ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Життя з дефіцитом любові й уваги

На столі в президента лежить доку­мент. У ньому – зміни до Сімейного ко­дексу України в частині процедури вси­новлення дітей. Законодавчі зміни спря­мовані, насамперед, на обмеження виїзду українських малюків за кордон. Зокрема, тепер іноземці зможуть всиновити маля з України лише тоді, коли йому ви­повниться 5 років. Тобто, коли буде ви­черпано всі можливості для національ­ного всиновлення.

Маленького українця – у чужі світи

Міжнародне всинов­лення українських дітей бере початок практично від остаточного розпаду СРСР. Активний сплеск його розвитку припадає вже на третій рік існу­вання суверенної і не­залежної української держави. Саме тоді акти­візували свою «законну» діяльність посередницькі агенції, які відчули со­лодкий присмак швидких грошей. Є попит, та ще й неабиякий, то чому б не організувати достойну пропозицію? Дітей прода­вали гуртом і в роздріб, аж поки в 1996 році держава не схаменулася. Поштов­хом до реакції з її боку стали публікації зарубіж­ної преси про свавілля над усиновленими дітьми. За­кордонні матінки й тату­сі, бачте, не витримували слов’янського норову при­йомних діток. Повідомля­лося і про знущання, що межували з тортурами, і навіть про загадкові смер­ті. Україна, як незалежна держава, мала відреагува­ти, тим більше, що якраз у цьому питанні панував повний хаос. Ніхто досте­менно не міг розтлума­чити, скільки саме дітей, з якою метою і, головне, ким вивезено з країни? Панував давній принцип, майже за Марксом: гроші – товар – гроші. І лише на п’ятому році незалежного існування Україна ство­рила Центр з усиновлення дітей-сиріт або тих, хто по­збувся батьківської опіки. Центр почав діяти при Мі­ністерстві освіти. Держав­на структура мала вести досить суворий облік кандидатів на усиновлен­ня, суворо контролювати власне процес передаван­ня прийомним батькам на чужині, а заразом від­слідковувати їх подальшу долю.

А далі – той же хаос. Бо впродовж 10 років за про­цес усиновлення відпові­дало 7 міністерств. А в 7 міністерств дитина не те що без ока, а й без імені й походження може лиши­тись. І тільки 2006 року всі функції, пов’язані з усиновленням дітей, було покладено на одне мініс­терство – у справах сім’ї, молоді та спорту. Саме це міністерство спромоглось встановити прозорі пра­вила всиновлення дітей і вивезення їх за кордон.

Для чого німцям, французам, італійцям чи американцям українські діти? По-перше, там теж існує проблема бездітних сімей, котрим за всяку ціну хочеться мати на­щадків. Хоч і не власних, але ж законних прийом­них. По-друге, система всиновлення в європей­ських країнах набагато складніша. По-третє, вси­новлення українських дітей – матеріально ви­гідніше. Є, звісно, й інші причини, за якими фран­цузька чи американська бездітна сім’я будь-що хоче всиновити україн­ського хлопчика чи дів- чинку, бо в їхньому роду колись була слов’янська кров.

Але є інший бік медалі. Долю дітей, усиновлених іноземцями, важко про­стежити. Тобто вони мо­жуть стати каліками від побоїв чи то іспанської, чи то італійської другої мами. Чи жебракувати. А, може, взагалі не вважа­тися живими. Бо нерідко стають елементарним біо­логічним матеріалом для чиїхось експериментів. Недарма сьогодні держа­ва встановила суворіші правила й норми для вси­новлення українських дітей. Нарешті ми припи­нимо бути чи то експорте­рами, чи постачальника­ми – і те, й інше однаково принизливе – маленьких людських душ.

Нині український пар­ламент вніс зміни до Сі­мейного кодексу. Відтепер заборонено всиновлення українських дітей особа­ми, які за станом здоров’я потребують сторонньої допомоги, а також особа­ми без громадянства.

Дитину можна всино­вити за її згодою, якщо, звісно, за віком і рівнем  розумового розвитку вона може її висловити. Ще до­кумент передбачає дозвіл на всиновлення дитини без згоди батьків, якщо впродовж двох місяців останні не забрали її з ме­дичної установи. Та цей пункт – найболючіший. Це вже наші, сімейні про­блеми. І це наші, україн­ські мами й тата, які або через пиятику, або через нездоровий глузд «забу­ли» забрати своє маля в свою сім’ю.

Або сім’я, або інтернат

Дитині, позбавленій із різних причин батьків­ського піклування, слово інтернат нагадує колонію суворого режиму. Можна сто разів переконувати не­повнолітнього, що в інтер­наті створено всі умови для його розвитку та на­вчання, в нього буде одна єдина думка: все одно вте­чу! Краще на вулиці, під тином, аби лиш не в сиро­тинці.

А що ж наші українці? Чи в нас перевелися безді­тні сім’ї? Начебто ні. Роз­повідають, що в пологових будинках черга на дітей, від яких відмовляються батьки, на кілька років уперед розподілена. Тоді чого ми віддаємо перева­гу іноземцям? Ті платять більше? Але ж у змінах до Сімейного кодексу чор­ним по білому написано: наші діти мають право на всиновлення насамперед в Україні. І тільки якщо такого бажання забракне, набуває чинності міжна­родне всиновлення.

Звернімося до фактів. У листопаді 2008 року Державний департамент з усиновлення і захисту прав дитини Міністер­ства сім’ї провів дослі­дження, чи хочуть укра­їнці всиновити чужих дітей. Третина опитаних відповіли ствердно. А це – понад 2 мільйони осіб. Двома роками раніше по­зитивно відповів на запи­тання кожен п’ятий. Саме 2008 року найбільше дітей усиновили наші україн­ські сім’ї. З’явились бу­динки сімейного типу. Небайдужі до чужого болю українці брали на виховання по п’ятеро, а то й більше дітей. Виділення мікроавтобуса для такої багатодітної сім’ї става­ло подією номер один у вітчизняних ЗМІ. Та цим державна підтримка й об­межувалась. Відзвітува­ли – і забули. Не дивно, що впродовж останніх двох років темпи національно­го всиновлення не просто впали, а завмерли в очіку­ванні. Економічна скрута не дозволяє пересічній українській сім’ї взяти на виховання чужу дитину. Байдуже, сироту чи ди­тину, котрій не довелося пізнати любові та ласки справжніх батьків.

Держава припинила опікуватись прилашту­ванням дітей у сім’ї укра­їнських батьків. Простіше оформити перепустку до інтернату, себто фортеці. Мабуть, за високим пар­каном простіше не бачити сиротинських проблем. Власне, й саме Міністер­ство з питань сім’ї, молоді та спорту реформовано в новішу інституцію, якій, мабуть, незручно марну­вати час на проблеми вси­новлення. Тож дитячі бу­динки сімейного зразка, прийомні сім’ї теж віді­йшли в небуття. Той, хто зважився на такий подвиг 3–5 років тому, нині му­сить виживати самотуж­ки і не чекати допомоги від держави. Майже вдві­чі скоротилась кількість дітей, яких брали на ви­ховання в українську сім’ю. Про це говорять ті, хто започатковував цей процес. Переконують, що впродовж 2009 року в сім’ї прилаштовано ді­тей у 15(!) разів більше, ніж за попередні 5 років. А станом на 1 січня 2010-го в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімей­ного типу виховувалось дітей ушестеро більше порівняно з 2005-м. Мар­но. У високих кабінетах їх не чують. Чиновників, схоже, влаштовує альтер­нативне поняття – інтер­нат.

Діти – той же бізнес. Тільки підпільний

Торгівля дітьми, а над­то безбатченками, стала в Україні надто прибутко­вою статтею. Та й не тіль­ки безбатченками. Бо тут знову спрацьовує форму­ла, котру колись вигадав Карл Маркс: гроші – товар – гроші. Ті, хто прагне їх заробити таким ганебним шляхом, не зупиняють­ся ні перед чим. Усинов­лення дітей іноземними громадянами для деяких держслужбовців із благо­родної справи перетво­рилось на підпільний і досить прибутковий біз­нес. У хід ідуть фальшиві документи, особливо при «продажу» дітей із по­логових будинків. Схема примітивна, але від того не менш жахлива. Поро­діллі з трагічною міною на обличчі сповіщають, що новонароджена дити­на, на превеликий жаль, померла. При цьому на­зивають такий діагноз за­хворювання, що в матері не залишається жодних сумнівів у його правди­вості. Убита горем, вона навряд чи захоче огляну­ти тільце мертвонародже­ного або щойно померло­го. А тим часом малюк замість маминих грудей смокче штучну суміш з іспанської, італійської чи американської соски. Як на аукціоні: все, продано!

І знову – факти. У 2005 році член Парламент­ської асамблеї Ради Єв­ропи Рут-Габі Вермот-Мангольд приїздила в Україну, аби провести власне розслідування ви­падків зникнення новона­роджених із харківського пологового будинку № 6. А чого варта тернопіль­ська справа, коли 124 дітей-сиріт вивезли на оздоровлення до Амери­ки, а додому повернулася тільки половина? До сло­ва, в ПАРЄ харківських медиків тоді запідозрили в продажу дитячих орга­нів. Наша влада зробила «круглі очі»: бути цього не може! Одначе Парламент­ська асамблея на засідан­ні в січні 2009 року знову висловила занепокоєння випадками загадкового зникнення новонародже­них у лікарнях України та закликала поновити розслідування процесів. Більше того, порадила за­лучити до об’єктивного розслідування західних експертів. Ця рекоменда­ція так і залишилась не­почутою, позаяк «жодних заяв до правоохоронних органів про викрадення новонароджених не над­ходило».

У Сімейному кодексі на запитання, хто і як зобов’язаний спостеріга­ти за всиновленими за кордоном українськими дітьми, відповідь одна – консульський відділ. А це – чотири чи п’ять співро­бітників, відповідальних за величезну кількість питань. Тож якщо на­дійде конкретний запит за точною адресою, вони відреагують. А якщо ні – то й ні.

Що з нами сталось? Чому ми збайдужіли до чужого сирітства? Навіть під час війни, в неймовір­ну скруту були сини пол­ків і онуки дивізій. Чи, може, ми ввійшли в ри­нок настільки, що ладні торгувати будь-яким кра­мом, навіть якщо це – чи­ясь доля. Нещаслива доля маленького українця…

ДОВІДКА

У більшості країні Європейського Союзу всиновлення дітей іноземними громадянами заборонене і дозволяється лише тоді, коли йдеться про повернення дитини іммігрантів на істо­ричну батьківщину. Чехія, Угорщина, Словаччина та країни Прибалтики дозволяють усиновлювати своїх малюків інозем­цями, хоча й з віковими обмеженнями. Нещодавно ідея на ціл­ковиту заборону всиновлення іноземцями пролунала в Росії.

ДОНОР ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ

10.06.2011

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини