Дожити до старості

Днями Уряд озвучив ідеї пенсійного реформування. На переконання високопосадовців, до 2017 року в Україні має з’явитися повноцінна накопичувальна система, яка частково зніме навантаження з Пенсійного фонду і дасть українцям шанс уникнути жебрацької старості. Більше того, пенсійна реформа, за умови її реального впровадження, забезпечить виплату пенсії з трьох різ­них джерел: із солідарної і накопичувальної систем та системи недержавного пенсійного страхування. Окрім гарантування додаткових коштів на безбідну старість, реформа сприятиме розвитку української економіки, пояснюють чиновники. Однак пенсіонери не дуже ві­рять запевнянням високопосадовців. Чому? Цим заці­кавилися «Профспілкові вісті».

Пенсійна реформа в Україні – камінь спотикання, який іще не вдалося зруши­ти жодному прем’єру чи міністру соці­альної політики. Згадаймо оптимістич­ні заяви наприкінці 2003 року про те, що другий рівень реформи от-от запрацює і пенсіонери відчують полегшення. Та його впровадження відклали до 2005-го, а потім забули і про обіцянки, і про нагаль­ну потребу щось змінювати.

Останні потуги змінити архаїчну пен­сійну модель завершилися в 2011 році під­вищенням пенсійного віку для жінок (на п’ять років) і збільшенням на 10 років за­гального трудового стажу.

Чинний Уряд пропонує нову модель виплати пенсій і вже вніс законопроект на розгляд Верховної Ради. Документ презентував міністр соцполітики Павло Розенко, який озвучив основні його нова­ції. Головна з них – запровадження з 1 січ­ня 2017 року 2-го і 3-го рівнів пенсійного страхування. Отже, крім солідарної сис­теми, яку називають принципом «загаль­ного казана», з’являться особисті накопи­чувальні пенсійні рахунки (2-й рівень), на які буде спрямовано частину грошей, що перераховують роботодавці у «загальний казан» (Пенсійний фонд). Плюс особисті накопичувальні рахунки в недержавних пенсійних фондах, куди працівник добро­вільно щомісяця перерахує частину за­робітку, щоб потім довічно отримувати надбавку до солідарної пенсії.

«Сьогодні наша мета – зробити пен­сійну систему зрозумілою для людей і дати молодому поколінню шанс отрима­ти нормальне пенсійне майбутнє», – ска­зав міністр. Він пропонує зробити особис­ті рахунки обов’язковими для громадян, молодших за 35 років. Для решти цей рі­вень буде добровільним.

Іще одне нововведення – відмова від спеціальних пенсій для народних депу­татів, чиновників, суддів, прокурорів, у яких пенсії при однаковому стажі й заро­бітках у 1,5–2 рази вищі, ніж у непривіле­йованих громадян.

Розтлумачив міністр і те, скільки тре­ба платити, якщо накопичувальна пен­сійна система таки запрацює. Передбача­ється, що з 2017 року ставка внеску стано­витиме 2% і щороку збільшуватиметься на 1% до досягнення в 2022 році 7%. Нада­лі цей внесок залишиться незмінним.

Ті, хто має долучитися до накопичу­вальних фондів добровільно, а це люди віком від 35 до 55 років, допоки не ви­значилися. Кажуть, чиновники завжди м’яко стелять, а насправді виходить «як завжди».

На думку президента Украналітцен­тру Олександра Охріменка, ініціативи Мінсоцполітики не нові та правильні, але їх знову можуть відкласти через те, що в Пенсійному фонді забракне грошей на виплату нинішнім пенсіонерам.

Справді, фахівці кажуть, що дефіцит Пенсійного фонду становить 80 млрд гри­вень. Та він стане ще більшим, якщо час­тину грошей із солідарної системи забе­руть на накопичувальні рахунки. Дота­цій із держбюджету на виплату пенсій елементарно забракне. На це влада не піде.

Однак профільний міністр сповнений оптимізму: за 20 місяців, що залишилися до 2017 року, економіка України неодмін­но відновиться, дефіцит Пенсійного фон­ду зменшиться у рази. «Ця реформа буде потужним сигналом для розвитку еконо­міки. Накопичувальна система – це не система проїдання: гроші вкладаються в економіку і працюють на неї», – переко­наний Павло Розенко.

Підводні камені реформи

Вустами міністра та мед пити! Експер­ти до оптимізму високопосадовця став­ляться більш ніж стримано. Вони наво­дять власні аргументи з приводу плюсів та мінусів накопичувальної системи. Ка­жуть, що від цього виграють лише мо­лоді люди. Ті, кому за сорок, взагалі мо­жуть стати заручниками нової пенсійної системи. Адже коли нововведення запра­цюють, державні пенсії можуть скасу­вати взагалі, або ж їх уріжуть, причому суттєво. Заробити пенсію за новою нако­пичувальною системою сорокарічні не встигнуть. І це обернеться черговим роз­чаруванням.

Крім того, аналітики висловлюють сумніви стосовно недержавних пенсій­них фондів, куди мають перераховувати­ся кошти. Як здійснюватиметься відбір таких інституцій? Як відбуватимуться тендери? Де гарантія, що вони не збан­крутують? На думку фінансових експер­тів, аби накопичувальна система запра­цювала належним чином, слід на кон­курсній основі відібрати не більше п’яти фондів. Для того, щоб створити конку­ренцію, щоб фонди заохочували клієн­тів. Якщо ж оберуть один недержавний пенсійний фонд, то всі ідеї реформуван­ня системи приречені на провал. Бо він буде монополістом, диктуватиме свої правила гри, плодитиме нові корупцій­ні схеми.

Та й це ще не все. Головна небезпека криється в тому, що нагромаджені кошти можуть просто знецінитись. Очевидно, автори законопроекту сподівалися, що значної девальвації гривні не станеться.

Ініціатори пенсійної реформи зразка 2015 року знехтували важливою складо­вою – довірою до будь-яких інструментів заощадження та накопичення. Відроди­ти таку довіру вкрай складно, але необ­хідно, адже без неї третій рівень пенсій­ної системи не запрацює.

Для цього потрібно не так уже й бага­то. Ліквідувати корупцію в державному апараті, подбати про громадський контроль за коштами майбутніх пенсіонерів, забезпечити прозорість усієї системи від початку до кінця. Інакше перші руки, які отримають право керувати накопичення­ми громадян, не забаряться «побавитися» із 5 млрд грн, які вже в 2017-му має намір акумулювати держава.

Більшість аналітиків не виключає, що законопроект не влаштує депутатів і вони за нього не проголосують. Міністр Павло Розенко передбачає гарячі дис­кусії у стінах парламенту. Чому? Бо ни­нішня система нарахування пенсій над­то вигідна депутатам – їм у «загальному казані» випадає доволі пристойна сума. Тож вони не дуже зацікавлені у новому підході «скільки накопичив – стільки й отримав».

Відтак старт новій реформі народні обранці можуть відтермінувати на неви­значений час. Це у нашій історії вже тра­плялося.

Коли кінь позаду підводи

Вітчизняні реформатори традиційно починають діяти не з того кінця, переко­нані економісти. Через це озвучена Каб­міном стратегія приречена на провал. Спершу потрібно створити стимули для лібералізації зарплат, збільшення сум відрахувань з фондів оплати праці. Зро­бити це, впевнені експерти, дуже просто: здійснити повноцінну реформу системи єдиного соціального внеску і знизити по­даткове навантаження на роботодавців та доходи громадян. І не доведеться вина­ходити велосипед, на якому ті, хто стар­ше 35 років, їздити не навчаться.

Перш ніж виписувати нові правила пенсійного забезпечення, стверджують фахівці, належало б докладно вивчити досвід країн, які пенсійну реформу реа­лізували, досягнувши значних успіхів. Приміром, Чилі. Весь світ визнає чилій­ську реформу 1980 року еталонною.

Суть її полягала у переході від солідар­ного механізму до накопичувального, але з умовою обов’язкового страхування на­йманих працівників. От уже понад 30 ро­ків працевлаштовані особи платять 10% своїх доходів в один із пенсійних фондів, а їх у країні налічується близько десяти. Обсяг коштів, акумульованих у недержав­них пенсійних фондах Чилі, перевищує 25% ВВП, а щорічний прибуток становить близько 10%. Цим досвідом успішно ско­ристалися Аргентина, Перу, Колумбія.

Ми, схоже, намагаємося перейняти до­свід Польщі, де в 1999 році почала діяти система індивідуальних пенсійних ра­хунків, на які кожен поляк відраховує майже 20% зарплати. Ця сума поділяєть­ся на дві частини: одна спрямовується до державної системи соцстрахування, а друга – у приватні пенсійні фонди. Ці платежі – обов’язкові.

У багатьох країнах усі ланки пенсійної системи чітко відрегульовані й контро­люються. Йдеться про розподіл коштів, їх безпеку, своєчасні виплати. У нашій державі з відповідальністю розпорядни­ків бюджетних коштів чомусь не скла­дається. Якщо накопичувальна система запрацює, то, швидше за все, керувати­муть коштами накопичувального рівня приватні структури. Банки чи компанії з управління активами. Хто може поручи­тися за їх надійність? Питання риторич­не. Та людей понад усе бентежить питан­ня: хто поверне гроші пенсіонерам, якщо банк чи компанія обваляться? Довіра до державних банків сьогодні вкрай низька. До комерційних – і поготів. Як, власне, і до накопичувальних пенсійних фондів. Фактично вони жодним чином не можуть гарантувати надійність того, хто акуму­люватиме кошти на своїх рахунках. До того ж, за задумом авторів новації, такий фонд є неприбутковою організацією, від­так не може гарантувати дохід.

Слід узяти до уваги й те, що приватні пенсійні фонди в Україні безпосередньо залежать від банківської системи. Падає банк – зростають ризики падіння НПФ.

Непокоїть громаду і питання щодо ке­рівництва накопичувального фонду та його наглядової ради. Якщо ними вияв­ляться чиновники з когорти «потрібних» людей, тоді можна сказати, що доля на­копичень громадян вирішена. Ще до по­чатку пенсійної реформи.