СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Джин із пляшки, або як «Ремонтувати» мораль?

«Ми маємо визнати, що гуманітарна політика держави у сфері освіти, куль­тури, молоді – неефективна, майже на нулі освітня робота. Я хочу сказа­ти, що гуманітарний блок уряду сьо­годні заслуговує на дуже низьку оцін­ку», – резюмував на початку червня Президент України Віктор Янукович на засіданні Ради регіонів у Лівадії.

«ПІД КУТАМИ» ПИТАННЯ

Глава держави наголо­сив, що політичний радика­лізм, екстремізм та ідеоло­гічні крайнощі, які спостері­гаються останнім часом, по­роджені не лише економіч­ними причинами, а й гума­нітарними. І попередив мі­ністра культури Михайла Кулиняка, міністра освіти, науки, молоді і спорту Дми­тра Табачника та голову Держслужби молоді і спор­ту Равіля Сафіулліна, що це може погано для них закін­читися. «...Якщо ви проводи­тимете політику, яка сьо­годні не об’єднує молодь, а примушує її виходити на вулиці з різними гаслами, ви закінчите тим, чим за­кінчили ваші попередники на минулому засіданні уря­ду...» – сказав Президент.

Звісно, «втик» мали отри­мати саме «гуманітарні» мі­ністри, не міг же, справді, Президент закинути щось подібне міністру фінансів чи економіки. Неприємний епі­зод передусім показав, що: а)  в принципі дуже небезпеч­но недооцінювати гумані­тарну сферу, яка, як підтвер­дилося, важливіша за інші й мало не головна причина не­бажаних настроїв та перезбу­дження громадян і б) упро­довж нашої новітньої історії держава також доклала руку до протистоянь і двобоїв у суспільстві, аж до розколу його на ґрунті політики та ідеології. Бо всі сфери нашо­го життя перетворилися на політичну арену не сьогодні. Передусім гуманітарна.

«PRO» І «CONTRA»

Не встиг Д. Табачник на­віть підійти до керівного крісла, як у деяких регіонах розпочалася «антитабачна» кампанія з не дуже, чесно кажучи, розумними гасла­ми на кшталт «Освіта – не паління»(!). Він давно багато кому не подобався. Але ці «багато хто» – теж не одно­рідна група: одні керуються якоюсь головною причиною, інші підспівують уже зі сво­їх мотивацій.

Зрештою, чим керували­ся нагорі, призначаючи цю людину на олімп гуманітар­ної політики? Якщо оспіва­ний заходом України Вакар­чук і її «нелюб» Табачник (чи Ковбасенко і Пупкін, чи будь-хто взагалі) – представ­ники «полюсів», чи не до­цільніше було зробити міні­стром освіти представника «екватора»? Принаймні можна вважати своєрідним соціальним експериментом те, що учнів та студентів від­дають під егіду Вакарчуко­вого антипода: мабуть, щоб «так гартувалася сталь». І активні протестанти.

Ось уже й Міжнародна правозахисна організація Freedom House «рекомен­дує» Президенту Віктору Януковичу звільнити Д. Та­бачника з посади міністра освіти: нібито з міркувань захисту демократії в Украї­ні. Беззаперечно: мова, релі­гія, освіта є стратегічно важ­ливими парадигмами існу­вання демократичного сус­пільства. Та все ж, мабуть, не варто Freedom House бра­ти на себе невдячну роль «зовнішнього арбітра», хоч Президент України пообіцяв врахувати претензії, викла­дені у звіті організації. При цьому він справедливо зауважив: «...Певні проблеми за нас на нашій землі ніхто, крім нас самих, не вирі­шить». Як мовиться, двоє чу­бляться – третій не лізь.

Та хіба не має рації мі­ністр, кажучи, що деякі екс­перти, попрацювавши у ро­бочій групі в Міносвіти над новою редакцією Закону «Про освіту», потім виходять на вулицю й починають цю редакцію на всі заставки гу­дити? Скажімо, той же Ан­тон Делікатний із Фонду ре­гіональних ініціатив. Та з огляду на те, що українське суспільство дедалі більше політизується, за ситуації, коли навіть бокс чи зоопарк – політична справа, то з осві­ти чи культури спитається особливо. І завжди знайдеть­ся така собі Баба Яга, котра (саме з політичних мірку­вань!) – «проти».

ДОРОСЛА «ДОПОМОГА» МОЛОДІЙ САМОВРЯДНОСТІ

Ніде правди діти: дорослі повсякчас беруть активну участь у розхитуванні й тен­денційному спрямовуванні уявлень та емоцій молоді. Що не має жодного стосунку до власне навчання.

Молодь активна, вона прагне дій, свободи, протес­тів, упевнена, що мислить цілком самостійно. І на цьо­му ґрунті легко втягується у протистояння старших. У Луцьку, Житомирі, Доне­цьку наприкінці травня сту­денти провели акції проти нової редакції законопроек­ту про освіту. Протести, до речі, стають дедалі виразні­шими, аж до перформансу: в Луцьку – фігура, обмотана туалетним папером; у Доне­цьку інсценізація боксер­ського двобою з міністром; у Житомирі дивовижне гасло: «Свобода, рівність, студент­ська солідарність!». До речі, у Донецьку, як з’ясувалося, студентам активно сприяли громадянський рух «Відсіч», згаданий Фонд регіональних ініціатив, незалежна сту­дентська профспілка «Пря­ма дія» та Всеукраїнська гро­мадська молодіжна органі­зація «Українська асоціація студентського самовряду­вання». Але коментар завсектору главку освіти і нау­ки Донецької ОДА Ігоря Се­лезньова такий: «Сьогодні підстав для проведення ма­сових студентських протес­тів – немає» (до слова, вони й не були масові). Чиновник стверджує, що студенти дезінформують громадськість. У такому ж дусі висловився і його колега з Житомира Олександр Пастовенський. У Луцьку ніхто з представ­ників влади до студентів не вийшов.

«ГОТУВАТИ МОЛОДЬ НЕЙМОВІРНО СКЛАДНО»

Що ж до виховання моло­ді як уособленого майбут­нього, як резервуара попо­внення еліт, як майбутньо­го морального камертона суспільства, то погляд таки спрямовується на наші на­вчальні заклади. Але чи по­кладає суспільство надію на завтрашніх лікарів, пе­дагогів, юристів, журналіс­тів тощо? Не дуже. Бо чима­ло поточних оцінок і дипло­мів елементарно купують­ся. Бо політична активність молоді й педскладу ще ні­коли й нікому не замінила обдарованості, хисту, про­фесіоналізму, впертої важ­кої результативної праці на ниві науки. Хай там як, а, приміром, президент Укра­їнського медіа-холдингу Б. Ложкін запросив на ста­жування до кількох своїх газет дванадцять студентів-старшокурсників Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, і за резуль­татами практики ні одне з видань не змогло запропо­нувати роботу жодному з цих студентів.

Доречно навести цитату з резонансної статті «Що по смерті інтелігенції?» Мак­сима Стріхи: «Готувати про­фесійну й порядну молодь сьогодні неймовірно склад­но – бо студенти щодня ма­ють приклади того, що аж ніяк не порядність чи про­фесіоналізм є в нас запору­кою успіху». До речі, уклін йому за слово «порядність», яке сьогодні – як і саме по­няття – вже стало анахро­нізмом. Додайте до цього, що, руйнуючи себе само­стійно, із середини, наша вища освіта водночас пере­буває під прицілом великих капіталістичних держав, котрі намагаються її «дебі­лізувати», за справедливим висловом того ж Д.  Табач­ника. Він казав про свої ре­гулярні суперечки з послом США Дж. Теффтом, який, зокрема, нав’язує ідею, що українські університети мають бути відсторонені від добору абітурієнтів.

ГОЛІ КОРОЛІ СВОБОДИ

Яка спадщина дісталася М. Кулиняку? Надто в сек­торі нових імен, нового ба­чення й мислення? Фактич­но – цвинтар, де поховані колишні високохудож­ність, моральність, дорого­цінні пафос та філософія, високі душевні поривання, виховання шляхетних по­чуттів – усе чисте й цнот­ливе, чим завжди вирізня­лася українська творча традиція. Хто нинішні «ге­рої» красного письменства, драматургії, образотвор­чості, оспівані багатьма ав­торами у пресі й Інтернеті? Сказати б, трунарі цих ви­дів мистецтва. Візьміть «п’єси» Л. Подерв’янського, який залюбки послугову­ється, починаючи з назви, сповненою матюків вуль­гарною мовою. І якщо їх ставлять на сцені, і якщо на них ідуть, і якщо преса, зокрема в особі головного редактора журналу «Публичные люди», захоплено це нахвалює, отже, завтра сміливо можемо переселя­тися до печер, ходити у шкурах, намагатися майструвати примітивні зна­ряддя праці й розмовляти ударами дубинок. «Пога­ний» О. Бузина – просто ян­гол із крильцями порівня­но з певними «творами» Ю. Позаяка, А. Кокотюхи та решти з братії писак без кордонів, для яких усе, що завжди вважалося непри­стойним у порядному колі, є вподобаними й детально висвітленими темами. А тим часом вони – наставни­ки молоді. Аякже! І чимало молодих, слідом за своїми гуру, істерично протесту­ють проти закону про за­хист суспільної моралі.

Конкретні ілюстрації до такого сектору сучасної лі­тератури охоче надає обра­зотворчість. Узяти хоча б Спілку вільних художни­ків «Воля або смерть», українське анархомисте­цтво. Речники цієї спілки виклали в маніфесті СВХ своє кредо: «Тонкі роздуми про мистецтво – не наш стиль!» Ну, цього можна було навіть не декларува­ти: їхні творіння самі за себе говорять. Можемо себе привітати: вже розміщено інтернетстаттю «Україна як вагіна»; хтось уже тягне такі роботи до Росії: мов­ляв, за останні роки «у Ки­єві виникла своя художня течія, що відбиває ситуа­цію в країні – продуктивно нестабільну, сповнену про­тиріч, обіцянок, надій та розчарувань, сплесків про­тестної й творчої енергії» (повідомлення Пермського музею сучасного мисте­цтва стосовно української експозиції).

ТО МИ БИДЛО ЧИ НЕ БИДЛО?

Отже, зоряне небо ще над нами, але моральний закон усередині нас почав танути на очах, як ураніш­ній туман. Не лишається носіїв високої моралі, ко­тра так надихала старого Канта. Настали інші пра­вила гри, де правда з не­правдою помінялися міс­цями. Як сказано в грамот­ній статті на сайті НЕК із захисту супільної моралі: «Чому, приміром, і з якою метою господарі телей ра­діоефіру буквально загодо­вують нас кривавими кіно­фільмами та убогою, без­дарною попсою, зомбують рекламою й незчисленною кількістю одноманітних, примітивних ток-шоу? Чому після перегляду мультфільмів діти вдають­ся до самогубства? Може, то чиїсь експерименти над масовою свідомістю укра­їнців, і ми для когось – під­дослідні лабораторні па­цюки? А можливо, хтось просто зацікавлений, щоб люди таки були отим бид­лом і козлами, про яких склали примітивну пісень­ку в часи помаранчевої ре­волюції?»

Кому, зрештою, адресу­вати запитання? М. Кули­някові?!

ДЕ Ж ТУТ У ВАС... ВИХІД?

У такому «соку» варить­ся наша молодь, незміцні­лою свідомістю якої мані­пулювати найлегше.

Недавно ми з колегою говорили про те, чому ж монументальну роботу українки Оксани Мась не було відзначено на 64-му Венеціанському бієнале. Така титанічна праця! Га­даю, вона припустилася серйозної помилки, нама­гаючись із «гріхів» скласти святі лики та сюжети. Це, мабуть, не той випадок, коли кількість переходить в якість: із багатьох «дріб­них» гріхів може скластися лише величезний гріх, так само як із крапельок мило­сердя й гуманізму – океан щастя й добробуту.

Не «свої» і «чужі» – гума­нітарній політиці потрібні серйозні професіонали. Гу­манітарна політика – це шкала моральних ціннос­тей і як така має на меті пе­редусім створення всіх умов для соціально-гуманітарного розвитку суспіль­ства (а не його деградації), соціальної, інтелектуально-духовної безпеки людини (а не загрози для її психіки), реалізації її соціальних та духовних потреб (якщо вони не ґвалтують мораль­ні й Господні заповіді), со­ціодинаміки освіти, науки, культури (за які відповіда­ють владні структури і зага­лом – держава). Бо поки від­буваються розбрат, конф­ронтація, істерія, демон­страція вседозволеності в різних формах, поки не вго­монилася якась там «гро­мадськість», вимагаючи від Президента скасування За­кону «Про захист суспіль­ної моралі» та цензури, саме це й «виховуватиме» нашу молодь. За такої ситуації Президент може хоч щодня змінювати міністрів – це ні­чого не виправить.

Якщо немає внутрішньо­го цензора в тих, хто сьогод­ні формує – чи намагається формувати – етику, естети­ку, світогляд, платформи, принципи, поведінкові за­сади суспільства, отже, цен­зура потрібна! Причому без­компромісна, яка знову-таки в різних сферах нага­дуватиме, що свобода – пе­редусім індикатор мораль­ності, злагоди, порозумін­ня, можливість духовного й душевного вдосконалення. А не брама, навстіж розчи­нена для бруду й піни.

ЗНОВУ «СВОЇ» І «ЧУЖІ»

«Гуманітарку», як справедливо зауважує в. Корнілов («2000»), із самого початку президентства Януковичу хором радили лишити за «опонентами», не чіпати контраверсійних питань. інакше, мовляв, країна розко­леться. А йшлося якраз про ті заполітизовані питання, які за попереднього президента Ющенка були вису­нуті на перший план: мова, трактування національної та загальної історії. А ще – свобода усного й друковано­го слова, самовияв у будь-якій формі. Саме політика Ющенка, який на посту президента цілком серйозно ототожнював себе з державою, фактично завдала пер­шого відчутного удару по соборності України (нехай омріяній, та все ж узвичаєній) так званими «бандерів­ськими указами», пропагандою героїзації ОУН-УПА. Хіба не він почав «розхитувати корабель»? Не кажу про за­хід і схід. Кажу про ЛЮДЕЙ, які ще живі, ще ходять вули­цями і які справді принципово по-різному ставляться до згаданих питань. і якщо все це «не чіпати», отже, – переломити через коліно половину населення країни, позбавити його останнього ідеологічного оплоту, при­мусити забути святе ставлення до великої вітчизняної війни, її героїв, великої Перемоги. На цьому ґрунті фак­тичної дискримінації значної кількості громадян Украї­ни говорити про демократичні ідеали та примирення суспільства, м’яко кажучи, завчасно й некоректно.

ДАЛІ, ДАЛІ, ДАЛІ...

Окрема тема нашої «гуманітарно-політичної» ситуації – це телевізійні «ток-шоу» Шустера, Кисельова і почас­ти Куликова. Самі запрошені, тобто політики, журна­лісти, міністри, письменники, називають ці передачі зовсім просто – шоу. Яким є надзавдання програм? Зверніться до статті М. Ганапольського в Кореспон­дент.net «Шустер Dead. Метод знищення країни в пря­мому ефірі». Там, зокрема, сказано: «Чотири рекордні за рейтингами години передачі – це не просто паро­дія на політику, не просто дискредитація інституту влади як такого. Це пропозиція до громадян країни: знищуймо країну разом!» Навіть обережний і досвід­чений А. Куликов недавно зауважив в одній радіопро­грамі, що під час цих «шоу» неминучі спроби маніпулю­вання свідомістю громадян, і ті, хто це розуміє, так само неминуче змушені «маніпулювати у відповідь», аби за­хиститися.

08.07.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини