Гіркий полин твоєї долі, Україно…

32 роки тому на Чорнобильській атомній елек­тростанції сталася найбільша в історії людства атомна катастрофа планетарного масштабу. Її руйнівного впливу зазнали 12 областей України. Через ураження радіацією десятки тисяч людей втратили здоров’я, сотні тисяч кинули домівки, полишивши своє коріння, а багато наших спів­вітчизників і нині живуть на забруднених землях. Команда «ПВ» уважає, що чергові роковини Чорнобильської катастрофи мають стати для українського суспільства не приводом для пев­них ритуальних дійств, а насамперед тією кри­тичною точкою, за якою звіряють громадянську зрілість і відповідальність перед тими, хто пішов від нас, хто з нами і хто прийде після нас.

ЖИТТЯ, РОЗДІЛЕНЕ НАВПІЛ

Чорнобиль – полин-трава. Гіркий полин. У давнину йому приписували чудодійні і навіть містичні власти­вості. Вважалося, що ця трава здатна вберегти людину від злих духів. Та Україну не вберегла. Наслала тяжке випробування 26 квітня 1986 року. Роз­ділила пекучим радіаційним попе­лом життя навпіл: до і після аварії.

Цього дня о 1 год. 23 хв. на четверто­му енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний хімічний вибух, який спричинив руйнування частини реакторного блоку і машинного залу. Внаслідок вибуху виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Майже одразу на місце аварії приїхали пожежники. Вогонь гасили до 5-ї години ранку. Проте все­редині самого четвертого блоку його вдалося ліквідувати лише 10 травня, коли більша частина графіту згоріла.

Після вибуху та пожежі утвори­лася радіоактивна хмара, яка накри­ла не лише територію сучасної України, Білорусі та Росії, а й тери­торії багатьох європейських країн – Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччи­ни, Фінляндії, Греції, Румунії, Сло­венії, Литви, Латвії. За Міжнарод­ною шкалою ядерних подій (INES), цю аварію класифікували за найви­щим сьомим рівнем небезпеки.

Близько 400 тис. людей були еваку­йовані з 30-кілометрової зони довкола Чорнобильської станції. Загальна сума збитків оцінюється у 600 млрд дол. США. Від 26 квітня 1986 року Чор­нобиль став символом небезпек атом­ної енергетики.

Тоді, 32 роки тому, наслідки Чор­нобильської аварії могли б бути зна­чно гіршими. Лише завдяки самопо­жертві ліквідаторів вдалося локалізу­вати пожежу на електростанції. Низь­ко схиляємо голови перед героями, які ціною власного життя захистили світ від радіоактивної смерті.

У перші дні після аварії було еваку­йовано населення 10-кілометрової зони, надалі зону евакуації розширили до 30 км. Загалом в Україні радіоактив­но забрудненими стали 2293 населені пункти, в яких наприкінці 80-х років минулого сторіччя мешкали понад 2,6 млн. осіб. Унаслідок цієї катастрофи із сільськогосподарського користування було виведено понад 5 млн га земель.

Задля запобігання поширенню ра­діації наприкінці 1986 року зруйнова­ний реактор накрили спеціальним «саркофагом». За оцінками спеціаліс­тів, під ним залишилося близько 95% палива, яке було в реакторі на момент аварії, а також значна кількість раді­оактивних речовин, що складаються із залишків зруйнованого реактора.

З міркувань безпеки 15 грудня 2000 року роботу Чорнобильської АЕС було припинено. Водночас об’єкт «Укрит­тя», зведений у 1986 році, поступово руйнувався. У 2004 році було проведено тендер на проектування і спорудження нового «саркофага» – нового безпечно­го конфайнмента, будівництво якого розпочалось у 2012 році. 29 листопада 2016 року його арку було насунуто на об’єкт «Укриття».

На нинішній рік заплановано роботи з демонтажу нестабільних конструкцій об’єкта. За задумом проектувальників, нова споруда зможе вирішити пробле­му, як мінімум, на 100 років, хоча лікві­дувати станцію планують у 2065 році.

ЛЮДСЬКИЙ ФАКТОР?

Три з лишком десятиліття фахівці з’ясовують причини катастрофи. Зага­лом є кілька версій про причини ава­рії, але всі вони зводяться до одного – халатності працівників. Офіційно при­чиною прийнято вважати некомпе­тентність персоналу, якому в той день доручили проведення технічного екс­перименту. Контрольні пристрої були вимкненими, а потужність реактора знизили до неприпустимого рівня. Си­туація стала неконтрольованою, а будь-які спроби нормалізувати її були здійснені невчасно. Як з’ясувалося по­тім, цей експеримент не був погодже­ний у встановленому порядку та під­готований неналежним чином.

25 квітня 1986 року мала відбутись запланована зупинка четвертого енер­гоблоку для технічного обслуговуван­ня. Цю можливість вирішили викорис­тати для проведення досліджень, зокре­ма перевірити роботу реактора у випад­ку втрати зовнішнього електропоста­чання. При цьому потужність мала ста­новити не менше 700 МВт, а через по­милку оператора вона знизилась до 30 МВт. Однак експеримент продовжили з вимкненими системами захисту.

Колишній директор станції Віктор Брюханов переконаний, що справж­ньої причини досі ніхто не назвав. «Коли запускали третій блок, заступ­ник міністра енергетики СРСР Володи­мир Буденний обурився, мовляв, допо­ки ми будемо використовувати ці реак­тори в мирних цілях? Вони ж бо при­значені для воєнних цілей, відтак ма­ють розташовуватись під землею та ще й під бетонним куполом. Після аварії 1986 року на подібних реакторах інших станцій почали шукати помилки. І від­найшли цілих 32. Були вони, звісно, і в реакторі, який вибухнув. В інструкції з експлуатації не було жодного слова про те, що реактор вибухонебезпеч­ний», – стверджує Віктор Брюханов.

Після аварії розпочався судовий про­цес, на якому директора станції було звинувачено у відсутності дисципліни серед працівників. Його також звинува­тили в тому, що він не вжив відповідних заходів для захисту населення і праців­ників станції після виникнення аварій­ної ситуації, а також надав недостовірні дані про масштаби катастрофи, через що не відбулась своєчасна евакуація. Звинувачення також було висунуто го­ ловному інженеру та його заступнику за те, що вони не провели належним чи­ном підготовку кадрів АЕС та ігнорува­ли вказівки органів нагляду.

Спочатку уряд СРСР та МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергії) звинувачували у трагедії виключно персонал АЕС. Однак через кілька ро­ків Консультативний комітет з питань ядерної безпеки опублікував новий звіт, який порушив питання серйозних проблем у конструкції самого реакто­ра. Серед причин у цьому звіті зазначе­но: неправильне проектування реакто­ра, недостатнє інформування персона­лу про небезпеки, пов’язані з особливос­тями конструкції. Попри те, що персо­нал і справді здійснив низку помилок, зроблено це було ненавмисно і здебіль­шого через недостатнє інформування.

Дефекти конструкції були резуль­татом поспішного будівництва, що було проголошено ударною комсо­мольською будовою. Намагання вго­дити радянській верхівці призвело до зниження якості робіт. Окрім того, ре­актор не пройшов усіх необхідних ви­пробувань. 1983 року вже були виявле­ні певні несправності, однак їх вирі­шили проігнорувати. Низка експертів вважають, що головною проблемою був саме уряд СРСР, який надавав пе­ревагу комуністам, а не спеціалістам. Так чи інакше, Чорнобиль став симво­лом невиправданої гігантоманії і мар­нотратства, легковажності у прийнят­ті управлінських рішень та безвідпо­відальності під час їх втілення. Інак­ше чим можна пояснити невдалий ви­бір місця для найбільшої в Європі АЕС, поспіх у реалізації проекту, ви­користання неякісних матеріалів, іг­норування вимог під час будівництва?

Цікава деталь: на атомних станці­ях, як у літаку, всі переговори запису­ють на плівку. Щось на кшталт «чор­ної скриньки». В одному з інтерв’ю за­ступник директора ВО «Комбінат» (організація, що займалась ліквідаці­єю наслідків аварії на ЧАЕС) Володи­мир Комаров зізнався, що особисто прослухав ці записи. «Керівник випро­бувань – заступник головного інжене­ра Анатолій Дятлов і оперативний персонал розуміли, що підвищувати потужність не можна. Десятки ін­струкцій і регламент із експлуатації категорично забороняють подібні дії, однак йому зателефонував працівник всесильного ЦК КПРС і наказав виво­дити реактор на повну потужність», – зазначив Володимир Комаров.

Пізніше працівник ЦК отримав ор­ден за ліквідацію аварії, а Анатолій Дятлов – 10 років в’язниці.

ТУРИСТИЧНА МЕККА

Щороку до Прип’яті та Чорнобиля приїздять сотні туристів з усього світу.

Дехто – за екстремальними відчут­тями, хтось – щоб дізнатися історію та поговорити про майбутнє, інші – щоб зануритися у безлюдну атмосферу по­кинутого міста-привида. Зона стала своєрідною меккою для туристів, а по­дорожі до Чорнобильської зони відчу­ження (ЧЗВ) пропонують чимало укра­їнських туроператорів. Якщо раніше ліцензія на поїздки туди була лише в декількох операторів, то нині ледь не кожна туристична агенція має у своє­му портфелі тур до Чорнобиля.

Загалом, розповідають організато­ри турів, Державним агентством управління зоною відчуження було за­тверджено 11 маршрутів, якими й во­дять туристів. Насамперед це, звичай­но, відвідування самої електростанції, прогулянка біля четвертого енергобло­ку, поїздка до Чорнобиля-2 і, звичайно, місто Прип’ять. Переважна більшість туристів їде до зони саме для того, щоб поблукати спустошеним містом.

Поїздки до ЧЗВ замовляють здебіль­шого іноземці. Їдуть з Польщі, США, Німеччини, Великобританії, Австралії, Китаю і навіть Індонезії. Зазвичай пік поїздок припадає на весну. Іноді буває так, що не вистачає гідів-супровідників ЧЗВ, тож туристам доводиться відмов­ляти, зауважують організатори турів.

Крім туристів, які приїжджають сюди на кілька годин, є люди, які не змогли покинути свої домівки. Вони по­вернулися сюди ще в 1986 році та засели­ли 11 населених пунктів. Серед них най­більш «людним» є Чорнобиль з його ма­газином, поштою, пожежною частиною та іншими необхідними комунікація­ми. Таких людей називають «самосела­ми». Вони ображаються на таку харак­теристику, бо там їхня батьківщина, їхнє коріння. Вони виросли там і продо­вжують жити після аварії у своїх рідних домівках, забуті Богом і державою.

На момент повернення в зону їх було близько 1200. Нині їх кількість стрімко зменшується, в основному че­

розпалювали вночі. А потім почали відстоювати своє право жити на рід­ній землі. Влада поступилась.

Наскільки безпечним є проживання у зоні радіоактивного забруднення? Вчені кажуть, що дози опромінення жи­телів зони залежать від їх раціону та по­ведінки. Самі ж мешканці 10-кілометро­вої зони розповідають, що їм дозволили не полишати домівки, адже їх організм уже звик до радіації, а в чистому середовищі здоров’я може й погіршитись.

Для людей похилого віку покину­ти оселю, де вони мешкали півстоліт­тя, набагато гірше, ніж отримати дозу радіації.

Мутанти з «рудого» лісу