СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Мистецтво жити без з будь-яких «але»...

Ми знаходимо сотні причин, щоб не займатися спор­том, не розвиватися творчо. Танці – це не моє, школи карате немає біля мого дому, в басейні заняття не в зручний для мене час, а кінний спорт – це ж їздити тре­ба за місто та й страшнувато... Такі і тисячі інших відмовок з’являються, як тільки-но у голові промайне думка, що треба ж чимось займатися, окрім роботи та домашніх клопотів. У буденній рутині ми постійно знаходимо, або навіть створюємо проблеми, зосереджу­ємо увагу на якихось дрібницях і не завжди маємо час для себе... Я нічим не відрізняюсь від решти, тож була вражена, коли побачила, як люди, прикуті до інвалід­них візків, танцюють, займаються фехтуванням, а представники об’єднання глухих грають у театрі, спі­вають, читають вірші...

Величезна дзеркальна зала, лунає музика, у центрі кружляють пари – гарне від­чуття ритму, грація у рухах, різкі повороти, запал в очах, посмішки на устах. Це звич­не заняття танців людей з ураженням опорно-рухового апарату. Так, вони при­куті до візків. У когось не­має ніг, хтось їх не відчуває, але вони танцюють! Тут можна побачити людей піс­ля травм, невдалих опера­цій, є дівчинка з ДЦП. Вони живуть! Живуть, а не існу­ють, як багато інших, хто має схожі захворювання.

Аби побачити на власні очі, як тренуються танцю­ристи, ми завітали у гро­мадську організацію – спортивно-танцювальний клуб «Березіль». Саме тут постійно тренуються збірні команди столиці й прово­дяться навчально-тренувальні збори спортсменів-інвалідів з підготовки до всеукраїнських і міжнарод­них змагань. Представники цього клубу мають титули багаторазових чемпіонів України, володарів Кубка світу та Європи, перемож­ців чемпіонату світу і Євро­пи, мають звання майстрів спорту України міжнарод­ного класу. Вони брали участь у паралімпійських іграх в Афінах і Пекіні, а нині готуються до наступ­них паралімпійських змагань.

Під час нашого візиту на занятті були присутні не всі учні, адже дехто з них іще відпочиває після поїздки в Голландію, де відбувався Кубок світу, хтось хворіє. Усього у клубі спортивни­ми танцями на візках за­ймаються близько 30 осіб. Серед них є різні пари, зо­крема так звані «комбі» – танцюрист на візку в парі з нетравмованим партнером та «дует» – обидва танцюристи-інваліди на візках.

Пощастило нам помилу­ватися тренуванням чемпі­онів цьогорічного Кубка світу – Валерія Бевзюка (на візку) та Олени Яременко. Вони стали найкращими у програмі «комбі» серед спортсменів зі спортивних танців на візках із 21 країни світу.

Про те, як склалася їхня пара, ми почули з перших вуст. « У парі ми вже близь­ко чотирьох років. До цього я два роки танцювала з ін­шим партнером. Узагалі ж я танцюю з дитинства, але на деякий час мала пере­рву. Президент клубу Оле­на Чиж – мій перший ви­кладач танців. Тож від неї я дізналася про танці на візках і вирішила спробу­вати», – розповідає Олена. За словами Валерія, він за­ймається танцями 8 років. «А все завдяки дружині. Вона дізналася про клуб і відправила мене сюди. Я не чинив опору. Вперше вона розповіла мені про цей вид спорту навесні, а прийшов подивитися що й до чого я лише восени. Приїхав, по­дивився і залишився на 8 років», – згадує Валерій Бевзюк.

СПОРТСМЕНИ БЕЗ ЗМАГАНЬ...

Поспілкувавшись зі спортсменами, ми дізнали­ся і про їхні проблеми. На­самперед це, звісно ж, набо­ліле, постійно тривожне фі­нансове питання. Про що мова, коли навіть кожне тренування стоїть під пи­танням: бути чи не бути? Так, приміром, зателефону­вавши до клубу та запитав­ши, коли можна завітати на заняття до спортсменів на візках, ми почули невтішну відповідь: «Узагалі за роз­кладом заняття завтра о 12-й годині, але краще зате­лефонуйте вранці, адже не­відомо, чи буде автомобіль, яким привозять наших тан­цюристів, і чи матимемо бензин...» Невтішна ситуа­ція і з фінансуванням між­народних змагань. За слова­ми Валерія Бевзюка, щоріч­но відбувається близько 10 змагань міжнародного рів­ня, однак наші спортсмени мають змогу виїхати лише 1–2 рази на рік.

– Фінансово-економічна криза не оминула і нас, ми повністю фінансуємося з державного бюджету, а як відомо, він не безмежний – на всіх не вистачає, на жаль... Так було, так є і так буде. Тож через нестачу ко­штів ми не маємо змоги ви­ступати на міжнародних змаганнях, звичайно ж, їз­димо, але рідко, – розпові­дає виконавчий директор клубу Сергій Марченко. – Аби виїхати на змагання за кордон, кожному спортсме­ну потрібно принаймні ти­сячу євро. За великим ра­хунком, – це не так уже й ба­гато, однак інваліди цих грошей не мають, та й дер­жава не завжди їх може зна­йти... А останнім часом і спонсори наші практично зникли, і думаю, з огляду на ситуацію у країні і світі, з’являться вони не скоро.

На паркеті ми також по­знайомилися з Наталією Беспаловою, яка вважає себе новачком у цьому виді спорту: «Я займаюсь танця­ми близько чотирьох років – тобто зовсім недавно. Пів­року була на лікарняному і сьогодні – моє перше трену­вання. Дуже скучила за тан­цями і зрозуміла це під час чемпіонату України, який відбувся кілька тижнів тому, а я на ньому була при­сутня просто як глядачка і вболівальниця... Взагалі танці мені подобаються ще з дитинства, однак почала ними професійно займати­ся лише коли після автомо­більної аварії опинилася у візку. Нині ми дуже пере­ймаємося нашим майбут­

нім, адже центр, створений столичною владою, забу­ли... Нинішні машини для перевезення інвалідів «си­пляться», і ми боїмося, що і їх у нас заберуть. Тоді ми просто фізично не зможе­мо добиратися до клубу, оскільки наш громадський транспорт не пристосова­ний для перевезення лю­дей на візках».

29-річний Микола Оста­пенко на паркеті лише три місяці, однак уже добре танцює і обожнює джайв. А от його товариш Олександр Онищенко тут уже три роки. Як і всі, він приїхав подивитися і лишився. Олександр не має постійної партнерки, та все одно із за­доволенням танцює. За сло­вами хлопців, клуб вони відвідують двічі на тиж­день, однак це для них не лише заняття на паркеті, а насамперед – спілкування.

– Тут усі знайомі, дехто навіть не один рік. Усі ми спілкуємося, танцюємо – це і фізичне навантаження для всього тіла, і мораль­ний відпочинок, – наголо­шує Микола.

СВІТ ТИХ, ХТО НЕ ЧУЄ

Чи бачили ви коли-небудь пісню? Дивне запи­тання, – скажете ви, адже пісню можна почути, а не побачити. Однак представ­ники Українського товари­ства глухих (УТОГ) такої можливості не мають, тож святковий концерт до Ве­ликодня, на який запроси­ли і нас, проходив мовою жестів.

У залі лунають слова, а для тих, хто не чує, на сцені – перекладач. Атмосфера у залі культурного центру УТОГ дещо незвична. Так, оплески тут замінює піднят­тя рук догори, мову – жес­ти... Актори театру «Райду­га» виходили на сцену один за одним. Одні співали піс­ні, інші читали монологи і все це – мовою жестів.

Під час надзвичайного виконання українського на­родного танцю мене ніби блискавка пройняла, коли зрозуміла, що я чую музику, під яку танцюють, а самі ви­конавці її не чують...

У ході концерту тих, хто не чує, привітав священ­нослужитель, який також спілкувався жестами. Він розповів, що у Києві діє церква, у якій служба від­бувається мовою жестів.

Представники товари­ства глухих щодня живуть активним життям. За сло­вами заступника директора культурного центру УТОГ Людмили Орішко, у столич­ному культурному центрі діє театр, картинна гале­рея, музей, бібліотека, ша­ховий клуб, який очолює майстер спорту з шахів, за­служений тренер України Юрій Зуєв. Тут ті, хто не чує, мають можливість роз­виватися, спілкуватися, чи­тати книги... Для них часто проводяться концерти.

Завітавши до музею іс­торії глухих, який існує вже 44 роки та має статус міжнародного, ми дізнали­ся чимало цікавого. Про експонати музею нам роз­повідав засновник музею, заслужений працівник культури України Володи­мир Скурчинський, який після отиту поступово втратив слух. Серед експо­натів музею надзвичайно цікаво було побачити зо­шит учня школи глухих да­лекого 1936 року, варіанти слухових апаратів різних часів, фото першого випус­ку групи тих, хто не чує, ім­ператорської гімназії, а та­кож перші «Букварі» із ви­вчення мови жестів. Тут ми побачили також і старо­винний дзвоник до будин­ку глухої людини. Це прив’язана мотузкою до гачка важка залізна праска. Пра­цює такий дзвоник просто: тягнеш за мотузку і праска падає, а господар, відчува­ючи вібрацію від падіння важкого предмета, відчи­няє двері свого дому госте­ві (нині вже існують сучас­ні дзвоники-лампочки).

У музеї можна дізнати­ся і про діяльність Україн­ського товариства глухих у різні періоди життя краї­ни, і про підприємства то­вариства. А ще Володимир Вікторович розповів нам, що першу матрьошку в Ро­сії вигадав глухий.

Кожен обирає своє жит­тя і свій шлях – це ще раз підтвердили історії життя людей, з якими ми зустрі­лися під час написання ма­теріалу. Хочеться вірити, що суспільство, яке зовсім «дике» у ставленні до інва­лідів, подобрішає, а держа­ва все ж таки віднайде ко­шти для людей, які хочуть активно жити, прагнуть розвиватися і прославля­ють Україну на міжнарод­ній арені.

АКТОРИ, ЯКІ НЕ ЧУЮТЬ

Театр «Райдуга» Українського товари­ства глухих – це єдиний в Україні те­атр, де працюють актори, які не чують. Цим артистам підвладні всі сценічні жанри: драма, балет, пантоміма, мю­зикл, вар’єте, цирк, народні танці. І всі­ма цими жанрами актори володіють досконало, незважаючи на те, що не чують від народження.

Одну з найвідоміших вистав театру – «Дюймовочка» свого часу відвідали дружини президентів України та Грузії Катерина ющенко та Сандра Рулофс. У  репертуарі театру сьогодні чимало вистав і концертних програм.

Актори театру – заслужені артисти України В. Стьопкін, о. Кушніренко, Мягких, Кіраш, Каплан і Т. Вуй­цик.

Артисти, без допомоги голосових спо­собів вираження, досконало володі­ють універсальною мовою серця і творчого вираження.

ПРИКЛАД ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ

23-річна Олена Добруцька має діагноз дитячий цере­бральний параліч. Це, звісно, ускладнює її життя, але у жод­ному разі не впливає на її ак­тивність. Сьогодні вона тан­цює на паркеті, завтра – пише сценарій до нової п’єси чи ві­рші або відвідує репетицію в одному з трьох театрів, де вона грає. Післязавтра в неї поїздка за місто, де вона за­ймається верховою їздою, а ще – улюблена робота (до речі, за фахом вона журналіст). Як вам такий графік?

– Я не можу сидіти вдома і нічим не за­йматися! – розповідає дівчина. – Мені складніше, ніж здоровим людям, знахо­дити можливість їздити на заняття та ре­петиції через те, що громадський тран­спорт не пристосований для таких, як я – не можу просто сісти і поїхати. Але є добрі люди, які допомагають мені в цьо­му. А ще я півтора року шукала собі тре­нера, який би займався зі мною кінним спортом! Усі відмовлялися, адже це склад­но і відповідально, тож ніко­му не потрібно. Коли бачили візок, одразу запитували: а як ти будеш їздити? А я з двох років у сідлі...

З активної журналістики я пішла, хоча мені дуже подо­бається бути у вирі подій. Нині працюю в Інтернет-виданнях. трохи складно до­биратися кудись. Адже знаєте, як то бу­ває – телефонують і ти маєш швидко зриватися і кудись їхати... Проте не бо­юся труднощів і хочу повернутися у професію – жити не можу без політики, це моя улюблена тема!

06.05.2011

Анна РЄПІЧ, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини