Діти – гарант самозбереження і процвітання нації

У перший день літа світова спільнота відзначає Міжна­родний день захисту дітей. Цього дня увага дорослих прикута до проблем захисту і виховання підростаю­чого покоління. Забезпечення, і головне – дотримання прав дитини є необхідністю і потребою не лише сучас­ного етапу розвитку України, а й пріоритетним напря­мом політики нашої держави на майбутнє. Прагнення створити дітям гідні умови для повноцін­ного розвитку повинні знайти втілення у реальних діях. Адже діти – наше майбутнє, а отже, майбутнє України. І саме від дорослих залежить, яким буде ста­новлення маленької людини та як складеться її доля. Якщо батьки будуть ростити дітей у добрі, змалечку оточувати любов’ю та милосердям, вони змінять наше життя на краще. «Профспілкові вісті» вітають своїх читачів із святом і закликають пам’ятати, що Міжнародний день захисту дітей – це день, коли проблеми майбутнього заклика­ють нас активніше реагувати на їх вирішення.

РОДОМ ІЗ ЖЕНЕВИ

Це одне з найстаріших міжнарод­них свят. Достовірних відомостей про те, чому його відзначають саме 1 червня, немає. Є версія, що дату об­рали через дві важливі події, які від­булися в той день: конференцію в Женеві і святкування фестивалю човнів-драконів – одного з трьох най­важливіших традиційних свят Ки­таю. Його організував генеральний консул Китаю в Сан-Франциско для групи китайських дітей-сиріт. Але в той час День захисту дітей ще не на­був статусу міжнародного і не від­значався повсюдно. Далекого 1925 року в Женеві проходила Міжнарод­на конференція Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, присвячена питанням благополуччя дітей. Для того, щоб привернути увагу громад­ськості до проблем дітей, було при­йнято рішення про проведення цього свята.

Проблема збереження дитячого здоров’я і благополуччя стала як ні­коли актуальною у перші повоєнні роки, коли в усьому світі з’явилась величезна кількість дітей-сиріт та ді­тей-інвалідів. У 1949 році на конгресі Міжнародної демократичної федера­ції жінок, який пройшов у Парижі, жінки багатьох країн дали клятву безперестанної боротьби за забезпе­чення миру на планеті, адже це – єди­на гарантія щастя дітей. І рішенням конгресу 1 червня було оголошено Днем захисту дітей. А через рік, у 1950 році, 1 червня в 51 країні світу, в тому числі у Радянському Союзі, був проведений перший Міжнародний день захисту дітей. З цього моменту свято проводиться щорічно.

Свято Міжнародного дня дітей має свій прапор – зелений фон, на яко­му схематично зображено земну кулю і 5 різнокольорових людських фігурок.

Зелений – колір гармонії, свіжості і родючості. Зелений фон наштовхує нас на думку, що навколо нас створе­но все, щоб нормально і благополуч­но розвиватися. Від нас вимагається лише дати собі й іншим можливість скористатися цими благами. Земна куля символізує наш спільний дім, а її синій колір говорить про мир і єд­ність, яких ми можемо досягти, якщо будемо ставитися один до одного з ро­зумінням, повагою й любов’ю.

Різнокольорові людські фігурки символізують терпимість до різних рас і нашу різноманітність. Зірка, яку утворюють ноги дітей, означає світ, який ми почнемо випромінювати, коли об’єднаємося і забудемо про чва­ри заради щастя дітей. А п’ять різно­кольорових точок – це символ того, що всі ми походимо від одного роду людського.

Синя фігурка на прапорі – символ Бога, який любить усіх однаково. Тож і ми, як його образ і подобу, повинні лю­бити і поважати всіх людей, незалежно від їх раси, кольору шкіри, віросповіда­ння, статків та інших факторів.

Міжнародний день захисту дітей в Україні святкують з 1998 року, після підписання Президентом України Указу «Про День захисту дітей». Іні­ціювали святкування цього Дня в Україні Міністерство України у спра­вах сім’ї та молоді, Всеукраїнський комітет захисту дітей, Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна – дітям».

Це свято було дуже популярним у колишньому Радянському Союзі. І нині дехто намагається відмежувати­ся від нього і покласти край «комуніс­тичним традиціям». При цьому опо­ненти свята ігнорують той факт, що День захисту дітей – міжнародний. І що існує спеціальна Конвенція ООН про права дитини, яка нічого спільно­го з комуністичними надбаннями не має. Держави взяли на себе обов’язок забезпечувати і поважати права ді­тей, передбачені Конвенцією.

Конвенція ООН про права дитини набрала чинності в Україні з 27 верес­ня 1991 року і відтоді є частиною на­ціонального законодавства.

ДИТЯЧІ «КОМУНИ» – ПЕРЕЖИТОК МИНУЛОГО

Всі ми родом з дитинства. Ця фраза давно стала популярною. І справді, у кожного є перші спогади про тепло ма­миних рук, про бабусині казки на ніч, про сімейні свята та власні витівки. Спо­гади не відпускають нас упродовж усьо­го життя, залишаються своєрідною ре­ліквією. Дорослі діти зазвичай можуть по кілька сотень разів слухати розповіді про те, «як були зовсім маленькими».

Цілком благополучним людям важ­ко уявити, що відчуває маленька дити­на, від якої відмовляються батьки, і тоді майже безпорадна істота залиша­ється наодинці з жорстоким навколиш­нім світом, у якому дуже мало любові, турботи та безпеки, адже все це мала уособлювати родина, якої у дитини, на жаль, немає… А може, є? Бо в україн­ських сиротинцях справжніх сиріт дуже мало. Принаймні, у тому розумін­ні, як його сприймає більшість.

Діти, які виховуються в державних закладах, насправді мають батьків. Хтось відмовився від дитини ще в поло­говому будинку, хтось віддав в «оренду» до поліпшення побутових та матеріаль­них умов. Однак покращувати ці умови не поспішав, бо не звик. Чи не на часі. Так і забув про своє чадо, яке чомусь на­родилось невчасно. Ще когось на закон­них підставах позбавили батьківських прав. Але ж батьки є. Вони живуть. І знову народжують, і поповнюють дитя­чі будинки новими вихованцями.

У них діти, по суті, живуть дитячою «комуною». Сплять по 10–20 у кімнаті, їдять разом, разом навчаються і відпо­чивають. Бо колись дорослі вирішили, що для них так краще. Їх життя обмеже­не стінами закладу, його працівниками і декількома волонтерами, які іноді на­відуються в гості. В інституціях діти не набувають навичок самостійного життя, не соціалізуються та не мають моделі сімейного виховання. У дорослому жит­ті їх чекає довготривала соціальна адап­тація. Як свідчить статистика, витриму­ють її далеко не всі вчорашні вихованці дитячих будинків та інтернатів.

Закладів для постійного проживан­ня дітей, позбавлених батьківського пі­клування, немає в більшості розвине­них країн світу. Приміром, у США є лише тимчасові притулки, в яких пере­бувають діти до моменту розміщення їх у прийомну сім’ю. На кожну дитину держава виплачує компенсацію. Водно­час більшість європейських країн осо­бливу увагу приділяє саме підтримці сімей. Наприклад, у Польщі концентру­ють увагу на працевлаштуванні бать­ків, які проживають в складних умовах. В Угорщині багатодітна сім’я взагалі не сплачує податки з доходів фізичних осіб. Також сім’ям надається субсидія від держави у розмірі 33 тис. євро, і ще 33 тис. євро довгострокової позики для придбання житла.

Ми до такого рівня ще не дійшли. З 9 млн українських дітей близько 65 тис. живуть у державних інтернатних закла­дах – дитячих будинках, школах-інтер­натах і притулках. Бідність сімей, без­робіття, алкоголізм і вживання нарко­тиків – головні причини того, що батьки відмовляються від дітей. Тисячі дітей утікають від насильства, що панує в них удома. Вони знаходять притулок на вулицях, де ризикують заразитися ту­беркульозом і ВІЛ через споживання ін’єкційних наркотиків. Багато дітей втікають з домівок тому, що вони зали­шені самі, а батьки виїхали за кордон у пошуках роботи. Незважаючи на зусил­ля Уряду із запобігання відмовам від ді­тей та із створення прийомних сімей та інших форм сімейної опіки над дітьми, кількість вихованців у інтернатних за­кладах за останні 10 років подвоїлася.

Уже третій рік поспіль ми говоримо про необхідність реформування інтер­натної системи. Наразі триває перший етап реалізації стратегії. За цей час, ко­жен регіон має оцінити свою мережу ін­тернатних закладів, з’ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які соці­альні, освітні, реабілітаційні, медичні послуги є вже зараз, а яких немає. На на­ступному етапі кожен регіон буде готу­вати власний план реформування так, щоб від його реалізації виграли діти.

Директор Департаменту захисту прав дітей та всиновлення Мінсоцполі­тики Руслан Ковбаса розповідає, що по­трібно змінити нормативні документи і систему фінансування таких закладів. «Досі вигідно віддавати дитину в інтер­нат. Вигідно не тільки батькам, а й міс­цевій владі, тому що більшість інтерна­тів обласного підпорядкування, діти там перебувають за рахунок держави», – каже чиновник.

Щодо успішного реформування ін­тернатної системи в експертів замало ентузіазму. Вони звертають увагу на те, що, якщо Міністерство розробить про­граму реформи до липня 2019 року, як і планує, то навряд чи встигне отримати під неї фінансування на 2020 рік.

СОС МІСТЕЧКА

Про те, що дитині найкраще в сім’ї, ніхто не сперечається. Однак зважи­тись на всиновлення може далеко не кожен. Наразі в Україні набувають по­пулярності дитячі будинки сімейного типу. Об’єднання соціальних проектів «Отчий дім» поставило за мету відтво­рити модель проживання у традицій­ній, повноцінній родині. Найвдалішим прикладом дитячого будинку сімейно­го типу вважають Центр сімейного ви­ховання «Моя сім’я» поблизу столиці. Одночасно у центрі може проживати до 50 дітей різного віку. У будинку шість окремих п’ятикімнатних квартир, де працюють та живуть подружні пари, які стають для сиріт батьками-вихова­телями та мудрими наставниками. Го­ловне завдання центру – надати дитині можливість всебічно розвиватися в умовах, максимально наближених до сімейного виховання. Важлива деталь: тут демонструють дітям приклад лю­блячої сім’ї. Це, на переконання авторів ідеї, допоможе вихованцям створити повноцінну родину в майбутньому.

Ще одна можливість виховання сиріт в умовах, наближених до родинних сто­сунків – СОС містечка. Це міжнародна благодійна організація, що є прогресив­ною альтернативою традиційним дитя­чим будинкам. Дитяче містечко – це дов­готривала форма виховання дітей-сиріт, що залишилися без батьківської під­тримки. Подібна модель успішно пра­цює протягом 60 років у 132 країнах сві­ту. У таких дитячих містечках є всі мож­ливості для духовного розвитку дитини та її соціальної адаптації. Дитяче міс­течко об’єднано в спільноту від 11 до 15 будинків, в кожному з яких перебувають по 6–8 дітей різного віку, разом із СОС мамою. Як і в звичайній родині, мама турбується про виховання дітей та на­вчає їх усьому, що вміє сама – від приби­рання до покупок у магазині. Це може здаватися дивним, але більшість вихо­ванців традиційних шкіл-інтернатів не мають елементарних навичок у побуті, бо отримують все готове. Через це їм важко пристосуватися до соціуму в до­рослому житті. Діти, що живуть у СОС містечках, зазвичай ходять до звичай­них школи, дитсадку, адже це сприяє їх­ній адаптації в суспільстві.

Тут дотримуються думки, що чу­жих дітей не буває. Тож кожен з нас може простягнути руку допомоги. Од­нак благодійність має бути розумною і далекоглядною, стверджують самі благодійники. Дітям потрібні не кіло­грами цукерок і літри шампунів, яки­ми їх «завалюють» волонтери до Між­народного дня захисту дітей. Останні­ми роками зросла кількість волонтер­ських ініціатив, які їздять до дітей ре­гулярно. І це великий позитив. Але со­лідні благодійні центри жодним чи­ном не підтримують одноразових ві­зитів, просто «для галочки».

Волонтери мають зрозуміти, що ігри біля ялинки та пісні про матір не приносять належних результатів. На­томість з дітьми слід працювати про­фесійно: як волонтери мають приїзди­ти фахівці чи просто люди, які можуть і хочуть навчати. Тренінги з профорі­єнтації, практика використання гро­шей, кулінарія, світоглядні моменти…

А носити іграшки до дитячих бу­динків – так само ефективно, як возити репродукції картин незрячим.

• До теми

Міжнародний день захисту ді­тей святкується 1 червня в біль­шості країн світу, але не в усіх. Так, у перший день літа святку­ють Україна, Грузія, Росія, Поль­ща, а також інші європейські держави – загалом 48 країн. А от у Сполучених Штатах дитя­чий день святкують у першу су­боту червня.

Канада, Філіппіни, Ізраїль та ще сім країн відзначають його 20 листопада. У Таїланді та Тунісі День захисту дитини відзнача­ють у січні, в Африці – у грудні.

Японія взагалі пішла далі всіх – там День дітей відзначають три­чі на рік. Наприклад, 3 березня – Свято дівчаток, і цього дня батьки влаштовують виставку дитячих ляльок у кімоно. 5 травня, в День хлопчиків, перед входом до будинку вивішують прапор із зображенням коропа, який символізує можливість здобуття наукового ступеня.

А 15 листопада в Японії дуже ці­каве свято, яке називається День дітей «7-5-3». У цій країні вважа­ється, що вік 3, 5 і 7 років – най­щасливіша пора для малюків.

У Кореї свято дитини відзнача­ють 5 травня: малюків одягають у національні костюми і дару­ють їм подарунки.

У Колумбії 4 липня – у День ді­тей – у школах проводяться різ­ні заходи. Діти вдягають маски, вбираються в костюми клоунів та гуляють вулицями.

У Бразилії свято дітей вшанову­ють 15 серпня. Одночасно цей день є Національним днем бо­ротьби з епідемією. Тому щоро­ку цього дня проводиться ме­дичний огляд малюків, а дітла­хам до 5 років роблять щеплен­ня проти поліомієліту.

У Швеції дитяче свято відзна­чається 7 серпня – це Свято хлопчиків, яке ще називають Святом лангуста. Вважається, що кожен хлопчик має бути таким сміливим, як лангуст. А 13 грудня у цій країні святку­ють День дівчаток, який також називається Святом богині Люсії. Ця богиня, за легендою, оберігає дівчат.

В Іспанії День дітей святкується 5 січня – так зване Свято Коро­ля магії. Іспанськими містами з вечора до ранку наступного дня їздять святково прикрашені ма­шини, з яких три королі розда­ють дітям солодощі. При цьому дітлахи обіцяють королю добре вчитися та гарно поводитися.

У більшості ісламських країн на 14-й день Посту відзначається Свято цукерок, яке діти обо­жнюють, адже організатори на­магаються зробити цей день найвеселішим для малюків.

Найбільше пощастило дітлахам Західної Африки. Там прово­диться спеціальний «дитячий карнавал», який триває цілий місяць. Під час карнавалу і діти, і дорослі співають і танцюють.

 

Андрій Рева, міністр соціальної політики України:

«У 2000 році у нас в інтернатних за­кладах було 100 тис. дітей. У 2017 році у нас в інтернатних закла­дах також 100 тис. ді­тей. Але в чому прин­ципова різниця? Якщо в 2000-му із 100 тис. ді­тей в інтернатних за­кладах 40% не мали батьків або були по­збавлені батьківського піклування, то в 2017-му таких дітей лише 8%. Кількість сиріт скоро­тилася в 5 разів, а в інтернатах як було 100 тис. дітей, так і за­лишилося».

 Микола Кулеба, уповноважений Президента з прав дитини:

«Найкраще побудова­на політика в інтересах дітей – це і є та націо­нальна ідея, яка має нас усіх об’єднати. Адже за­безпечення прав дити­ни – це гарантія побудо­ви демократичного і відкритого суспільства, суспільства, яке дасть можливість розвитку кожній дитині, підтрим­ки кожної сім’ї, яке дасть путівку й умови розвитку для будь-якої молодої людини, де будь-яка людина похи­лого віку буде захище­на і підтримана держа­вою».

 Галина Постолюк, директор представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей»: