії у ФПУ цей експерт знову апелював до автори­тетних у даному дискурсі макросоціологів, зокрема Х. Макіндера, Р. Коллінза, К. Хаусгофера, так би мови­ти, делікатно походжаючи второваною стежкою істо­ричного передбачення.

До 1991 року, за існуван­ня біполярного світу (США, Росія), геостратеги Сполучених Штатів опіку­валися тим, аби не було ре­анімовано ідею вісі Берлін – Москва: американці ви­ходили з того, що так звані буферні країни від Балтій­ського до Чорного моря мають бути ними легко контрольовані, як запору­ка власної національної безпеки. З розпадом СРСР, коли Росія втратила біль­шу частину своєї території й населення, вона переста­ла цікавити США як дру­гий полюс двоцентрично­го світу, й вони тепер лад­ні підтримати Україну. Але, звісно, небезкорисли­во. Так «карта лягла»: ми – переддвер’я Росії, котра де-факто вже не є для світу «імперією зла», але лиша­ється непрогнозованою стосовно своїх відносин з Китаєм.

Піднебесна – нині друга у рейтингу найсильніших економік світу – геть розба­лансувала хистку рівнова­гу планетарних взаємовід­носин: після недовгого од­ноосібного панування США світ знову став біпо­лярним. Але тепер уже з очевидною перевагою Ки­таю, тим більше, що США, перебуваючи довгий час головним «поліцейським» світу, недалекоглядно по­слабили себе війнами в Іра­ку та Афганістані. Тож саме нині геополітичні ви­клики зазвучали для Укра­їни на повен голос.

І тепер уже є зрозуміли­ми тривожні погляди Аме­рики в бік Китаю. Отже, світ поступово перестає бути євроцентричним: «центр» переноситься в Ти­хоокеанський регіон. З огляду на це, США можуть використати Україну як платформу для «з’ясовування стосунків» з Китаєм (якщо доведеться), в такий же спосіб (чи більш вигад­ливий), у який вони звикли використовувати наші азійські пострадянські рес­публіки. До слова, прига­дується фіаско гарного дер­жавного проекту Володи­мира Нікітіна в Киргизста­ні, де, як він акцентував, є американські військові бази. Тоді вони були по­трібні для війни в Афганіс­тані. За іншого сценарію присутність США в еконо­мічно й політично слабких країнах може збільшитися. «Нам слід рухатися з пів­дня на північ, – заявив пан Жеребецький. – Іншого ви­ходу немає!» Тобто «з гре­ків у варяги»?

Юрій Буздуган нале­жить до тієї категорії екс­пертів, які воліють вибу­довувати свої тези за прин­ципом: діагноз – спосіб лі­кування. «Ми – політич­ний аутсайдер, – сказав він. – Лише лінивий нас не б’є. Але правильно зробле­ний крок дає сильний шанс і слабкому». Експерт-соціолог вважає безаль­тернативною таку модель сучасної української гео­політики, як соціальна мо­дернізація, й називає три фактори нашої геополі­тичної могутності: зміц­нення фінансового потен­ціалу за рахунок застосу­вання нових фінансових інструментів; нарощуван­ня промислового потенці­алу, інакше – реіндустріа­лізація; значущість про­мислових корпорацій і корпоративного капіталу. Щоправда, закликаючи до необхідності запроваджен­ня геополітичних іннова­цій – аби Україна, не при­веди Боже, не стала тери­торією війни – він кілька разів акцентував: «Для всього цього необхідна по­літична воля». З цим твер­дженням важко спереча­тися.

Загалом Ю. Буздугану не зрадив його соціальний й політичний оптимізм, і він, як завжди, вніс в обго­ворення ноту піднесеності й надії, нагадавши, що Україна – унікальна дер­жава, бо має природні кор­дони, колиска тридцяти чотирьох великих цивілізацій.

Борис Базилевський, у минулому генеральний консул України в Чикаго, надзвичайний і повноваж­ний посол України в Ірлан­дії, який має дипломатич­ний ранг надзвичайний і повний посланник Украї­ни 2-го класу, у свою чергу, зауважив, що нині говори­ти про серйозну геополіти­ку з боку України не дово­диться. «Ми не маємо еко­номіки, демократичної системи, напрацьованого державного механізму. І поки що лишаємося сам на сам із Росією. А врятувати свою державність можемо лише в Європі, бо азій­ський шлях – це загибель». З точки зору досвідченого дипломата, істотними пе­решкодами на шляху України до модернізації й авторитету в світі є досі не подолані в нас комплекси меншовартості та жертви, неорганізованість усіх сус­пільних механізмів.

А національна об’єднавча ідея одна – свобода.

ЗАРАДИ ВЛАСНИХ ІНТЕРЕСІВ

Розуміючи небезпеку китайської експансії (надто в світлі мало контрольованої міграції російського населення із зауральських територій), Росія виму­шено заграє зі «східним драконом» і водночас звертає нібито дружній погляд на Європу, а пере­дусім – на Україну, традиційно маючи на меті зро­бити її частиною федерації, аби вижити самій. Єв­ропа ж, пильнуючи власні інтереси, до України практично байдужа, адже ми досі не переконали її у справжній демократизації суспільного життя. Радше переконали в зворотному. Тож і кинуті на­призволяще.

У принципі ми маємо європейських «адвокатів»: Польща, велика Британія, країни Балтії, Швеція. Однак кожна з цих країн (крім, мабуть, хіба що Швеції?) пильнує передусім власний інтерес: Бри­танії не потрібна вісь Берлін – Москва, що зробить Європу надто «міцним горішком»; країни Балтії не хочуть бути «буфером» за американського впливу; а Польща розуміє, що якщо «впаде» незалежна Україна, вона буде наступною жертвою в розподілі світу між сильними гравцями.

ЩО ДАЛІ?

Зрозуміло, що нам конче необхідно, не чекаючи на якісь кроки влади, перейти від давно проголошеної ідеї до реального формування в Україні, як справед­ливо зазначає Олег Романчук, журнал «Універсум», «єдиного державотворчого народу, інтегрування етнічних українців і тих громадян України інших націо­нальностей, які духовно та ідеологічно тяжіють до українства, в єдину політич­ну націю. Нині духовний фактор важливіший за матеріальний. І це добре розу­міє Росія. Підтвердженням цього є тотальне завоювання нею українського ін­формаційного простору. Як наслідок, в Україні триває холодна громадянська війна. Світоглядна».

Що ж, світ дедалі більше скидається на джунглі, де виживає найсильніший, де всі «права й обов’язки» чітко розподілено, де слабкий за визначенням не в змозі встановлювати правила гри.

Звичайно, Україна не може не відчувати геополітичних викликів і в той чи ін­ший спосіб формує політику у відповідь, традиційно, як і весь світ, поділяючи її на стратегію й тактику.

Та схоже, поки що ми робимо лише обережні тактичні кроки, на кшталт «спро­буймо...». Але зробити вибір все одно доведеться.

Зрештою – що далі?

04.03.2012

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини