СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Експедиція» українців до Канади

Злетіти птахом до духовних і економічних висот Укра­їна може за допомогою крил східної та західної діаспор, що виростають із материнського тіла власної неза­лежної держави, яка цього року відзначає своє 20-річчя.

Переконався у цій очевидній істині й Микола Хрієнко – заслужений журналіст України – на власному життє­вому досвіді після багатьох піших переходів по Україні, а згодом і під час реалізації безпрецедентного за своїми масштабами журналістського проекту «Українці за Уралом» на теренах Російської Федерації, подолавши 118 тисяч кілометрів. У дорозі журналіст пробув зага­лом один рік і 52 дні. А нещодавно Микола Хрієнко повер­нувся з Канади, де за 23 дні пройшов маршрут україн­ських емігрантів і вивчав життя наших співвітчизни­ків. Адже у Канаді українська діаспора за чисельністю посідає друге місце після Росії.

Своїми враженнями й спостереженнями Микола охоче погодився поділитися з читачами газети «Профспілко­ві вісті». Раніше ми вже друкували його фотознімки та розповідь-інтерв’ю про журналістський проект «Укра­їнці за Уралом».

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Цьогоріч виповнюється 120 років із початку заселен­ня Канади українцями, які прибули туди з території нинішньої Західної Украї­ни. Тоді вона перебувала під владою Австро-Угорської імперії, Румунії та Польщі. Нині це території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чер­нівецької та Закарпатської областей.

Офіційним приводом для організації поїздки було запрошення посла України в Канаді Ігоря Осташа, яке надійшло на адресу редакції газети «День». Її головний редак­тор Лариса Івшина запропо­нувала взяти участь у цій надзвичайно цікавій подо­рожі Канадою і Миколі Хрі­єнку. Після детального ви­вчення пропозиції він пого­дився і вже 19 червня виле­тів із Києва до Торонто, а повернувся додому лише 11 липня. Весь маршрут – від вильоту з Києва до повер­нення в Україну – становив 30 тисяч кілометрів і проля­гав майже через всю Кана­ду – від узбережжя Атлан­тичного океану до міста Ед­монтон. Відстань між цими містами становить 6657 кі­лометрів. Від Галіфакса ру­халися через Монреаль, Оттаву, Торонто, Ошаву, Ві­нніпег, Стюартбурн, Гар­дертон, Саскатун і Едмон­тон аж до музею «Село спадщини української куль­тури». Цей музей подібний до нашого Пирогова під Ки­євом. У канадському музеї зібрані оселі українських переселенців і предмети їх­нього побуту, починаючи з 1891 року. Фінансово підтри­мали цю поїздку газета «День» і посольство Украї­ни в Канаді за рахунок спон­сорських коштів наших співвітчизників у цій друж­ній нам країні.

Українська делегація на­раховувала 25 осіб. У її скла­ді були і Вахтанг Кіпіані – головний редактор Інтернет-сайту «Історична прав­да», віце-спікер парламенту Микола Томенко, депутати Верховної Ради України Єв­ген Суслов та Олесь Доній, народні артистки України Ніна Матвієнко і Марія Бур­мака, а також Віктор Ніко­лаєнко – мер міста Канева. У столиці Канади – Оттаві – за участі української деле­гації мало відбутися від­криття пам’ятника Тарасо­ві Шевченку.

Працівники посольства України в Канаді, зокрема і сам посол Ігор Осташ, по­стійно супроводжували де­легацію на всіх офіційних заходах. У вищезгаданих містах гостей з України зу­стрічали хлібом-сіллю, ор­ганізовувалися екскурсії, проходили спільні концер­ти. Обов’язково відвідува­ли українські музеї, церкви тощо. Графік поїздки був надзвичайно напружений – щодня від сьомої ранку аж до одинадцятої вечора.

Проект був спрямований на єднання української гро­мади в Канаді та сприяв на­лагодженню нових зв’язків з Україною. В офіційних прийомах, концертах і зу­стрічах брали участь найви­щі посадові особи та канад­ці українського походжен­ня, зокрема й Розанна Вов­чук – голова кабінету міні­стрів провінції Альберта.

КАНАДСЬКІ УКРАЇНЦІ – ЯКІ ВОНИ?

Українці в Росії – це люди, які переїхали туди переважно у радянський пе­ріод. А в Канаді – це потом­ки переселенців, починаю­чи з 1891 року і закінчуючи сучасними заробітчанами.

Українці в Канаді виріз­няються, по-перше, зовніш­нім виглядом. Вони не зму­чені важкою фізичною пра­цею: бабусі й дідусі, яким уже під сімдесят, вигляда­ють веселими й здоровими. Українці в Канаді зберегли говірку, яка була характер­на для перших переселен­ців: імперіялісти, совісти, кляси… Це трохи дивно для нас. А українці останньої хвилі – це наші сучасники, люди з вищою освітою, а та­кож шахтарі, лісоруби, му­ляри, зварювальники, які завдяки своїм здібностям і наполегливості швидко ін­тегруються в сучасне канад­ське суспільство.

У країні діє кілька укра­їнських конфесій: Україн­ська православна церква, Українська римо-католицька та Українська греко-католицька церкви. Всюди відчувається толе­рантне ставлення священ­нослужителів і віруючих усіх трьох конфесій один до одного. Характерною є відсутність металевих ґрат або решіток на вікнах. Церкви у Канаді не грабу­ють і не підпалюють. Це все завдяки високому рів­ню життя й швидкому роз­криттю злочинів.

Відсутня й огорожа у приватних будинках і са­дибах. Для канадців, які відвідують Україну, вбача­ється диким та абсурдним спосіб життя українських скоробагатьків, які власні садиби відгороджують ви­сокими парканами, що на­гадують тюремні мури…

Фермерське житло – це, як правило, гарний буди­нок білого кольору й розта­шовані поряд ангари для техніки, а на узвишші – що­гла з канадським прапо­ром. Канадці дуже лю­блять свій прапор із зобра­женням червоного клено­вого листка, тож під час на­ціональних свят він майо­рить майже біля кожного будинку.

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

Чимало українців зали­шили глибокий слід в істо­рії цієї країни. Це, насам­перед, Роман Гнатишин – колишній генерал-губернатор Канади. Тут діє бага­то різних українських ор­ганізацій, найчисленні­ший серед яких – Конгрес українців Канади. Харак­терною особливістю їх ді­яльності є високий рівень матеріального забезпечен­ня. Певна частина коштів виділяється з державного бюджету за федеральними урядовими програмами, але переважна частина за­безпечується за рахунок громадських внесків і до­бровільних пожертвувань. У Росії українська діаспо­ра, порівняно з канад­ською, – бідна. У чому ж за­можність цих товариств? По-перше, вони розташову­ються у гарному багатопо­верховому адміністратив­ному будинку, в якому є зал для урочистих подій, де проводять ювілейні чи інші заходи, зустрічають офіційні делегації, органі­зовують поминальні обіди. Для цього тут передбачена кухня, яка забезпечена всім необхідним: холо­дильниками, посудом тощо. У будинку громади діють також власний му­зей, комп’ютерний клас для дітей, спортзал. Кожен комплекс має власну на­зву, наприклад, «Дніпро», «Карпати» чи «Одеса». Обов’язково проводяться різноманітні екскурсійно-туристичні заходи. Тих, хто потребує матеріальної допомоги, завжди підтри­мують. У Канаді інваліди їздять на електровізках із акумуляторами, а за спи­нами у них обов’язково ма­йорить на гнучкій щоглі невеликий червоно-білий прапорець із кленовим листком.

Канада дуже спортивна країна – люди дбають про власне здоров’я: бігають, їздять на велосипедах. Біля міських доріг усюди мож­на побачити велосипедні доріжки. Чимало людей дістаються місця роботи на велосипедах.

У Канаді можна спосте­рігати, як депутати сіда­ють у мікроавтобуси, що доправляють їх додому піс­ля роботи. Там немає такої показної розкоші, як в Україні. Канада багата, але надзвичайно раціональна й ощадлива країна. І люди такі ж.

ВЛАДА – ДЛЯ НАРОДУ, НАРОД – ДЛЯ ДЕРЖАВИ

Українці привезли із со­бою до Канади сорти пшени­ці, які стали основою для ви­ведення нової пшениці, що й прославила країну на весь світ. Це – факт! Наших зем­ляків радо зустріли в Кана­ді, бо вони дуже гарні земле­роби. Як іще на початку XIX століття українські пересе­ленці проклали за Атлан­тичним океаном першу гли­боку борозну на чорноземах, так вона й простягається до­нині. Українські фермери і тепер становлять кістяк сільського господарства Ка­нади. Але вони вирощують не тільки пшеницю, а й за­ймаються виноградарством і садівництвом.

Узагалі, якщо порівня­ти землі України з будь-якою територією Канади, то за красою, різноманіт­ністю природно-кліматичних умов і комфортніс­тю для проживання наша країна значно переважає Канаду. «Земля мов крихта раю» – так поетично оха­рактеризував наш край Предстоятель Української православної церкви Бла­женнійший митрополит Володимир. Але, на жаль, українці живуть в Україні набагато гірше, ніж укра­їнці в Канаді. Адже в Кана­ді бути українцем – пре­стижно.

Там влада працює для народу, а народ працює для держави. А законодавство забезпечує невідворотність покарання за щонаймен­ший злочин для всіх верств населення однаково – неза­лежно від того, чи ти лісо­руб, чи прем’єр-міністр. Приміром, якщо ти їхати­меш автомобілем по вело­сипедній доріжці – запла­тиш штраф 700 канадських доларів (він тут дорожче, ніж долар США). А якщо водій автомобіля переви­щить швидкість у населе­ному пункті, то втратить водійські права або йому може навіть загрожувати позбавлення волі на трива­лий термін. Закони у Кана­ді працюють. Схема проста та ефективна. І дуже спра­ведлива.

Україні Бог дав найро­дючішу, найкращу у світі землю. Тут живе інтелек­туальна, духовно й фізич­но розвинена нація. Але ми невпинно деградуємо на всіх рівнях. Це може при­звести до катастрофи, гір­шої за Чорнобиль. Вихід один: або ми будемо краї­ною, з якою рахуються у світі, або ми деградуємо. Адже історія – жорстока. Були колись скіфи, інки, ацтеки та ін. Не дай Боже, що колись історики ска­жуть: «Багато століть тому працьовиті українці насе­ляли одну з найкращих те­риторій на Землі, але не змогли самоорганізувати­ся, коли здобули незалеж­ність...»

Наша незалежність не впала як яблуко з неба, її виборювали всі попередні покоління українців. І за­плачено за цю незалеж­ність ГУЛАГами, голодомо­рами, репресіями, розкур­куленням, психіатричними лікарнями… Наше завдан­ня – створити країну, в якій би нормально жили всі її громадяни незалежно від національної приналежнос­ті. І щоб усі, без винятку, дивилися впевнено вперед. Як у Канаді.

Записав Олег ШАРОМИГОВ, спеціально для «ПВ»

Кобзар у Канаді. Відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку в столиці Канади Оттаві 26 червня 2011 року

“Звідки ви? І хто такий?” Колишній київський журналіст Юрко Стадниченко в ролі начальника міграційної служби Канади в місті Галіфакс, провінція Нова Скотія

Дует. У місті Вінніпег канадський українець Юрій Фотін зустрівся зі своїм земляком з далекого минулого

Майбутній татусь. Бандурист із Києва Ярослав Джусь з канадськими українцями. Місто Галіфакс, провінція Нова Скотія

Фініш! Залізнична станція Белліс, провінція Альберта, біля міста Едмонтона – кінцевий пункт експедиції від берегів Атлантичного океану слідами українських переселенців у Канаді. Ця епопея розпочалася в 1891 році й триває досі

МЕЛОДІЯ ЗЕМЛЯКАМ З МИНУЛОГО

Музей «Село спадщини української культури» біля міста Едмонтон, провінція Альберта, подібний до на­шого Пирогова під Києвом. У канадському музеї зі­брані оселі українських переселенців і предмети їх­нього побуту, починаючи з 1891 року

А ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО...

Іще на початку XIX століття українські переселенці проклали на чорноземах за Атлантичним океаном першу глибоку борозну. Так вона простягається й до­нині. Українські фермери і тепер становлять кістяк сільського господарства Канади.

26.08.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини