ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Григорій Осовий: «Працюючі бідняки – політекономія поразки робітничого класу»

«Пандемія ко­ронавірусу, що охопила ледь не весь світ, висвіт­лила, окрім усього іншо­го, ще одну надзвичай­но важливу проблему – збереження й відтво­рення людського капіта­лу в умовах глобальної кризи і колосальної не­рівності, а також мож­ливостей вийти з цієї ситуації з найменшими втратами.

К апіталістична система з маскуючими її різнови­дами ринкової економі­ки, глобалізації й лібера­лізації не просто дала тріщину – вона фактично показала свою неспроможність впоратися з таким потужним викликом для економік і людей.

Причому для слаборозвинених країн і тих, які нещодавно стали на шлях ринкової економіки, він ви­явився більш руйнівним, ніж для розвинених та інтегрованих у по­стіндустріальні економічні систе­ми із сталим розвитком, міцним державним устроєм і людиноцен­тричною орієнтацією державної політики. Якщо в доіндустріаль­ний період економіки розвивалися переважно за рахунок природних ресурсів, то в сучасну добу 64% їх приросту забезпечується за раху­нок людського капіталу і лише 20% – природних ресурсів та 16% – капіталу.

Однак, на цьому фоні виявилася ще одна разюча відмінність, а саме: багатші люди долають свої проблеми набагато успішніше, ніж бідні.

Україна, яка за сукупним дохо­дом на одну людину перебуває на 112-му місці серед 187 країн світу та на останньому в Європі, і 3/4 насе­лення якої належать до категорії «бідні», ймовірно постраждає зна­чно більше інших.

За якісь місяць-півтора каранти­ну і зупинки підприємств абсолют­на більшість працівників раптом усвідомили, що водночас стали бан­крутами. Вдумайтесь: тільки один місяць без зарплати, і все – немає на що далі жити! Ні накопичень, ні збережень, ні капіталу! В пух і прах розлетілася класична теорія капіта­лізму, що кожен працівник, зайня­тий у суспільному розподілі праці, отримує від суспільства на свою ко­ристь відповідно до затраченої пра­ці, і лише певну частину віддає на благо суспільства. Відомо, що при рабовласницькому устрої держави раби працювали безоплатно, крі­посницькому – за десятину. А що ж виходить в українських реаліях?

За 12 місяців роботи середньо­статистичний працівник може за­робити й відкласти про запас одно­місячний заробіток, інші 11 міся­ців треба працювати на капіталіс­та (на прибуток власника засобів виробництва) і державу, яка вилу­чає у нього через податки і збори понад 50% доходу від його праці. При середньомісячній медіанній зарплаті в Україні 7600 грн (дані за 2019 рік) залишок «на руки» не по­кривав навіть фізіологічні потреби самого працівника, адже реальний прожитковий мінімум для працездатної особи, за розрахунками ФПУ, становив на той час 4,8 тис. грн, на поточний рік – 5620 грн.

Давайте тепер подивимося, як соціальна за Конституцією держа­ва захистила працівників від бід­ності. Встановлений законом про держбюджет на 2020 рік прожитко­вий мінімум для працездатних осіб – 2102 грн, тобто занижений у 2,7 раза. Відповідно й Уряд встано­вив тарифну ставку працівника першого розряду на цьому ж рівні! Чи може на ці кошти вижити люди­на, та й ще продуктивно працюва­ти щоденно по 8 годин?! Навіть фа­хівець з вищою освітою: вчитель, лікар, працівник культури, соці­ального забезпечення на початку трудової діяльності заробляє не більше 5 тис. грн. На що ж тоді утримувати дітей?

В Євросоюзі, куди ми прагнемо, мінімальна зарплата встановлю­ється не нижче прожиткового міні­муму з надбавкою на так звану сі­мейну складову, що становить при­близно 25%. Однак, ратифікував­ши у 2006 році Європейську соці­альну хартію, український парла­мент сором’язливо вилучив з неї якраз цю норму надбавки сімейної складової до зарплати, а в статті 43 Конституції залишилася єзуїтська норма «можливість кожного заро­бляти собі на життя», без гарантій підтримання гідного рівня життя як для себе, так і непрацездатних членів сім’ї.

Між тим, наука і практика свід­чать, що стійкість суспільства ви­значається наявністю саме серед­нього класу (див. табл.).

Проте, якщо навіть в найбагат­ших країнах з великим прошарком мільярдерів і мультимільйонерів їхня частка в сукупному багатстві не перевищує 50%, то в Україні, за даними дослідження швейцар­ського банку Crеdit Suisse, вона склала у 2018 році 88%!

Несправедливе і несолідарне суспільство в державі Україна фор­мувалося впродовж кількох остан­ніх десятиліть. Це результат розбу­дови потужної кланово-олігархіч­ної системи, де олігархи, наростив­ши фінансові мускули на привати­зації державної власності, монопо­лізації ринків і мізерній ціні праці українських громадян (іноземцям у державних компаніях, як бачимо, платять щедро), підпорядкували собі парламентські політичні пар­тії, уряди, фіскальні органи, засоби масової інформації, тобто встано­вили тотальне панування.

Дві народні революції у 2004 та 2014 роках привели до зміни полі­тичних еліт, проте не змінили ба­зисних основ антинародного капі­талізму. Президент України Петро Порошенко, задекларувавши в сво­їй політиці чотири «Д», що включа­ли «деолігархізацію» і «демонопо­лізацію», і зробивши ставку на єв­роінтеграцію та запровадження рівних правил для всіх, не зумів подолати потужний опір цієї систе­ми, і врешті сам став її жертвою. Минулорічні вибори Президента і до Верховної Ради України вчерго­ве підтвердили прагнення абсо­лютної більшості громадян розру­бати цей гордіїв вузол, зробивши виключно ставку на нові обличчя. Однак, цього явно недостатньо. Мистецтво державотворення і за­безпечення успішного розвитку країни потребує не тільки патріо­тизму, а й досвіду і професіоналіз­му, чого так не вистачає молодій команді «Зе». Більш того, бажання швидко перебудувати «все» і під «своє бачення» несе чималі нові ви­клики і загрози, які наклалися на нинішні вкрай несприятливі зо­внішні обставини й загрожують ко­лапсом економіки, життю і добро­буту людей.

Ставка влади на масштабні зо­внішні й внутрішні запозичення та роздмухування дефіциту бюджету країни на 2020 рік до небувалого майже 300-мільярдного боргу затя­гує пересічних українців у ще біль­шу кабалу. Держборг України зрос­те до 2,7 трлн грн, борг кожного працюючого збільшиться з ниніш­ніх 144 тис. грн до 165 тис. грн, кож­ного мешканця – до 65 тис. грн (див. інфографіку).

Нинішній Прем’єр-міністр Де­нис Шмигаль відверто визнав, що ці борги віддаватиме не уряд, а прості українці. Наймані праців­ники – за рахунок недоплачених зарплат, непрацездатні громадяни – за рахунок заниження їм пенсій, підприємці – за рахунок посилення на них податкового тиску. Єдине нез’ясоване питання: наскільки пропорційно відносно біполярного рівня доходів громадян і бізнесу держава буде збирати цю данину, щоб розрахуватися з боргами.

За традиційно низької динаміки економічного розвитку (зростання 3% ВВП на рік) уже накопичений борг доведеться погашати до 2035 року. Проте в поточному році «під подолання кризи» влада знову роз­раховує залучити близько 10 млрд дол. США, а віддати за попередні борги та проценти за обслуговуван­ня боргу цьогоріч потрібно 15 млрд доларів. Як бачимо, баланс не на користь держави, а тому його по­трібно вирівняти за чийсь рахунок. Щодо внеску працівників і пенсіо­нерів, тут нескладно порахувати. Якщо об’єктивно розрахований прожитковий мінімум на працез­датну особу з урахуванням витрат на придбання (оренду) житла, оплачуваності медичних, освітніх, культурних послуг становить на­разі 7,5 тис. грн, а встановлена дер­жавою мінімальна зарплата є мен­шою – 4723 грн, то ця різниця відчу­жується з кожного легально пра­цюючого громадянина на сплату боргу. За рік набігає, за нашими оцінками, близько 280 млрд грн. У пенсіонерів різниця між розрахо­ваним на підставі закону прожит­ковим мінімумом у 3100 грн і вста­новленою з 1 січня ц.р. мінімаль­ною пенсією 1638 грн, навіть з ни­нішньою доплатою до 2100 грн, теж дає чималу економію державі. Ось так набігає сума для покриття дис­балансу виплат державою по зо­внішніх і внутрішньому боргах.

Скільки і в кого з прибутків біз­несу забирає на це держава, напев­не знає Міністерство фінансів. Ро­зірвати цю парадигму неймовірно обтяжливого фінансового наванта­ження на простих людей може при­скорення економічного зростання у 5–7% на рік і справедливий розпо­діл результатів праці між капіта­лістами та найманими працівни­ками. Однак, для цього потрібні ве­ликі інвестиції, попередній уряд навіть озвучив, що для старту при­скорення потрібно хоча б 50 млрд доларів. Вітчизняний капітал та­кого ресурсу не має, а іноземний в умовах війни на сході країни пого­джується лише інвестувати в ко­роткострокові проєкти з швидким оборотом капіталу (фінанси, тор­гівля, аграрна сфера), до того ж, встановлює умову щодо безпере­шкодного вивезення заробленого. За деякими оцінками, за роки неза­лежності з України вивезено понад 160 млрд дол. США, що набагато більше за надходження прямих іноземних інвестицій.

Що залишається в запасі для ре­анімації економіки, так це земля, навколо реформи якої розгорнула­ся (поки що в парламенті) битва опозиції з провладною більшістю. Така вже наша історія, що й за ра­дянських часів індустріалізація країни відбувалась за рахунок ни­щівної експлуатації селян.

Однак, нині міжнародні радни­ки заганяють Україну на шлях розвитку аграрної сировинної держави з низькою доданою вар­тістю. Що відбувається з такими країнами, переконливо свідчать події останнього часу: раптове па­діння ціни на нафту – й одразу об­вал економіки і доходів. А чи за­страхована Україна від невро­жаю? Звичайно, ні, особливо в умовах наростаючої загрози поте­пління внаслідок глобальних клі­матичних змін. Тому частка аграрного сектору в успішних країнах зазвичай є незначною, ло­комотивом економічного зростан­ня і стійкості є індустріальний сектор, інноваційний розвиток промисловості, новітні техноло­гії. Саме така парадигма розви­тку може врятувати нашу країну в жорсткій конкурентній боротьбі капіталу за ринки збуту своєї про­дукції. В іншому випадку – все більше поглинання національної економіки транснаціональним капіталом, коли країна втрачати­ме свою ідентичність у глобаль­ному світі. І це вже питання наці­ональної безпеки і вибору кожно­го громадянина».

16.05.2020

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини