ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Футаба: місце, де зупинився час

На тлі густонаселених мега­полісів японського острова Хонсю містечко Футаба – крихітне: до 11 березня 2011 року тут не було й 7 тис. жителів. За межами країни про це поселення раніше мало хто чув. Сумну впізна­ваність приніс Футабі зем­летрус. Він спричинив цу­намі, а руйнівна океанська хвиля докотилася аж до бу­дівель АЕС «Фукусіма-1», що за південною околицею містечка.

Н а атомній станції працювало мало не все тутешнє доросле населення. У ті трагічні дні ніхто не міг знати, що після аварії буде започатковано в Країні Вранішнього Сонця громадську іні­ціативу, до якої долучилися сотні актив­них своєю життєвою позицією жителів Японії і України. Керівник Асоціації «Фонд за безпеку продуктів харчування та життя», редактор однойменного журналу Ковака Джунічі проаналізував повідо­млення преси про збільшення кількості хронічних захворювань у дітей, які певний час проживали на забруднених радіону­клідами територіях. Думки про те, що на­далі захворювання можуть бути пов’язані на генетичному рівні, не давали спокою. Яке майбутнє в нинішнього і наступних поколінь людей, що пережили катастрофу на АЕС під Чорнобилем? І що може чекати Японію після Фукусіми? Відповіді на запи­тання співавтор низки друкованих праць вирішив пошукати в іншій частині світу – в Україні, де 1986-го атомна трагедія так само несподівано увірвалася в домівки й долі людей.

У 2012 році Ковака-сан уперше поїхав до Києва й запропонував українським фахів­цям проект, що допоможе з’ясувати, як збе­регти здоров’я нинішніх і прийдешніх по­колінь українців, а також його співвітчиз­ників. Свій інтерес японці конкретизува­ли: це родини чорнобильців на Житомир­щині й Київщині, здоров’я дітей, харчуван­ня, забезпечення умов для вирощування чистих від радіонуклідів продуктів на при­садибних ділянках тощо. Науковці, лікарі вивчали проблеми, з якими стикаються мешканці забруднених територій, а також ті, хто переселився з небезпечних місць.

Соціальний проект передбачав дослі­дження динаміки самопочуття людей різних вікових груп, споживання чистих від радіації харчів рослинного і тварин­ного походження. Японці фінансували проведення в Україні експертних і лабо­раторних досліджень, закупівлю еколо­гічно чистих продуктів та добавок до них, ліків, мінеральних добрив. Фахівці підтвердили: дещо з того, що пережили й переживають українці, поетапно повто­рюється на Японських островах… Пан Ковака з однодумцями в квітні 2018-го за­просив чотирьох журналістів з Києва і столичної області до Японії – розповісти там про чорнобильське лихо, його на­слідки, а водночас більше дізнатися про трагедію Фукусіми й особисто побувати в тамтешній «зоні відчуження».

Для міжнародної журналістської ко­манди першим офіційним заходом у Токіо стала зустріч з дипломатами – Надзвичай­ним і Повноважним Послом України Іго­рем Харченком та другим секретарем По­сольства Віолеттою Удовік.

А вже наступного ранку українські журналісти й представники асоціації – Марута Харуе і Сахара Цутому – вируши­ли із столиці до префектури Фукусіма. Ще до в’їзду на територію радіологічного контролю в нас мала відбутися ще одна ексклюзивна зустріч. До нині безлюдно­го містечка Футаба нас погодився супро­воджувати колишній його мер Ідогава Кацутакі, що тепер живе за сотні кіломе­трів від території атомного лиха. Вже ра­зом з ним на спеціальному пропускному пункті вбираємося в одноразовий одяг, поверх взуття – захисні бахіли, в дорогу – дозиметри. А далі, подолавши наступ­ний контрольний «бар’єр», де перевіря­ють документи, в’їжджаємо в покинуте містечко на тиху безлюдну вулицю.

Тут немає звичного для Японії потоку автомобілів, не чути, здається, навіть птахів. Порожні подвір’я. У бур’янах бов­ваніють уже не потрібні нікому легкови­ки й усілякий господарський реманент... Під’їхали мікроавтобусом до колишньої мерії – чотириповерхової адмінбудівлі гірчичного кольору. Пан Ідогава сумни­ми очима поглядає на вікна: «Там був мій офіс». Після аварії на АЕС, розпові­дає очевидець, махнувши рукою в бік південної околиці Футаби, звідти несло вітром «хмарки» із залишками теплоізо­ляції, що падала на землю... Жителів до­велося евакуювати: населення масово по­кинуло містечко.

Майже навпроти центрального входу в мерію бачимо сталеву конструкцію з годинником. Стрілки механізму давно завмерли, зафіксувавши на роки, коли тут зупинився час. Саме цей годинник мене подумки повернув у далеке минуле, в останні дні квітня 1986-го. Тоді й у мою родину ввірвався моторошний вітер чор­нобильського лихоліття, а потім одного за одним я втрачала своїх рідних і доро­гих мені людей… Їхні захворювання і смерть офіційно пов’язуються з наслід­ками катастрофи на ЧАЕС.

Після важких емоцій, пережитих у Футабі й поблизу АЕС «Фукусіма-1», наші японські партнери запропонували жур­налістам короткий перепочинок на зво­ротному шляху. В обідній час ми мали змогу поласувати свіжою полуницею на незвичайній фермі в сусідній з Фукусі­мою префектурі Тотіґі.

Уявіть собі великий павільйон, де є місця для розваг, жартівливого фотогра­фування, тут же магазин, у якому можна купити різні сорти полуниці в упаковках (до слова, ягода дорога – в еквіваленті 20–30 дол. США за кілограм). Але є й де­шевша альтернатива для охочих поїсти полунички досхочу. Тут формують групи збирачів ягід і кожний, заплативши пев­ну суму за «роботу» в теплиці, має змогу протягом півгодини насолоджуватися зі­браним власноруч урожаєм.

І ось у супроводі ввічливого представ­ника ферми компактна «колона» з 30–40 збирачів ягід попрямувала до щільних ря­дів теплиць. У довжелезних теплицях плоди стиглі, яскраві, пружні та аромат­ні. Смакота!!! Виносити ягоди не дозволя­ється, а от їсти – скільки завгодно. І півго­дини – цілком досить, щоб смачно пообі­дати. Правду кажучи, були сумніви, що наші шлунки витримають таку кількість ягід. Атмосфера під час полуничних «пе­регонів» – чудова. Сміх, жарти, навіть до­рослі й літні люди радіють як діти, зірвав­ши незвичну за формою чи розміром яго­ду.

На цій оптимістичній ноті прикінце­вий приємний спогад про далеку країну можна й закінчити.

А повертаючись до заголовку публіка­ції, хочеться сказати лише одне: хай ні­коли не зупиняється час у щирих і до­брих людських стосунках.

ЛЮДМИЛА МЕХ,

ЗАСЛУЖЕНИЙ ЖУРНАЛІСТ УКРАЇНИ,

КИЇВ-ФУТАБА-КИЇВ

ФОТО СЕРГІЯ ШЕВЧЕНКА

29.04.2019

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини