ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Літні люди: жити всупереч

Правду кажучи, ця тема така сумна, що найбільше хочеться підключити гу­мор: старим усюди в нас шана, як співа­лося у відомій пісні. Та така шана й по­вага і такі преференції, що незабаром їм буде дозволено геть усе, включно з пе­реходом вулиці на червоне світло.

СТАРІ – НЕЗРУЧНІСТЬ І ТЯГАР?

Адже що більше я «вхо­дила» в матеріал, то біль­ше дивувалася тій прірві, що утворилася поступо­во із щілини розбіжнос­тей між деклараціями та реальною турботою про літніх. Почасти «засад­не положення» з приводу ставлення до старих сфор­мувалося в мене, починаю­чи з доволі давнього висту­пу соціолога й демографа Елли Лібанової, тоді ще, здається, радника з еконо­мічних питань президен­та Л. Кучми. А оскільки основні тези далі часто варіювалися чи повторю­валися в її виступах, то їх неважко було перевес­ти на загальнозрозумілу мову: старих людей надто багато, і вони реально за­важають подальшому по­ступу молодої незалежної держави. Саме вона по­стійно нагадувала, що два працівники утримують одного пенсіонера... півто­ра працівника... один...

Цей висновок радо під­хопив міністр соціальної політики Сергій Тігіпко, розказуючи народу про речі, які йому самому вза­галі незрозумілі, – так круто відірвався від нурту­ючого або мовчазного, про­те однаково десь «унизу», демосу, котрим пощастило керувати.

Погляньмо на офіційно-декларативний бік справи. Начебто все не так уже й по­гано. У ВР є Комітет у спра­вах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (який нині опікується пенсіями укра­їнців за кордоном); є Мін­соціальної політики; в кра­їні діють, як сказала мені директор департаменту по роботі з ветеранами та інва­лідами відповідної Держ­служби України (структу­ра Мінпраці і соцполітики) Світлана Устименко, 325 будинків-інтернатів (що­правда, з них 152 – психо­неврологічні); існує 743 територіальні центри соці­ального обслуговування з надання побутових послуг літнім людям, які потребу­ють сторонньої допомоги. І винайняти соціального працівника не так уже й важко: слід звернутися до районного управління праці й соціального захис­ту населення. Мінімальні пенсії підвищують, і неза­баром вони становитимуть трохи більше 1000 гривень.

Окрема тема – благодій­ництво, що зрідка трапля­ється. Приміром, є, дякува­ти Богу, такі підприємства й організації, для керівни­цтва яких соціальна відпо­відальність – не порожній звук: вони таки опікуються ветеранами. Правда, лише своїми. Є, скажімо, й Бла­годійна організація пенсі­онерів та інвалідів, яка по­турбувалася про незрячих і наполягла на тому, аби Почаївська ікона Божої матері, виконана шрифтом Брайля, прибула до Києва. Якось виживає зі своїми шляхетними намірами Всеукраїнська громадська організація «Турбота про літніх». Чому «якось», роз­повім трохи згодом.

З ГОЛОСУ НАРОДУ

...Не можу забути слова Сергія Кара-Мурзи: «Тре­ба казати саме про зміни в їхній дотичній, натурній формі». Більшість живе, звісно, не на Місяці і, ма­буть, не серед генерації власників та апологетів надприбутків, тож ця «на­турна форма» сама нас зна­ходить.

Тому уявімо такий собі заочний круглий стіл і пи­тання «Турбота про літніх в Україні».

Богдана Костюк: «Прірва між дуже багатою меншістю українців та бід­ною, або близькою до межі бідності, абсолютною біль­шістю громадян України зростає. Оприлюднені не­щодавно експертами ООН дані щодо рівня бідності в Україні мали б змусити піти у відставку Кабінет Міністрів у повному скла­ді, а заразом і Верховну Раду з Президентом. Тому що не виконали жодної обі­цянки, яку дали народові щодо покращення життя, соціального захисту тощо. Точніше, якщо казати від­верто, то деякі з обіцянок виконані – ті, які влада давала своїм спонсорам-олігархам. Пробачили їм енергетичні борги, повер­нули ПДВ, лібералізували окремі фінансові операції. Тож за минулий рік статки того ж Р. Ахметова зрос­ли чи не вдвічі, натомість кількість бідних українців сягнула 80 відсотків насе­лення (за даними ООН)». (Ст. Бідні українці в країні багатіїв. 27.07.2011).

Григорій Куріненко, пенсіонер, ветеран праці, постійний читач газети «Свобода»: «Надто важко живеться нині пенсіоне­рам, людям похилого віку. Ніхто на нас не звертає уваги, нікому ми, старі, не потрібні. Усе своє життя відпрацювали, не шкоду­ючи ні сил, ні здоров’я, а тепер покірно доживаємо, мабуть, вважаючи його нормою.

А влада наша посиле­но шукає гроші, але, на жаль, не у власних міль­йонних кишенях. Під­вищуються тарифи на житлово-комунальні по­слуги, зростають ціни на газ, електроенергію, на найнеобхідніші продукти харчування, ліки. Саме та­ким чином нинішня влада викачує гроші у неплато­спроможного населення.

За даними статистики, щогодини в Україні поми­рають 86 людей, а народжу­ються тільки 52. За словами уповноваженої у справах людини Ніни Карпачової, нині кожен п’ятий укра­їнець перебуває на заро­бітках за кордоном, тобто 20% економічно активного населення. Сергій Тігіпко налічив 13 млн 766 тис. пен­сіонерів. І зробив, на мою думку, надто безбожний і нелюдський висновок: кожний нині працюючий українець утримує одного пенсіонера, а про себе за­був сказати: хто його утри­мує з його мільйонними статками?».

Олег Соскін, президент Інституту трансформації суспільства, ForUm: «Прав­лячий олігархат, ухвалив­ши закон про так звану пенсійну реформу, зробив іще один крок до узурпу­вання влади. Це геноцид стосовно українського на­роду. Брутально порушено статті 3 і 5 Основного Зако­ну, котрі є базовими в Кон­ституції України».

Володимир Співачук, кандидат економічних наук із м. Хмельницького: «Що, єдиним джерелом наповнення Пенсійного фонду є лишень відраху­вання зі злиденних зарп­лат пересічних українців? Чи, може, акумульовані в Пенсійному фонді кошти не інвестуються в бізнесові проекти? І куди зникають величезні надприбутки від експлуатації народного (за Конституцією) надбан­ня – землі, надр, корисних копалин, лісових, водних, інших природних ресурсів? Не слід забувати, що ринок «слабким і убогим зали­шає одну свободу – свободу вмерти з голоду». Тож за наявності майже 7 мільйо­нів безробітних українців не пенсійний вік має під­вищуватись, а робочі місця створюватись і заробітна плата зростати до 48–54% ВВП (як у такій бажаній для високого українського політикуму Європі). Лише тоді можна й необхідно формувати в Україні євро­пейську трирівневу пен­сійну систему. Лишаєть­ся тільки захоплюватися невичерпною фантазією влади, котра доручила про­блеми нинішніх і майбут­ніх пенсіонерів вирішува­ти п’ятсотмільйонному (в доларовому еквіваленті) адепту розвалу системи соціального захисту і соці­альної допомоги».

Той самий «віз», що й нині Там

А й справді: чи ж то мож­на ефективно реформувати пенсійну систему, не ре­формувавши соціальний сектор та економіку? Саме на цьому наголошувала свого часу (2009) заступник міністра соцполітики Оле­на Гаряча. Звідки взятися трирівневій системі пен­сійного забезпечення – з повітря, на яке незабаром теж, мабуть, накладуть по­даток?

Загалом роки-то пли­нуть, а віз і нині там. Я по­рівняла дані 2006 року з ни­нішнім станом опіки над літніми людьми: зміни є, але не на краще, всі збере­жені (і не збільшені) послу­ги подорожчали. Як було в столиці лише два пансіона­ти загального типу, так і лишилося, хоч планували (тоді) незабаром відкри­ти ще один. Черги до цих закладів не зменшилися, попри те, що кілька років тому плата за утриман­ня одного пенсіонера в будинку-інтернаті станови­ла 900–1000 грн на місяць, а нині – близько 4000 грн. Щодо медичного обслу­говування, то зрозуміло, що в будинках-інтернатах практикується лише під­тримуюча терапія. Хай там як, але чимало самотніх старих, надто тих, хто має невелику пенсію, ладні об­міняти її на перебування в такому будинку-інтернаті. Не для радості, на жаль, – для того, аби не померти на самоті.

ЖИТИ НЕ МОЖНА ПОМЕРТИ

Ось воно! Слово сказане: для нас вочевидь є згуб­ною тотальна байдужість одне до одного, всіх до всіх і керівної верхівки вкупі з мільйонерами та мільярде­рами – до українських гро­мадян. І нехай М. Азаров запевняє, що в нас у країні «всё путём», соціологи й експерти підрахували, що кожна третя родина не має грошей на їжу та одяг, що інфляція насправді ста­новить не менше 40%, що порівняно з 1994 роком у громадян України стало значно менше сподівань на краще: за 20 років незалеж­ності кількість її прихиль­ників зменшилася вдвічі (опитування проводив Інститут соціології НАН України).

До подібних висновків спонукає і, так би мовити, індуктивний метод дослі­дження теми старих людей в Україні. Маю на увазі зовсім просту річ: моя до­бра знайома за завданням своєї організації відвідала кілька десятків ветеранів київського підприємства, запитуючи, чого вони по­требують, чим можна допо­могти в разі необхідності. Так от, дехто поскаржив­ся, що віддав шкідливому підприємству понад 40 ро­ків, а пенсію одержує же­брацьку, трохи більше 1000 гривень; інші попросили привезти їм капці і дещо з одягу, бо не мають можли­вості це купити, і нарешті треті відмовилися від усіх пропонованих благ, сказав­ши, що хочуть... померти. І чимшвидше.

Не додасть щастя, зо­крема стареньким киянам, і нова, активно нав’язувана городянам, стратегія роз­витку столиці до 2025 року. Адже за її приписами спіл­куватися з батьками міста з усіх питань треба буде че­рез електронні носії, мало­доступні старим. Утім, ба­гато хто з них до того часу таки помре.

КОЛИ «НЕ ДРУЖАТЬ» ОЧІ Й ВУХА

Переходимо до скром­них висновків, вимушено розділивши цю підтему на дві частини: «в чому мене переконують» і «що я бачу». Існують певні державні програми соці­ального захисту, але вони або не працюють, або пра­цюють неефективно, роз­биваючись згори донизу об байдужий чи хижаць­кий «людський фактор» (пам’ятаєте геніального О. Грибоєдова: «Подписа­но – и с плеч долой!»?); з точки зору активізації гро­мадянського суспільства таки існує волонтерський рух, проте мимоволі зали­шається хіба що точкови­ми тимурівськими акція­ми. На тлі тріумфального шестя до двадцятиріччя незалежності держави, до Євро–2012, відчайдуш­ної боротьби В. Ющенка за героїзацію Бандери й Шухевича, пивних та поді­бних фестивалів – незабез­печені і, головне, нецікаві суспільству сільські та міські старі люди, радості яких звелися до можливос­ті купити батон чи капці. Які ще цивілізаційні рей­тинги можуть допомогти нам повернути обличчя, адже ми колись пишалися своїми дієздатними довго­жителями? Літню людину тримають на цьому світі затребуваність і повага. Проте ні того, ні іншого наші старі не мають. Та це й не потрібно, якщо вдума­тися в декларації міністра соцполітики С. Тігіпка та іже з ним, бо ж пенсіоне­ри лише заважають нашо­му поступу! І все ж, кому дано ще жити, поки живе. Так би мовити, всупереч державній турботі. А тому хотілося б запропонувати шановному Сергієві Лео­нідовичу місяць пожити винятково на мінімальну зарплату, місяць – на про­житковий мінімум і ще мі­сяць – на мінімальну пен­сію. І щоб хтось при цьому постійно нагадував йому про покращення життя вже сьогодні.

ДІТИ ВІЙНИ ЗМУШЕНІ ВОЮВАТИ

На початку липня політична партія «Діти війни» та ВГО «Допомога дітям війни» виступили із спільною заявою-протестом проти зазіхань на права цієї категорії українських громадян. «Законодавча й виконавча влада в черговий раз вдалася до наступу на конституційні права громадян кате­горії «діти війни», зменшивши їм со­ціальні виплати, передбачені від­повідним Законом України. Свідчен­ням цього є вже прийняті та підготов­лені до ухвалення парламентом низка законів (3491-VI, 7562, 8524), якими передбачено надавати пільги в мен­ших розмірах та ще й у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів. Громадяни похилого віку, діти війни вкотре переконуються, що ні в парла­менті, ні в Україні нікому їх захистити від нахабного свавілля». Різко, але ж не від доброго життя!

ЗАКОРДОН НАМ ДОПОМОЖЕ!

До речі, про, так би мовити, шлейф Великої Вітчизняної. Два роки тому мені випало взяти участь у заходах ні­мецького фонду EVZ («пам’ять, відповідальність і майбут­нє»), який очолює д-р Мартін Зальм. У Німеччині пам’ятають, що в Україні, Білорусі та Росії ще живуть чи­мало літніх людей, які саме пережили страхіття Другої світової війни та потребують психологічної й матеріаль­ної допомоги. Тож фонд створює власні проекти і підтри­мує схожі у різних країнах. На програми, що здійснюють­ся на теренах трьох названих колишніх радянських рес­публік, фонд М. Зальма виділяє щороку понад 1 млн євро.

Звертає на себе увагу, що це не програма «підгодовуван­ня» чи «облаштування життя» стареньких, хоча армія ні­мецьких (і українських) волонтерів охоче допомагає ба­гатьом із них у побуті. Це, передусім, намір вивести цих людей (які ще більш-менш здорові) на авансцену суспіль­ного життя, добитися шани й поваги до них, щирої уваги молодших громадян. Бажання замінити байдужість на милосердя. До слова, український партнер фонду EVZ – Всеукраїнська благодійна організація «Турбота про літніх в Україні». Однак і тут «дежавю»: ВО «Турбота про літніх в Україні» створено з ініціативи ВООЗ, а також за мораль­ної, методичної й практичної підтримки благодійної ор­ганізації Age Concem England (Великобританія). Як сказа­ла мені керівник цієї ВО Галина Полякова: від рідної де­ржави за 10 років існування не отримали ні копійки гро­шей і ні «шилінга» уваги. Отже, переможені – багаті й бла­гополучні – простягли руку переможцям, котрі мало того, що не в змозі збудувати соціально справедливу державу, а ще й байдужі до старих, які колись жертвували життям задля рідної землі.

21.08.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини