Валютна пастка: як позначиться «кредитний» закон на українцях

Ухвалений парламентом закон про реструктуризацію валютних кредитів вкотре збурив суспільство. Закон, який дозволяє українцям повертати валютні кредити за колишнім курсом, може обвалити банківську систе­му й зруйнувати вщент економіку, стверджують екс­перти, урядовці та представники НБУ. Пересічні укра­їнці ще не визначилися, чи варто державі рятувати ва­лютних позичальників. Тим часом самі позичальники погрожують новими акціями протесту. «Профспілкові вісті» не могли оминути актуальну тему.

Кредитна пастка

Сьогодні марно перейматися питан­ням, хто винен. Адже проблема, яка по­требує нагального вирішення, простяга­ється у площині – що робити? Історія ва­лютних позик от-от сягне десятилітнього рубежу, та досі конкретного вирішення проблеми ніхто не запропонував. Усі ва­лютні позики брали ще до першої хвилі кризи, коли курс долара був на позначці 5 гривень за американський долар і ніщо не віщувало катастрофи. До того ж до­волі поширеною була практика валют­них розрахунків у конвертах. Ставки за валютними кредитами були нижчі від гривневих, тож наші співвітчизники спо­кусилися на «принадну» пропозицію бан­ків. Про те, що гривня може знецінитись і платити доведеться значно більше, ніхто не думав.

Однак приводів замислитися над вибо­ром валюти, перш ніж зважитися на бан­ківську позику, було чимало. Взяти, при­міром, кризу 1998 року, коли курс 1,8 грив­ні за долар одразу стрибнув удвічі. Не за­йве пригадати, що у період Помаранче­вої революції 2004 року курс обвалився до 8 гривень за долар. Щоправда, потім його вдалося повернути на попередню пози­цію, але це був тривожний сигнал і сер­йозний привід для роздумів.

Та українці, схоже, надто довіряли по­літикам. Наприкінці 2007-го і на початку 2008 років тодішній прем’єр Юлія Тимо­шенко запевняла, що світова криза жод­ним чином не торкнеться України. Ко­лишній очільник НБУ Сергій Тігіпко під­тримував Тимошенко і також заявляв, що не вірить у девальвацію гривні. І самі вірили у те, що говорили, і переконали пересічних співгромадян, що криза оми­не нашу державу.

Власне і самі банкіри аж ніяк не очіку­вали такого стрімкого піке від національ­ної грошової одиниці. Інакше не стали б роздавати наліво й направо валютні кре­дити, що нині перейшли в категорію про­блемних. Ба навіть загрожують фізично­му знищенню банківських установ.

Людей, які добровільно зголосилися потрапити у валютну пастку, експерти поділяють на три групи. До першої на­лежить частка людей, які постраждали найбільше. Вони брали валютні креди­ти ще до 2008 року і тепер не в змозі роз­рахуватися навіть за курсом 5 гривень за долар. Друга група – люди, які можуть сплачувати за зобов’язаннями за курсом 8 гривень за долар і мають невеликі суми боргів.

До третьої групи належать валютні отримувачі, які за весь час співпраці з банками сплатили їм більше грошей, ніж брали за позикою. Це, приміром, клієнти, які взяли кредит на придбання квартир або будинків більш ніж на 70% їх вартос­ті. Такі люди також підписували валют­ні договори на іпотеку ще до кризи 2008 року і розраховувалися з банками спер­шу за курсом 5,05 гривні за долар, потім – 8,12, далі – 16 гривень за долар. Суми пе­реплати в таких випадках сягають 120–150 тис. гривень.

Позичальники кредитів, котрі припус­тилися помилки, спокусившись низькою відсотковою ставкою за валютними кре­дитами, нині дорого за це платять. Однак помилки припустилися не лише вони. Держава має проаналізувати провал сво­єї політики у сфері банківського та ва­лютного регулювання. І зважити, що кре­дитне житло для більшості отримувачів – єдиний спосіб не опинитися на вулиці.

У пошуках компромісу

Експерти підрахували, скільки в Укра­їні валютних позичальників та яка за­гальна сума боргу. Цифри вражають – близько 7 млрд доларів. Із них 4 млрд – ва­лютна іпотека. І нині ці люди вимагають, аби їм цей борг перерахували за курсом 5 гривень за долар. Однак на кого «пові­сити» фактичний борг – за нинішнім кур­сом? Це питання найгостріше. Якщо за­брати ці гроші з банків, то це означати­ме забрати їх у людей, котрі розмістили свої кошти на депозитах. Якщо спробува­ти перекласти борг на НБУ, то останній може «надрукувати» кількадесят мільяр­дів, видасть гроші позичальникам, ті по­вернуть їх до банку, кошти з’являться на руках у людей, і вони негайно відчують новий виток інфляції. Відтак – усі україн­ці заплатять цим позичальникам.

То, може, взяти гроші з бюджету? Але це доволі солідна сума. Тоді виникає за­кономірне запитання – чому треба ряту­вати позичальників, а не платити школам, лікарням чи інвалідам з пенсіонерами? До того ж валютні позичальники неодна­кові. Є й такі, котрі набрали кредитів під великі земельні ділянки та нерухомість. Придбали свого часу квартири, які поча­ли здавати в оренду і заробляти на цьому гроші. А тепер не бажають повертати ані грошей, ані нерухомість.

Та це не означає, що кредитори і пози­чальники не мають шукати компроміс, оскільки триразова девальвація гривні суттєво вдарила по позичальниках ва­лютних кредитів. Інше питання, що ме­ханізм реструктуризації має бути здо­ровим та економічно обґрунтованим. За якимсь урівноваженим, компромісним курсом, який влаштував би обидві сторо­ни, з жорсткими правилами конвертації та нівелюванням ризиків шахрайства. Як банків, так і їхніх клієнтів. Має бути ре­альний механізм підтримки фінансового стану тих банків, за яким реструктуриза­ція вдарить відчутніше.

Тим часом депутати відкладали про­блемне питання у довгий ящик. Хвиля но­вих акцій протесту призвела до того, що в секретаріаті Верховної Ради з’явилося одразу два законопроекти про конверта­цію валютних кредитів. Відбулися тристоронні переговори представників НБУ, банкірів та валютних позичальників. За великим рахунком, це була порожня ба­лаканина. Жодного реального кроку для вирішення проблеми так і не було зробле­но. Частка валютних кредитів у портфелі банків залишалася високою.

Сутність будь-яких перемовин полягає у пошуках компромісу. А він, своєю чер­гою, має на меті взаємні поступки. Тож коли валютні позичальники вимагають переглянути умови кредитування і зупи­нитися на позначці 5 гривень за долар, це вже не компроміс, а капітуляція банків. А капітулювати вони не збираються, не­має для цього вагомих причин.

Експерти вважають, що проблему вдасться розв’язати, якщо спинити де­вальвацію. Для цього потрібна нормаль­на економічна програма, зрозуміла для позичальників, банкірів, Нацбанку, тобто для всіх суб’єктів господарювання. Вона могла б продемонструвати, у який спосіб Україна спинатиметься на ноги. Тільки тоді, переконують економісти, можна до­мовлятися, скільки мають сплатити ва­лютні позичальники зараз, а який відсо­ток відкласти на майбутнє.

Міна уповільненої дії

Якщо Президент підпише скандаль­ний закон, то за списання кредитів запла­тять або вкладники банків, що розорили­ся, або платники податків, або все насе­лення країни. Більше за всіх постражда­ють незахищені верстви населення – пен­сіонери, держслужбовці. І, звісно, ті, хто брав у кредит квартири для здачі в орен­ду і для бізнесу, купував розкішне жит­ло й дорогі автомобілі. Довірився банку, забувши просту істину, що банк – усього лише посередник. Є вкладник, який до­вірив банку свої кошти, і є позичальник, який отримав ці кошти як кредит для ку­півлі нерухомості. Тож чи можна вирі­шувати проблему однієї людини за раху­нок іншої?

Тим часом варіантів розв’язання про­блеми, якщо не станеться президентсько­го вето на закон, обмаль. Банк, який відпо­відно до цього закону буде зобов’язаний конвертувати валютні споживчі кредити за курсом 5 гривень за долар, може опи­нитися на межі банкрутства. І тоді про­блема ляже на плечі вкладника, який до­вірив банку свої заощадження.

Візьмімо простий приклад. Якщо по­зика надавалася на 100 тис. доларів за курсом 5, це одна сума у гривневому екві­валенті. Нині, за курсу практично 25 гри­вень за долар, зобов’язання клієнта бан­ку зросли автоматично у п’ять разів. А чи багато знайдеться людей, котрі можуть позитивно відповісти, що їхня зарплата за цей період збільшилася бодай удвічі? До того ж спад ділової активності у кра­їні триває, відтак можливості заробити практично немає.

Продовження війни на Донбасі, стрім­ке падіння промислового виробництва, зупинка підприємств, підвищення кому­нальних тарифів і зростання цін на всі групи товарів й надалі знецінюватимуть гривню. А отже, новий «кредитний май­дан» – майже реальність. Сподіватися, що зарубіжні банкіри прийдуть на допо­могу – марно. Іноземні групи абсолютно не зацікавлені вкладати мільярди у краї­ну, де можуть ухвалювати закони залеж­но від градуса популізму та температури палаючих шин під Верховною Радою.

Та, попри все, варіант «нічого не роби­ти» більше не підходить. Бо так звані «фі­нансові майдани» загрожують авторите­ту влади і грають на руку тим, хто праг­не влаштувати в Україні хаос. Бо методи протестувальників усе більше віддаля­ються від цивілізованих. Це як міна спо­вільненої дії. Сподіватися, що вона сама по собі зникне, не варто. Хіба що хтось з урядовців запропонує грамотне надання адресної допомоги тим, хто потрапив у кредитну пастку.