ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Біг на місці – «загальнопримирюючий»

Хто ж сперечатиметься: людина місце прикрашає! Тож «на місцях» – теоретично – могли б засяяти яскраві зірки місцевого управлінсько­го значення. Така собі нова «фабрика зірок», чому б ні? Громада відчула б себе щасливою і захищеною, побачив­ши, яка в неї «на місцях» мудра й да­лекоглядна влада, легко пробачила їй якісь дрібні помилки, невдалі кро­ки, підтяглася б, допомагала, щиро вірячи в краще завтра, як це вміла завжди.

Богатирі – справді не ми...

Цікаво, що Закон Украї­ни «Про місцеве самовряду­вання в Україні» було при­йнято ще 1997 року (десь на шість-сім років пізніше, ніж у Росії), а потім буквально щороку, методично, аж до лютого 2011-го працювали «курси кроєння і шиття»: в документ вносилися різні доповнення й уточнення. Та чи можна сказати, що добрі результати цих титанічних зусиль – навіч?

Тоді, наприкінці 90-х, різ­ні теоретики – політологи й експерти – мало не зграєю кинулися згаданий Закон (нібито новий) тлумачити, щось там пророкувати, роз’яснювати, розглядати, доводити громадянам, яке невимовне демократичне щастя випало нарешті збо­леній від тоталітаризму Україні. Навіть журнал якийсь відповідний вихо­див. Насправді ж ідеї, пер­спективи та вигоди розум­ного самоврядування відо­мі Україні вже понад тися­чу років. А з ХШ століття в містах запроваджується славетне Магдебурзьке пра­во (Київ отримав його на­прикінці ХV ст.), тобто по­вна децентралізація, власні суд та управа, надання міс­ту можливості управління на корпоративній основі. Відтак міста успішно його практикували, вміло розпо­ряджалися коштами, земля­ми, майном – і розцвітали. Але то дуже давня історія.

Не те маємо тепер, тож мимохіть згадаєш Лермон­това: «Да, были люди в наше время, Не то что нынешнее племя, Богатыри – не вы…».

Нині до словосполучен­ня «місцеве самоврядуван­ня» громадяни, особливо у великих містах, ставляться практично байдуже. Бо ду­рять їх на кожному кроці, дурять у всіх сферах життє­забезпечення. Ця, між ін­шим, також виявилася най­менш благополучною щодо соціального самопочуття простої людини. Більше того, поняття «самовряду­вання» радше апелює до слова «сам», тобто «сам собі урядую», і якнайкраще спів­відноситься з іншим понят­тям – місцеве свавілля. Усе це добре помітно на прикла­дах міст і містечок, де чи­новники, як-то кажуть, і самі не ликом шиті, і водно­час, наче по команді, рівня­ються на нашу столицю.

Як тебе не жаліти, Києве мій!

Столиця... Розмах корум­пованості попереднього ки­ївського керівництва з його «молодою командою», котра прибирала до рук київську землю вкупі з державною та комунальною власністю, давно став притчею во язи­ціх. У деталях знало це неба­гато людей, але здогадува­лися всі. Згодом у zn.ua з’явилася відома стаття, де було розписано всі коруп­ційні схеми, за якими стоя­ли Київрада та КМДА. Наре­шті, 31 березня вибухнув грандіозний скандал, який майже остаточно прояснив «стратегію й тактику» сто­личного самоврядування. Як писала Марина Петік у сегодня.ua, «глава КМДА, Олександр Попов, з трибуни міськради назвав, скільки землі та власності депутати на чолі з сім’єю мера Леоні­да Черновецького відібрали в киян. І прямо вказав на го­лову фракції Черновецького – Дениса Комарницького, з чиїм іменем пов’язують при­своєння активів комуналь­ного холдингу «Київміськбуд», який було продано за 150 млн грн, що в 36 разів нижче за ринкову ціну. Що­йно О. Попов почав назива­ти цифри, сесійна зала за­вмерла: «Щодня, включно із вихідними, в киян відбира­ли по 2,5 га землі, а загалом відібрали 3,5 тис. га, що ко­штують 75 млрд гривень». За його словами, головним по­купцем комунальної влас­ності стала компанія «Но­вий регіон» з вектором у бік зятя Черновецького В’ячеслава Супруненка. Цей «Но­вий регіон», акцентував О.  Попов, «забрав у міста й такі активи, як «Київгаз», «Київводоканал», «Київхім­волокно». У цьому залі люди стали міліардерами. До цьо­го причетні керівники Київ­ради та КМДА, вони не ма­ють права обіймати ці поса­ди і повинні бути притягну­ті до відповідальності» (кі­нець цитати). У відповідь Комарницький заявив, що, мабуть, у самого Попова ба­гато проблем, оскільки пере­ходить на особистості (?). Наприкінці статті журна­лістка ставить доречне за­питання: чи можна зменши­ти повноваження Київради? І змушена констатувати: «За законом – ні. Адже в Консти­туції чітко записано: зем­лею, майном та бюджетом розпоряджаються представ­ники народу – депутати...».

Як розгорталися події далі, відомо: 8 квітня спів­робітники управління бо­ротьби з організованою зло­чинністю ГУ МВС України у м. Києві затримали Д. Ко­марницького. Щодо нього та зятя Черновецького В’ячеслава Супруненка по­рушено кримінальну спра­ву за ч. 2 ст. 187 Криміналь­ного кодексу України (роз­бій, вчинений за попере­дньою змовою групою осіб). Офіційно їм загрожує пока­рання терміном від 7 до 10 років ув’язнення з конфіс­кацією майна. Щодо В. Су­пруненка, то він устиг «зникнути» й оголошений Генпрокуратурою у розшук. А 16 травня генпрокурор звільняє Д. Комарницького під підписку про невиїзд...

Того ж дня народний де­путат К. Куликов так проко­ментував звільнення Д. Ко­марницького з-під варти: «Вкотре суспільство позбав­ляється ілюзій та перекону­ється в тому, що в Україні є впливовіші аргументи, ніж закон, судівські рішення і мораль. Денис Комарниць­кий – одна з ключових фігур розкрадання бюджету і не­законного перерозподілу 3,5 тис. га київської землі. Не­важко спрогнозувати, що як цю, так і багато інших справ, порушених проти Черно­вецького, членів його сім’ї та «молодої команди», буде зведено нанівець. А всі фігу­ранти справ щасливо зажи­вуть десь у Барселоні, витра­чаючи викрадені в киян мі­льярди» (цитата прес-служби народного депутата для ЛІГАБізнесІнформ).

А ось О. Попову, очевид­но, ще належить довести обікраденим киянам, що він «принципово інший», «прозорий», щиро відданий справі, тобто денно і нощно дбає про благо столиці.

Дивує те, що Верховна Рада не підтримала ідею по­зачергових виборів мера Києва. При цьому, згідно з повідомленням прес-служби Інституту політики, 88,8% киян хочуть, аби Чер­новецький негайно подав у відставку (ох і гірко ж роз­хлебтують кияни дурну свою довірливість). А він не йде. І його «не йдуть». Чому? Адже Президент руба поставив питання про не­щадну боротьбу з корупці­єю, визначив коло суб’єктів відповідальності за коруп­ційні правопорушення, се­ред яких – і високопосадов­ці, і депутати місцевих рад!

Проте чи варто дивуватися, адже в нас, як завжди: борщ окремо, мухи окремо. Інак­ше кажучи, закони – лише для бідних, а багаті «наро­дять» тобі хоч сто законів щодень – які «під себе», які про людське око. Багаті, а отже, владні, а отже, найро­зумніші – взагалі на закони чхати хотіли.

Реформами по поголів’ю!

Отже, реформи. Їх уже розпочато на центральному рівні. На часі – другий етап: регіональна ланка виконав­чої влади. Загалом же нау­ковці розглядають три мо­делі перетворень. Перша – зміни кордонів областей; друга – збільшення районів; третя (яку схвалюють пред­ставники Української асоці­ації місцевих та регіональ­них влад) стосується закрі­плення в повному обсязі по­вноважень за районами без зміни їхніх кордонів. При­міром, голова Харківської обласної ради Сергій Чер­нов переконаний: спочатку – нормальний бюджет, а далі нехай громади самі ви­значають, чи є необхідність об’єднуватися, збільшува­тися тощо. «Європейський досвід свідчить, що альтер­нативи децентралізації не існує. І в першу чергу децен­тралізація має наблизити владу до людей, забезпечи­ти якісні владні послуги на­селенню, піднести відпові­дальність влади за свою ро­боту», – акцентує С. Чернов («Городской дозор», Харків). Він же повідомив, що ство­рено робочу групу, котра розробила проект Концеп­ції реформування територі­альної організації влади в Україні, і цей документ пе­редано до міжвідомчої уря­дової комісії, створеної спе­ціально для того, щоб ви­значити подальші кроки на шляху реформування міс­цевої влади та місцевого са­моврядування.

За ідеєю тут мають бути овації, скакування з місць і крики «Браво!». Але, з іншо­го боку: це ж подальша ро­бота «курсів кроєння і шит­тя» невідомо чого і невідомо з чого. До речі, щодо ре­форм. Це слово вже рефлек­торно сприймається нега­тивно. Особливо близька до народу – і тому добила його остаточно – так звана пен­сійна реформа. Особливо прикро, що «погоду» нам ро­бить МВФ, який, очевидно, сам потребує ретельного розслідування, зокрема щодо моральності свого го­лови і, мабуть, також яки­хось певних «реформ». Насе­лення нудить від цього сло­ва, воно не підтримує рефор­ми. І не дивно! Адже ніхто з можновладців не продемон­стрував нам серію гідних вчинків, ніхто не заслужив справжньої довіри людей! А ось соціальними експери­ментами не гребують.

Скажіть, які й чиї моде­лі самоуправління в нас ви­вчали уважно й серйозно, аби пристосувати їх до українських умов? Улюбле­ну шведську? Не смішіть! У нас передусім зі здоровим глуздом, із «раціо» доволі сутужно, до чого тут шве­ди, чи англосакси, чи будь-хто інший?! Тож якою гус­тою не була б димова завіса реверансів та обіцянок зго­ри, люди все одно правду бачать. Усе це безпосеред­ньо стосується й місцевого самоврядування, щодо функції якого доводиться з гіркотою констатувати: вона не в тому, аби поліп­шувати, підносити якість управління, вона – не для загального добробуту. Вона – в тому, аби полегшити розбазарювання та присво­єння комунальної власнос­ті. І не діждеться громада (навіть дуже розумна й осві­чена) передання їй управ­лінських функцій. «Інколи складається враження, – пише журналіст і громад­ський діяч В. Тетерук, – що форма правління й похідне від неї самоврядування стає банальним заручни­ком кримінально-олігар-хічних кланів, аби в такий спосіб ще раз пограбувати громадян».

Дивуєшся: як же наші далекі пращури примудри­лися успішно впоратися з місцевим самоврядуван­ням, не маючи такої мудрої Верховної Ради і таких ро­зумних технологів? І як все-таки бути з монолітною, мов кам’яна брила, психо­логією? Тим більше психо­логією людини при владі: що охороняю, те й маю! «Сподівайся і чекай», дим і туман – ось той «джентль­менський набір», що його настійно пропонує україн­цям сьогоднішній стан міс­цевого самоврядування.

У ВОДІ КАЛАМУТНІЙ...

Чи можна сказати, що «на місцях» усе набагато здоровіше, кра­ще, перспективніше? Щоб далеко не ходити за прикладами, зга­даймо хоча б недавній матеріал «ПВ» «Чия «Победа»? Хто пере­можений?» про ситуацію в Євпаторії: «батьки міста» вже другий рік поспіль докладають неабияких зусиль, аби відібрати пляж у дитячого санаторію «Победа».

Згадаймо, що має в своєму розпорядженні місцева влада: земля, бюджет, майно. Три «сигнальні вогні» для жадібного, безсовісного, байдужого до людей, позбавленого професійної гордості й еле­ментарної відповідальності владного чиновника. Три ласих шмат­ки. Тож для такого чиновника найкращим прикладом – таким, знаєте, витверезвлюючим і виховним – став би хоч один показо­вий процес і суворий вирок. А також здійснене покарання. Були ж колись у нас показові процеси, були й показові скарання на гор­ло! А як інакше втовкмачити, що отак-то й так-то робити недобре? І, до речі, подібні чиновнички можуть урешті-решт догратися до гнівної реакції «знизу», поки суди та ГПУ підігрують владі й оскіль­ки народ переконався, що, як правило, чекати справедливості від правоохоронців не доводиться. Принаймні в столиці люди вже сформулювали і продемонстрували свій «dies irae».

Люди в громаді завжди однакові, люди в принципі завжди одна­кові, але добро і зло розрізняють, так що не варто недооцінюва­ти «мовчання ягнят». Але дуже й дуже багато залежить від «пас­туха», від того, хто взявся розпоряджатись і людьми, і всім за­гальним добром.

ХМАРА НАД МІСТОМ ПОСТАЛА...

Те ж, що ми маємо сьогодні, – справді шлях у нікуди, бо, скажімо, центр досі не розібрався, чого ж він, власне, хоче від місцевої влади, що годен їй дозво­лити, а що – заборонити, що дати і що відібрати, бо, нескінченно виправляю­чи закон про місцеве самоврядування, досі не спрямовує на місця необхідні повноваження й кошти. Ці «місця» примусово саджають на надто висо­кий рівень дотаційності, що душить їх економічно, позбавляє більшість рад можливості здійснювати свої повнова­ження, провокує на регулярні поїздки з поклоном та простягнутою рукою до центру. А просячи, слід підмазати, інакше питання не вирішиться. У цьо­му сенсі і гарна, і погана місцева вла­да поставлена в приблизно одна­кові умови, але наука виживання за відсутності реальної децен­тралізації дає свої плоди: і та, й інша здебільшого здійснюють самоврядування в такий са­мий спосіб, що й центр. Лю­дям погано в будь-якому разі.

І ось уже народний депу­тат Валерій Баранов пря­мо заявляє в ефірі «5-го кана­лу» про те, що на сьогоднішній день місцева влада в Україні повільно вми­рає. Про різні угруповання в місцевих радах заявив і перший заступник голо­ви Асоціації органів місцевого само­врядування в АР Крим і Севастополі Володимир Кличников. Обидва мають на увазі, що в дію вступають вже не так партійні принципи, як одне полум’яне бажання – самостійно розподіляти землю та майно. Так чи інакше, а пре­цедент у Чернівцях, наче вірус, уже го­товий поширитися й на інші області. За всіх умов та обставин перший крок, вважають депутати, полягає в адміністративно-територіальній ре­формі, децентралізації влади, а без цього взагалі немає сенсу розмовляти.

02.06.2011

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини