ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

БІДНІСТЬ В УКРАЇНІ: ВІД СТРАТЕГІЇ ДО РЕАЛЬНОСТІ

Тодішній міністр соціальної по­літики Павло Розенко оптимістич­но заявляв: «Ми абсолютно чітко фіксуємо основні напрямки діяль­ності Уряду України на подолання бідності в нашій країні. Звертаємо особливу увагу на рівень бідності серед працюючих. Це абсолютно ненормально для розвинутих кра­їн. Ми плануємо, що виконання цієї програми дозволить знизити рівень бідності серед працюючих з 18 до 11%... А частка бідного насе­лення, яке буде охоплено програ­мами соціального захисту, збіль­шиться приблизно з 55 до 65% упро­довж 5 років».

По суті, ухвалена стратегія мало чим відрізнялась від аналогічного документа уряду Миколи Азарова. Ті ж грандіозні плани, ті ж оптиміс­тичні наміри. Однак за ними дуже мало економічного підґрунтя. Де­кларації, популізм і надії на еконо­мічне зростання.

А між тим, протягом останніх 2 років уряд довів населення до масо­вого зубожіння. Експерт із соціаль­них питань Андрій Павловський за­уважує: «Уряд довів людей до такого стану, що навіть за методикою ООН 80% населення України перебуває на межі бідності. А 28%, які мали б ско­ротитись до 15%, перебувають взага­лі за гранню злиднів. Це принизли­вий показник. 23% працюючих – бід­ні. Такого немає в жодній цивілізова­ній країні світу, тим більше в євро­пейських країнах».

«Стратегія подолання бідності в Україні» – четвертий подібний доку­мент в історії незалежної України. Ні в експертів, ні у населення немає впевненості, що чергова програма не стане черговою профанацією.

А так привабливо все виглядало. Сприяння зайнятості населення, зрос­тання доходів та виплат у системі дер­жавного соцстрахування для забезпе­чення умов гідної праці, забезпечення доступу населення до послуг соціаль­ної сфери, мінімізація ризиків біднос­ті найбільш вразливих категорій на­селення… Низка заходів для успішної реалізації стратегії. Більшість експер­тів одностайні в тому, що нині уряд впроваджує в життя стратегію абсо­лютної більшості українців.

Щодо подолання бідності люди не мають особливих ілюзій. Бо жодна стратегія не спрацює, якщо не дати людям нормально заробляти й жити.

ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ З АФРИКАНСЬКИМИ МІРКАМИ

Загалом, поняття «бідність» у різ­них країнах трактується по-різному. За океаном, у ситій і благополучній Америці вважають, що це особистий вибір людини. Тож таким держава не зобов’язана забезпечувати комфорт­не існування. Усі отримують допомо­гу в однаковому обсязі. Зате такою до­помогою охоплені всі нужденні. Аме­риканці – ліберали. Таку ж лібераль­ну модель можна зустріти у Великій Британії та Японії. В усякому разі, там ніхто не голодує. Частка загаль­них витрат на продукти харчування у Японії не досягає й 7%. Такий же по­казник і для США. У Європі трохи більше. У Німеччині – 12%, Франції – 15%, а загалом в країнах ЄС цей по­казник складає в середньому 20%.

Українці витрачають на харчі біль­ше половини свого заробітку чи пенсії. Міністр соціальної політики Андрій Рева різко розкритикував національну культуру харчування, мовляв, україн­ці багато їдять. Про те, що ціни на про­дукти вже обігнали європейські, мі­ністр своєї думки не висловив.

Експерти б’ють на сполох: за остан­ні 2 роки показник бідності в Україні впав нижче рівня Пакистану й Нігерії. З 2015 року наша країна перейшла до рангу відсталих країн, яким міжна­родні організації роздають гуманітар­ну допомогу, коректно називаючи кра­їнами, що розвиваються.

А ми ж так прагнули до Європи! Та поки що вона не поспішає розкри­вати свої обійми. Для чого їй найбід­ніша країна? У ЄС бідними вважа­ються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника по країні. При цьому враховуються всі соціальні виплати.

Український поріг бідності ци­нічно занижений навіть у порівнян­ні з нормативами ООН. Нам краще рівнятись на Африку. Рейтинг кра­їн цього континенту за найнижчим доходом на душу населення очолює Центральноафриканська Республі­ка: 1,64 дол. США на день. Другу схо­динку посідає Конго – 1,78 дол., тре­тю – Ліберія з 1,9 дол.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям з мінімальною заробітною платою, турботливо встановленою владою, варто знати, що найвища мі­сячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі сягає 1,922,96 євро, або 53,816 грн на місяць (у громадян Люк­сембургу), а найнижча – 5,992 грн, або 214 євро (у мешканців Болгарії).

Всі визнають, що Україна – це кра­їна із загально низькими доходами та низьким рівнем життя. Хоча до кризи міжнародні організації нас уже відносили до країн із середніми доходами, проте нині ми знову в чис­лі країн з низьким доходами. Нічого не вдієш. Ми розуміємо, чим та як ми відрізняємось від Європи і скочує­мось до рівня африканських країн.

• КОМЕНТАР

Григорій ОСОВИЙ, Голова Федерації професійних спілок України:

«Т ак склалося, що жовтень ба­гатий на події, які стосуються простих людей. 7 жовтня ми відзначали Міжнародний день боротьби за гідну працю, а 17 жовтня – Всесвітній день боротьби з бідністю. Хоча від початку його запровадження цей день називали Всесвітнім днем боротьби за подолання крайньої бідності. Та хоч би як його називали, мета у нього одна – при­вернути увагу всього світу до ліквідації злиднів. Нашій владі теж не зайве пере­йнятися цією проблемою бодай раз на рік.

Зубожіння нації триває, попри гучні заяви, що держава всі сили спрямовує на бороть­бу з бідністю. Хоч би в яку принадну об­гортку не вкладали програми, стратегії, за­ходи чи тези, користі від популістських на­магань політиків немає. Єдине, чого не приховують політики, то це те, що бідність – глобальне явище, й Україна – не виняток. Хоча ніяк не можуть дійти згоди, якого рів­ня досягли злидні в Україні. Називають різ­ні дані, але в ООН аж занадто сумний по­казник: 80% українців відповідають катего­рії «бідний». Прикро, що практично кожен п’ятий працюючий не може похвалитись своїми статками. Вистачає лише на харчі й комунальні послуги.

Опалювальний сезон тільки розпочався, а населенню й досі не оголосили, чи буде підвищення ціни на газ. Якщо Уряд здасть­ся на пропозицію МВФ і підвищить ціну ще на 2 тис. грн за тисячу кубометрів, до цих 80% додасться ще як мінімум 10%.

Українців, що називається, «підсадили» на субсидії. Це суто український винахід. Тако­го в цивілізованому світі не зустрінеш. Тако­го приниження наш працьовитий народ ще не зазнавав. Профспілки неодноразово ви­сували свої пропозиції щодо гідної оплати праці, однак вдалося поки небагато: підви­щення мінімальної зарплати до 3200 грн.

Підвищення вдвічі розміру мінімальної зарплати й одночасне запровадження Уря­дом законодавчих змін, якими знівельова­но поняття оплати за просту некваліфіко­вану працю та вкрай знецінено кваліфіко­вану працю, не забезпечили адекватного зростання трудових доходів працівників.

Серед першочергових завдань профспіл­кової спільноти – провести парламентські слухання із звітом Уряду, НКРЕКП за учас­тю органів місцевого самоврядування щодо узгодженості цінової політики та по­літики доходів населення, економічної об­ґрунтованості встановленої ціни на при­родний газ та тарифів на житлово-кому­нальні послуги, а також достатності захо­дів соціального захисту громадян».

Людмила ШАНГІНА, директор соціальних програм Центру Разумкова:

«На жаль, ми справді належимо до найбідніших країн світу. Якщо середньостатистична українська сім’я ви­трачає на харчування більш ніж половину доходу, то це бідна сім’я. Суспільство, в якому більшість сімей мають такі витрати, є бідним суспільством. Але я під­креслю: не країна бідна, бо ми маємо ресурси для процвітання, а саме суспільство. Отже, головна при­чина наших злиднів у тому, що людська праця нічого не варта».

Елла ЛІБАНОВА, директор Інституту демографії та соціальних досліджень:

«За останні кілька років в Україні з’явилося абсолютно нове по­няття «раптова бідність», з яким нам раніше стикатися не дово­дилося. Вплинули на це анексія Криму, бойові дії на сході й майже 2 млн вимушених переселенців. Більшість з них ще вчо­ра мали все необхідне – житло, роботу, чітко визначений соці­альний статус і були самодостатніми. Та миттєво втратили все й перетворилися фактично на біженців. І це ще більше заго­стрило соціальні проблеми, яких і до того в нас було чимало».

Дмитро ДМИТРУК, директор центру «Соціальний моніторинг»:

«Вітчизняні реалії не дозволяють змінитися економічній стратегії кожного українця – більше працювати, щоб більше отримувати і легально сплачувати податки. Держава не стимулює людей ста­вати багатшими, а лише демонструє турботу про бідних. І ще: є бідність, розрахована Державною службою статистики, за її да­ними, виходить близько 30%. А є дані за стандартами ООН, де в нас нараховується 80% бідних. Збалансована експертна оцінка свідчить, що половина країни перебуває за межею бідності».

Володимир ДУБРОВСЬКИЙ, експерт із політичної та інституційної економіки:

«Україні потрібен свій, особливий, сценарій розвитку. Звісно, з урахуванням досвіду інших успішних країн. Лише тоді ми зможемо перетворитися на повноцінну, розвинуту, справді демократичну державу, розірвати хибне коло бідності. А головне – кожна людина, яка хоче попрощатися з бідністю, повинна повірити в себе та розкривати свої здібності. Повірте, вони є в кожної людини, майже без винятків».

Усі новини