РОДОМ
ІЗ ЖЕНЕВИ
Це одне з найстаріших міжнародних свят.
Достовірних відомостей про те, чому його відзначають саме 1 червня, немає. Є
версія, що дату обрали через дві важливі події, які відбулися в той день:
конференцію в Женеві і святкування фестивалю човнів-драконів – одного з трьох
найважливіших традиційних свят Китаю. Його організував генеральний консул
Китаю в Сан-Франциско для групи китайських дітей-сиріт. Але в той час День
захисту дітей ще не набув статусу міжнародного і не відзначався повсюдно.
Далекого 1925 року в Женеві проходила Міжнародна конференція Червоного Хреста
і Червоного Півмісяця, присвячена питанням благополуччя дітей. Для того, щоб
привернути увагу громадськості до проблем дітей, було прийнято рішення про
проведення цього свята.
Проблема збереження дитячого здоров’я і
благополуччя стала як ніколи актуальною у перші повоєнні роки, коли в усьому
світі з’явилась величезна кількість дітей-сиріт та дітей-інвалідів. У 1949
році на конгресі Міжнародної демократичної федерації жінок, який пройшов у
Парижі, жінки багатьох країн дали клятву безперестанної боротьби за забезпечення
миру на планеті, адже це – єдина гарантія щастя дітей. І рішенням конгресу 1
червня було оголошено Днем захисту дітей. А через рік, у 1950 році, 1 червня в
51 країні світу, в тому числі у Радянському Союзі, був проведений перший
Міжнародний день захисту дітей. З цього моменту свято проводиться щорічно.
Свято Міжнародного дня дітей має свій
прапор – зелений фон, на якому схематично зображено земну кулю і 5
різнокольорових людських фігурок.
Зелений – колір гармонії, свіжості і
родючості. Зелений фон наштовхує нас на думку, що навколо нас створено все,
щоб нормально і благополучно розвиватися. Від нас вимагається лише дати собі й
іншим можливість скористатися цими благами. Земна куля символізує наш спільний
дім, а її синій колір говорить про мир і єдність, яких ми можемо досягти, якщо
будемо ставитися один до одного з розумінням, повагою й любов’ю.
Різнокольорові людські фігурки
символізують терпимість до різних рас і нашу різноманітність. Зірка, яку
утворюють ноги дітей, означає світ, який ми почнемо випромінювати, коли
об’єднаємося і забудемо про чвари заради щастя дітей. А п’ять різнокольорових
точок – це символ того, що всі ми походимо від одного роду людського.
Синя фігурка на прапорі – символ Бога,
який любить усіх однаково. Тож і ми, як його образ і подобу, повинні любити і
поважати всіх людей, незалежно від їх раси, кольору шкіри, віросповідання,
статків та інших факторів.
Міжнародний день захисту
дітей в Україні святкують з 1998 року, після підписання Президентом України Указу
«Про День захисту дітей». Ініціювали святкування цього Дня в Україні Міністерство
України у справах сім’ї та молоді, Всеукраїнський комітет захисту дітей, Національний
фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна – дітям».
Це свято було дуже популярним у колишньому Радянському
Союзі. І нині дехто намагається відмежуватися від нього і покласти край
«комуністичним традиціям». При цьому опоненти свята ігнорують той факт, що
День захисту дітей – міжнародний. І що існує спеціальна Конвенція ООН про права
дитини, яка нічого спільного з комуністичними надбаннями не має. Держави взяли
на себе обов’язок забезпечувати і поважати права дітей, передбачені
Конвенцією.
Конвенція ООН про права дитини набрала чинності в
Україні з 27 вересня 1991 року і відтоді є частиною національного
законодавства.
ДИТЯЧІ «КОМУНИ» –
ПЕРЕЖИТОК МИНУЛОГО
Всі ми родом з дитинства. Ця фраза давно стала
популярною. І справді, у кожного є перші спогади про тепло маминих рук, про
бабусині казки на ніч, про сімейні свята та власні витівки. Спогади не
відпускають нас упродовж усього життя, залишаються своєрідною реліквією.
Дорослі діти зазвичай можуть по кілька сотень разів слухати розповіді про те,
«як були зовсім маленькими».
Цілком благополучним людям важко уявити, що
відчуває маленька дитина, від якої відмовляються батьки, і тоді майже
безпорадна істота залишається наодинці з жорстоким навколишнім світом, у
якому дуже мало любові, турботи та безпеки, адже все це мала уособлювати
родина, якої у дитини, на жаль, немає… А може, є? Бо в українських сиротинцях
справжніх сиріт дуже мало. Принаймні, у тому розумінні, як його сприймає
більшість.
Діти, які виховуються в державних закладах, насправді
мають батьків. Хтось відмовився від дитини ще в пологовому будинку, хтось віддав
в «оренду» до поліпшення побутових та матеріальних умов. Однак покращувати ці умови
не поспішав, бо не звик. Чи не на часі. Так і забув про своє чадо, яке чомусь народилось
невчасно. Ще когось на законних підставах позбавили батьківських прав. Але ж батьки
є. Вони живуть. І знову народжують, і поповнюють дитячі будинки новими вихованцями.
У них діти, по суті, живуть
дитячою «комуною». Сплять по 10–20 у кімнаті, їдять разом, разом навчаються і
відпочивають. Бо колись дорослі вирішили, що для них так краще. Їх життя обмежене
стінами закладу, його працівниками і декількома волонтерами, які іноді навідуються
в гості. В інституціях діти не набувають навичок самостійного життя, не
соціалізуються та не мають моделі сімейного виховання. У дорослому житті їх
чекає довготривала соціальна адаптація. Як свідчить статистика, витримують її
далеко не всі вчорашні вихованці дитячих будинків та інтернатів.
Закладів для постійного
проживання дітей, позбавлених батьківського піклування, немає в більшості
розвинених країн світу. Приміром, у США є лише тимчасові притулки, в яких перебувають
діти до моменту розміщення їх у прийомну сім’ю. На кожну дитину держава
виплачує компенсацію. Водночас більшість європейських країн особливу увагу
приділяє саме підтримці сімей. Наприклад, у Польщі концентрують увагу на
працевлаштуванні батьків, які проживають в складних умовах. В Угорщині
багатодітна сім’я взагалі не сплачує податки з доходів фізичних осіб. Також
сім’ям надається субсидія від держави у розмірі 33 тис. євро, і ще 33 тис. євро
довгострокової позики для придбання житла.
Ми до такого рівня ще не
дійшли. З 9 млн українських дітей близько 65 тис. живуть у державних
інтернатних закладах – дитячих будинках, школах-інтернатах і притулках.
Бідність сімей, безробіття, алкоголізм і вживання наркотиків – головні
причини того, що батьки відмовляються від дітей. Тисячі дітей утікають від
насильства, що панує в них удома. Вони знаходять притулок на вулицях, де
ризикують заразитися туберкульозом і ВІЛ через споживання ін’єкційних наркотиків.
Багато дітей втікають з домівок тому, що вони залишені самі, а батьки виїхали
за кордон у пошуках роботи. Незважаючи на зусилля Уряду із запобігання
відмовам від дітей та із створення прийомних сімей та інших форм сімейної
опіки над дітьми, кількість вихованців у інтернатних закладах за останні 10
років подвоїлася.
Уже третій рік поспіль ми говоримо про
необхідність реформування інтернатної системи. Наразі триває перший етап
реалізації стратегії. За цей час, кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних
закладів, з’ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які соціальні,
освітні, реабілітаційні, медичні послуги є вже зараз, а яких немає. На наступному
етапі кожен регіон буде готувати власний план реформування так, щоб від його
реалізації виграли діти.
Директор Департаменту захисту прав дітей та
всиновлення Мінсоцполітики Руслан Ковбаса розповідає, що потрібно змінити
нормативні документи і систему фінансування таких закладів. «Досі вигідно
віддавати дитину в інтернат. Вигідно не тільки батькам, а й місцевій владі,
тому що більшість інтернатів обласного підпорядкування, діти там перебувають
за рахунок держави», – каже чиновник.
Щодо успішного реформування інтернатної системи в
експертів замало ентузіазму. Вони звертають увагу на те, що, якщо Міністерство
розробить програму реформи до липня 2019 року, як і планує, то навряд чи
встигне отримати під неї фінансування на 2020 рік.
СОС МІСТЕЧКА
Про те, що дитині найкраще в сім’ї, ніхто не
сперечається. Однак зважитись на всиновлення може далеко не кожен. Наразі в
Україні набувають популярності дитячі будинки сімейного типу. Об’єднання
соціальних проектів «Отчий дім» поставило за мету відтворити модель проживання
у традиційній, повноцінній родині. Найвдалішим прикладом дитячого будинку
сімейного типу вважають Центр сімейного виховання «Моя сім’я» поблизу
столиці. Одночасно у центрі може проживати до 50 дітей різного віку. У будинку
шість окремих п’ятикімнатних квартир, де працюють та живуть подружні пари, які
стають для сиріт батьками-вихователями та мудрими наставниками. Головне
завдання центру – надати дитині можливість всебічно розвиватися в умовах,
максимально наближених до сімейного виховання. Важлива деталь: тут демонструють
дітям приклад люблячої сім’ї. Це, на переконання авторів ідеї, допоможе
вихованцям створити повноцінну родину в майбутньому.
Ще одна можливість виховання сиріт в умовах,
наближених до родинних стосунків – СОС містечка. Це міжнародна благодійна
організація, що є прогресивною альтернативою традиційним дитячим будинкам.
Дитяче містечко – це довготривала форма виховання дітей-сиріт, що залишилися
без батьківської підтримки. Подібна модель успішно працює протягом 60 років у
132 країнах світу. У таких дитячих містечках є всі можливості для духовного розвитку
дитини та її соціальної адаптації. Дитяче містечко об’єднано в спільноту від
11 до 15 будинків, в кожному з яких перебувають по 6–8 дітей різного віку,
разом із СОС мамою. Як і в звичайній родині, мама турбується про виховання
дітей та навчає їх усьому, що вміє сама – від прибирання до покупок у
магазині. Це може здаватися дивним, але більшість вихованців традиційних
шкіл-інтернатів не мають елементарних навичок у побуті, бо отримують все
готове. Через це їм важко пристосуватися до соціуму в дорослому житті. Діти,
що живуть у СОС містечках, зазвичай ходять до звичайних школи, дитсадку, адже
це сприяє їхній адаптації в суспільстві.
Тут дотримуються думки, що чужих дітей не буває.
Тож кожен з нас може простягнути руку допомоги. Однак благодійність має бути
розумною і далекоглядною, стверджують самі благодійники. Дітям потрібні не кілограми
цукерок і літри шампунів, якими їх «завалюють» волонтери до Міжнародного дня
захисту дітей. Останніми роками зросла кількість волонтерських ініціатив, які
їздять до дітей регулярно. І це великий позитив. Але солідні благодійні
центри жодним чином не підтримують одноразових візитів, просто «для галочки».
Волонтери мають зрозуміти, що ігри біля ялинки та
пісні про матір не приносять належних результатів. Натомість з дітьми слід
працювати професійно: як волонтери мають приїздити фахівці чи просто люди,
які можуть і хочуть навчати. Тренінги з профорієнтації, практика використання
грошей, кулінарія, світоглядні моменти…
А носити іграшки до дитячих будинків – так само
ефективно, як возити репродукції картин незрячим.
Міжнародний день захисту дітей
святкується 1 червня в більшості країн світу, але не в усіх. Так, у перший
день літа святкують Україна, Грузія, Росія, Польща, а також інші європейські
держави – загалом 48 країн. А от у Сполучених Штатах дитячий день святкують у
першу суботу червня.
Канада, Філіппіни, Ізраїль та ще сім
країн відзначають його 20 листопада. У Таїланді та Тунісі День захисту дитини
відзначають у січні, в Африці – у грудні.
Японія взагалі пішла далі всіх – там
День дітей відзначають тричі на рік. Наприклад, 3 березня – Свято дівчаток, і
цього дня батьки влаштовують виставку дитячих ляльок у кімоно. 5 травня, в День
хлопчиків, перед входом до будинку вивішують прапор із зображенням коропа, який
символізує можливість здобуття наукового ступеня.
А 15 листопада в Японії дуже цікаве
свято, яке називається День дітей «7-5-3». У цій країні вважається, що вік 3,
5 і 7 років – найщасливіша пора для малюків.
У Кореї свято дитини відзначають 5
травня: малюків одягають у національні костюми і дарують їм подарунки.
У Колумбії 4 липня – у День дітей –
у школах проводяться різні заходи. Діти вдягають маски, вбираються в костюми
клоунів та гуляють вулицями.
У Бразилії свято дітей вшановують
15 серпня. Одночасно цей день є Національним днем боротьби з епідемією. Тому
щороку цього дня проводиться медичний огляд малюків, а дітлахам до 5 років
роблять щеплення проти поліомієліту.
У Швеції дитяче свято відзначається
7 серпня – це Свято хлопчиків, яке ще називають Святом лангуста. Вважається, що
кожен хлопчик має бути таким сміливим, як лангуст. А 13 грудня у цій країні
святкують День дівчаток, який також називається Святом богині Люсії. Ця
богиня, за легендою, оберігає дівчат.
В Іспанії День дітей святкується 5
січня – так зване Свято Короля магії. Іспанськими містами з вечора до ранку
наступного дня їздять святково прикрашені машини, з яких три королі роздають
дітям солодощі. При цьому дітлахи обіцяють королю добре вчитися та гарно
поводитися.
У більшості ісламських країн на 14-й
день Посту відзначається Свято цукерок, яке діти обожнюють, адже організатори
намагаються зробити цей день найвеселішим для малюків.
Найбільше пощастило дітлахам Західної Африки. Там проводиться
спеціальний «дитячий карнавал», який триває цілий місяць. Під час карнавалу і діти,
і дорослі співають і танцюють.
Андрій Рева,
міністр соціальної політики України:
«У 2000 році у нас в інтернатних закладах було 100 тис.
дітей. У 2017 році у нас в інтернатних закладах також 100 тис. дітей. Але в чому
принципова різниця? Якщо в 2000-му із 100 тис. дітей в інтернатних закладах
40% не мали батьків або були позбавлені батьківського піклування, то в 2017-му
таких дітей лише 8%. Кількість сиріт скоротилася в 5 разів, а в інтернатах як було
100 тис. дітей, так і залишилося».
Микола Кулеба,
уповноважений Президента з прав дитини:
«Найкраще побудована політика в інтересах дітей – це
і є та національна ідея, яка має нас усіх об’єднати. Адже забезпечення прав дитини
– це гарантія побудови демократичного і відкритого суспільства, суспільства, яке
дасть можливість розвитку кожній дитині, підтримки кожної сім’ї, яке дасть путівку
й умови розвитку для будь-якої молодої людини, де будь-яка людина похилого віку
буде захищена і підтримана державою».
Галина Постолюк,
директор представництва благодійної організації «Надія і житло для
дітей»: