ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ПРИСМАК СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ

ОБ’ЄКТИВНА ДІАГНОСТИКА

Аби лікувати будь-яку недугу, спершу слід зайнятися її діагности­кою. Цю прописну істину збагнули профспілкові лідери, коли почали де­тально вивчати проблеми соціальної несправедливості в Україні. Тож спо­чатку вирішили провести чесну діа­гностику зон соціальної несправед­ливості. І не лише задля констатації, а з переліком конкретних завдань, як подолати проблеми соціальної нерів­ності. Окреслили спектр таких зон з кількох ключових позицій.

Найголовнішою точкою докла­дання профспілкових зусиль, звісно, стала проблема несправедливої заро­бітної плати. Назвати гідною працю для переважної більшості населення аж ніяк не виходило. Жодні методо­логії до українських реалій не підхо­дили. Адже український працівник не здатний за рахунок заробітної плати забезпечити відтворення свого трудового потенціалу. Платоспро­можність працюючого українця чи не найнижча в Європі. А якщо наші громадяни перестануть купувати ві­тчизняні товари й послуги, виробля­ти їх не буде жодного сенсу. А це вже глобальна проблема, бо в результаті вітчизняна економіка буде паралізо­вана. Така політика призведе до того, що Україна поступово перетвориться на сировинний додаток Європи, а в країні нікому буде ні споживати, ні виробляти.

Через це на порядку денному профспілкової спільноти постало го­ловне завдання: зрушити реформу оплати праці з мертвої точки, аби за­робітна плата, нарешті, стала міри­лом рівня життя в Україні.

Перші здобутки, хай навіть скром­ні, вже є. Від початку року мінімаль­на заробітна плата становить 3200 грн. Профспілковий актив сподіва­ється, що Уряд не законсервує цей стандарт, а буде його й надалі підви­щувати. Це дасть змогу знизити масштаби бідності в країні. Адже за офіційною статистикою, за межею бідності в Україні перебуває чверть населення. Та крім офіційної, є й інша статистика. І вона вражає: ко­жен другий не може вирватися з прір­ви жебрацького існування. Особливо нині, коли тарифи на комунальні по­слуги сягнули захмарних висот. Тут уже не треба бути великим діагнос­том, аби зрозуміти причину цієї хво­роби. Треба діяти адекватно. Відтак профспілки концентрують свої зусил­ля, аби змусити владу переглянути тарифи. Саджати українців на так звану «бюджетну голку» у вигляді субсидій з бюджету на житлово-кому­нальні послуги – це шлях у нікуди. Не на такі щедроти від влади сподівався народ після Революції гідності.

У зоні соціальної несправедливос­ті є ще одна позиція, що стала однією з пріоритетних для профспілкового загалу. Йдеться про заборгованість із заробітної плати. Профспілки вивча­ли низку пропозицій, як законодавчо закріпити захист працівників від за­боргованості. Відповідні напрацю­вання подані і до парламенту, і до Кабінету Міністрів. Вони полягають у тому, щоб працівник за кожен день затримки заробітної плати отриму­вав додатково компенсацію на рівні не менше, ніж отримують банки за невчасно повернені кредити, чи ПФ – за невчасну сплату внесків. Проф­спілки наполягають на створенні га­рантійного фонду, який би повертав працівникам зароблені гроші у разі банкрутства підприємства.

Серед ключових завдань профспі­лок – не допустити підвищення пен­сійного віку для українців та сприя­ти виведенню з тіні середнього й ма­лого бізнесу. Ці проблеми також із зони діагностики.

КРІЗЬ ПРИЗМУ РЕАЛІЙ

Якщо аналізувати рівень соціаль­ної несправедливості в Україні, то тут «пальму першості» утримує про­житковий мінімум, стверджують експерти. Він в Україні вдвічі мен­ший від мінімальної зарплати та споживчого кошика. Відповідно до стандартів ООН у світі встановлена межа бідності на рівні 5 дол. США на день. В Україні за законодавством прожитковий мінімум становить 1,8 дол. на день, тобто більш ніж утричі нижче встановлених норм.

При цьому анонсованого Урядом перегляду прожиткового мінімуму на основі вартості споживчого коши­ка в бік збільшення до 2800 грн з 1 січ­ня 2017 року так і не відбулося. На від­міну від мінімальної зарплати, де можливі маніпуляції з переведенням працівників на неповний робочий тиждень, позбавлення премій тощо, прожитковий мінімум є величиною сталою. На його основі розраховують пенсії, виплати при втраті працездатності, допомогу на дітей тощо. У державному бюджеті на 2017 рік пе­редбачено, що прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2017 року – 1544 грн, з 1 травня – 1624 грн, з 1 грудня – 1700 грн. Представники Уряду публічно заявляють, що на такі гроші немож­ливо прожити. Приміром, міністр со­ціальної політики Андрій Рева зізна­ється, що офіційний прожитковий мінімум вдвічі нижчий від реально­го. А на думку віце-прем’єр-міністра Павла Розенка, прожитковий міні­мум має складати 2400–2700 грн.

«Між прожитковим мінімумом за законом і реальним завжди є розбіж­ності. Нині вони різняться досить суттєво, але от чи варто підвищувати офіційний прожитковий мінімум – це велике питання», – зазначив мі­ністр соціальної політики. Свою по­зицію чиновник намагається аргу­ментувати тим, що підвищення про­ житкового мінімуму потягне за со­бою збільшення окладу «чиновни­ків, суддів Верховного Суду, функ­ціонерів НАБУ», в яких оклад об­числюється у мінімальних зарпла­тах, що дорівнюють прожитково­му мінімуму.

На такі аргументи у ФПУ є контраргументи: слід підвищува­ти рівень прожиткового мінімуму до рівня мінімальної заробітної плати, тоді це справді сприятиме підвищенню соціальних стандар­тів в Україні.

«Навіть на базі застарілого спо­живчого кошика, який не зміню­вався з 2000 року, розмір прожит­кового мінімуму має становити 3037 грн», – вважає Голова ФПУ Григорій Осовий. За його словами, коригування соціальних стандар­тів відкладати не можна. Або Каб­мін має вольовим рішенням зни­зити тарифи на житлово-кому­нальні послуги й ціну на газ.

Профспілкову спільноту від­верто обурює той факт, що в осно­ву соціальної політики європей­ської держави замість стандартів гідного життя та гідної праці за­кладено ідею соціальних мініму­мів. Причому офіційно встановле­ні розміри мінімальних держав­них соціальних стандартів і га­рантій є заниженими. Як кажуть, мінімум від мінімуму. Така полі­тика породжує суспільство жебра­ків, а державу перетворює на соці­ального банкрота.

Про яку соціальну справедли­вість можна говорити, якщо впро­довж останніх років відбувається катастрофічне зубожіння україн­ського суспільства? Якщо у 2008 році ООН констатувала, що 35% українців живуть за межею біднос­ті, на середину 2012-го їх уже було понад 72%, а нині – понад 90%. Пе­ретворення країни на територію злиднів докорінно змінює мотива­цію соціально-економічної пове­дінки населення. Громадяни пере­стають бути партнерами в еконо­мічних стосунках з державою. Вони їй просто не довіряють. Та й не мають підстав довіряти владі.

ДО ЄВРОПИ – АФРИКАНСЬКИМИ СТЕЖКАМИ

Найгострішою соціальною проблемою в Україні залишаєть­ся великий розрив між високою вартістю життя та низькою ціною праці. За роботу українцям пла­тять копійки, людська праця ні­чого не вартує, окрім мінімаль­ної зарплати. Експерти стверджу­ють, що система оплати праці у нас побудована неправильно. На­віть за радянських часів у собі­вартості продукції 25% складала оплата праці. Тепер – менш ніж 10%, тоді як у Європі частка опла­ти праці в собівартості сягає 45%. Мізерні зарплати найманих пра­цівників більше скидаються на милостиню, аніж на гідну вина­городу. Такий розподіл породжує соціальну нерівність, бо працюю­чі українці почуваються кріпака­ми, що гарують на панів – власни­ків «заводів, газет, пароплавів».

У той час, як переважна біль­шість українців ледь зводять кінці з кінцями, можновладці деклару­ють мільйонні статки. Поки одні зубожіють, інші стають мільйоне­рами та мільярдерами. Та ще й під лозунгами боротьби за те, аби жит­тя українців стало кращим.

Експерт Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Людмила Черенько наголошує, що ганебне явище, коли до кате­горії нужденних потрапляють не безробітні, а ті, хто важко пра­цює, є абсолютно унікальним. І обурюється, що ніде, крім країн Африки, такого немає. Та виявля­ється, що до рівня Африки чи ін­ших країн третього світу Україні ще треба дорости. Ми торуємо шлях до Європи африканськими орієнтирами.

У всьому світі показником соці­альної справедливості вважається заробітна плата, відповідність її рівня соціальному статусу та за­йманій посаді. Що менший у цій пропорції розрив, то вищим вважа­ється рівень соціальної справедли­вості. Згідно з прийнятими у розви­нених економіках нормами розрив у доходах між 10% найбагатших і 10% найбідніших не повинен пере­вищувати співвідношення 10:1. Це так званий індекс Джині. Та про такий інструмент, схоже, фахівці в українському Уряді навіть не чули. Бо інакше українські реалії їх просто приголомшили б.

Якщо в Європі прийнятним вва­жається рівень 7:1, то в Україні цей показник перевалив за позначку 45:1. І має стійку тенденцію до збільшення.

У Європі, крім України та Мол­дови, вже не залишилося країн з такою принизливо низькою плат­нею для людей, які працюють. Це явище характерне для дуже бідних африканських країн.

Насправді громадяни України хочуть не так уже й багато. Тільки те, на що мають право, що гаран­тує їм Конституція. Право на місце роботи та гідну заробітну плату, можливість навчатися, лікувати­ся, відпочивати, мати пристойне житло. Виключно те, що передба­чено в Основному Законі держави. І щоб решта законів Основному не суперечили, а лише утверджували ці права. Цього для соціальної справедливості цілком достатньо.

• КОМЕНТАР

Григорій ОСОВИЙ, Голова Федерації професійних спілок України:

«Хтось із класиків сказав: «Справедли­вість – так само необхідний для життя продукт, як і хліб». За іронією, в нашій державі навіть деякі сорти хліба звуться «соціальними». А про соціальну спра­ведливість зазвичай згадують ближче до 20 лютого, коли треба оприлюднити низку заходів, покликаних на боротьбу за неї. Однак проблеми не зникають од­разу після 20 числа. І найголовніша – це те, що пра­цююча людина не спроможна дати собі раду. Біль­ше того, змушена виступати перед державою у ролі прохача, щоб та надала чи то допомогу, чи субси­дію. Але й те, й інше дуже скидається на милости­ню. І від цього громадяни великої європейської краї­ни почуваються ще більш приниженими.

Велика соціальна несправедливість, на переконання профактиву країни, полягає у відвертому нехтуванні владою конституційного права на працю. Відтак зрос­тає армія безробітних, яка змушена шукати заробітку або в тіньовій економіці, або на теренах інших країн.

Позиція профспілок полягає в тому, аби, врешті- решт, перестати кланятись владі та випрошувати у неї подачки, а ставити перед владою законні вимоги. Може, хто не знає, але слово міністр означає «слуга». То, може, міністри, а разом з ними й інші чиновники почнуть слугувати народу? А народ, відповідно, про­контролював би таке служіння.

Приміром, Глава Уряду Володимир Гройсман заявив: «Ми забезпечимо абсолютну соціальну справедли­вість». Народу цікаво було б дізнатися, які важелі для досягнення соціальної справедливості Уряд планує використати? Не зайве дізнатися про механізми до­сягнення тієї самої абсолютної соціальної справедли­вості і профспілкам. Тим більше, що нині налагоджу­ється робота і з Урядом, і з роботодавцями. Останнім часом укладено Генеральну тристоронню угоду. Це загальнодержавний соціально-трудовий контракт на захист працівників. За участю сторін соціального діа­логу створено Національний комітет з розвитку про­мисловості. Урядом на вимогу профспілок осучасне­но «споживчий кошик», ініційовано двократне підви­щення мінімальної заробітної плати до рівня фактич­ного прожиткового мінімуму, що в разі реалізації ви­веде за межу бідності 3,7 млн працівників та забезпе­чить зростання заробітної плати.

Однак низка вимог профспілок залишаються невико­наними: зростають ціни і тарифи на житлово-кому­нальні послуги, не погашено 2 млрд грн боргів із заро­бітної плати, не відновлено право працівників на піль­гове пенсійне забезпечення за Списками № 1 і № 2, у проекті Держбюджету обмежуються пенсії, стипендії, соціальні виплати. Тож профспілкова громада ставить перед собою непросте запитання: яким чином розв’язати вузол цілої низки проблем, що замикаються на соціальну справедливість, коли зволікання загро­жує деструктивним суспільно-політичним вибухом?

Будьте певними: профспілковий актив країни нині пе­ребуває в активному пошуку дієвих механізмів, аби принципи соціальної справедливості в Україні були відновлені й запрацювали на повну силу».

Сергій КАПЛІН, народний депутат України, представник профспілок у Верховній Раді України:

«Для соціальної справедливості зроблено кілька кроків, але, на жаль, це за­слуга не влади, а передусім профспілок. Тільки завдяки послідовності проф­спілок нам вдалося досягти збільшення мінімальної зарплати. Але разом з тим, через незлагодженість і відсутність соціальної політики як такої сьогодні ми маємо взяти на себе зобов’язання з порятунку малого бізнесу. Ми запро­понували законопроект, який дозволяє практично вдвічі зменшити розмір єдиного податку для другої групи підприємців – це майже 2 млн людей. Так само на часі – й цей крок буде справедливим – збільшення мінімальної пенсії до рівня прожиткового мінімуму – 3200. І ми будемо за це боротися».

Богдан ПЕТРЕНКО, експерт Українського інституту досліджень екстремізму:

«Перше, на що варто звернути увагу – це масовість бідності. Майже 58% укра­їнців належать до категорії бідних. Значна частина населення України вважа­ють себе бідними. Це проблема держави. Не можна сказати, що держава не звертає на це увагу. Здійснюється ліфтинг, вирівнювання шляхом пільг, субси­дій, підвищення мінімальної зарплати. Така технологія певною мірою убезпе­чує народ від повного зубожіння, але існує й загроза такого вирівнювання. На­селення втрачає економічні стимули для розвитку. Таким чином держава не лише підтримує, а й стимулює бідність, тому що вона не надає допомогу се­редньому класу, тим, хто дійсно працює і наповнює бюджет».

Олександр ГОНЧАРОВ, директор Інституту розвитку економіки України:

«Чесно кажучи, побудова системи державного регулювання на ринку комунальних послуг і енергоносіїв нагадує знущання над здоровим глуздом, елементарне глузування над соціаль­ною справедливістю. Якщо цього не збагнуть в Уряді і нічого не зміниться на краще, всій країні буде погано. Бо соціальна нерівність має кілька проявів. Перший і найбільш очевидний – різниця в доходах. Мільйонні статки меншості проти же­брацьких заробітків і пенсій більшості – такий дисбаланс може спонукати до протестів. І дуже потужних».

Дмитро БОЯРЧУК, директор CASE-Україна:

«Соціальні стандарти повинні відповідати економіч­ному стану країни. Це велика економічна чи політич­на ілюзія, що в нас зарплати повинні бути такими, як європейські. Вибачте, якщо економіка не дозволяє отримати ті самі доходи й створювати такі ж ВВП і прибутки, як в Європі, то про що ми говоримо? Ми й без того, якщо подивитися на всі ці коефіцієнти Джи­ні, на структуру розподілу ВВП, по суті, за своїми стандартами наближаємося до Швеції. У нас просто немає що розподіляти».

Усі новини