ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Соціальна справедливість по-українськи

Соціальна нерівність в Україні – надзвичайно цікавий феномен. З одного боку, за різними статистичними да­ними, наша країна є рівноправною, з іншого – навко­лишня реальність та самопочуття населення цьому аж ніяк не відповідають. То що ж відбувається? Маємо справу з поганою статистикою чи неадекватним уяв­ленням населення? Чому з року в рік невпинно зрос­тає реальна соціальна нерівність? Чи вдасться ниніш­ній владі розв’язати вузол цілої низки проблем, що за­микаються на соціальну справедливість? Відповіді на ці запитання шукають «Профспілкові вісті».

Свято є, а приводів бракує

Гортаючи календар державних свят, натрапляєш на червону позначку навпро­ти 20 лютого. На це число припадає День соціальної справедливості в Україні. На­чебто європейське свято з присмаком де­мократії. Однак мусимо констатувати: так само, як і з демократією, із соціаль­ною справедливістю в державі сутужно. Українці, схоже, вже й не сподіваються на справедливе суспільство.

Впродовж останніх двадцяти трьох ро­ків влада невпинно говорить про підви­щення критеріїв соціальної справедли­вості, а насправді їх або занижує, або вза­галі урізає. Справедлива оплата праці, доступ до безкоштовного медичного об­слуговування, рівні умови для здобуття освіти та працевлаштування, скасування привілеїв та елітних умов життя для об­раних… Цей перелік можна продовжува­ти до безкінечності. Однак проблема по­лягає в іншому: будуючи новий дім за єв­ропейськими зразками, можновладці не­хтують головним принципом. Ефективну політичну та економічну систему немож­ливо створити без суворого дотримання соціальної справедливості. Рано чи піз­но така система впаде, від неї залишать­ся жалюгідні руїни та численні жертви. Якщо порушуються основні поняття про соціальну справедливість, усі алгорит­ми побудови нового суспільства прирече­ні на провал. У результаті вони стануть деструктивним чинником. А суспільство й надалі обиратиме між «рівним розподі­лом злиднів» і «нерівним розподілом ба­гатств».

Колись німецький письменник Людвіг Берне сказав: «Справедливість – так само необхідний для життя продукт, як і хліб». За іронією, в нашій державі навіть деякі сорти хліба звуться «соціальними».

Експерти кажуть, що саме несправед­ливість найбільше загострює ситуацію в суспільстві. Бо коли людина перебуває у скруті та бачить, що хтось користується надмірними і незаслуженими благами, це викликає відповідну реакцію, аж до соці­ального вибуху. Нині переважна частина української спільноти мусить вести же­брацький спосіб життя. Насправді грома­да України хоче не так уже й багато. Лиш те, на що має право, що гарантує їй Кон­ституція. Право на роботу, на достойну за­робітну плату, можливість навчатися, лі­куватися, відпочивати, мати пристойне житло. Нічого зайвого, лише те, що про­писано в Основному Законі держави.

Та, схоже, ми стоїмо за крок від того, що й Конституцію можуть переписати, аби ще більше урізати права людей та по­глибити прірву між бідними й багатими. Тоді про соціальну справедливість мож­на забути. І згадувати хіба що 20 лютого – у Всесвітній день соціальної справедли­вості.

Замість стандартів – мінімуми

Як ніде в демократичних державах, в основу соціальної політики України за­мість стандартів гідного життя та гід­ної праці закладено ідею соціальних мі­німумів. А звідси – мінімальна зарпла­та, мінімальна пенсія та прожитковий мінімум. Причому офіційно встановлені розміри мінімальних державних соціаль­них стандартів і гарантій є заниженими. Така політика породжує суспільство же­браків, а державу перетворює на соціаль­ного банкрота.

Найперше це стосується прожитково­го мінімуму, який сьогодні перестав ви­конувати функцію базового соціального стандарту для забезпечення встановлено­го Конституцією права на достатній жит­тєвий рівень для громадянина та його родини. Він давно потребує оновлення з урахуванням потреб людини щодо рівня споживання, необхідного для розшире­ного відтворення трудового потенціалу, сталого соціально-економічного, освіт­нього та культурного розвитку країни. Тим часом для визначення прожиткового мінімуму в Україні досі продовжують ді­яти набори, які були затверджені поста­новою Кабінету Міністрів України 2000 року. Споживчий кошик, у складі якого донині фігурує архаїчний чорно-білий телевізор, відсутні телефонний апарат, електричні лампочки, інші необхідні для цивілізованого життя предмети, в Украї­ні не переглядався майже півтора десят­ка років.

Про яку соціальну справедливість можна говорити, якщо впродовж остан­ніх п’яти років відбулося катастрофіч­не зубожіння українського суспільства? Якщо у 2008 році ООН констатувала, що 35% українців живуть за межею біднос­ті, то на середину 2012-го їх уже було по­над 72%. А за останніми даними – понад 90%. Перетворення країни на територію злиднів докорінно змінює мотивацію соціально-економічної поведінки насе­лення. Громадяни перестали бути парт­нерами в економічних стосунках із дер­жавою. Вони їй просто не довіряють. Та й не мають підстав довіряти владі.

Ступінь недовіри зріс після ухвален­ня державного бюджету на нинішній рік. Цей бюджет поховав останню надію на відновлення соціальної справедливості. Депутат ВР Сергій Лабазюк пояснює: «З огляду на показники, що їх заклав Уряд у бюджеті, Україна для нього – чужа краї­на. Головний фінансовий документ спря­мований на тотальну економію стосовно своїх громадян».

Обіцяного перегляду державного ко­шторису, запланованого на лютий мі­сяць, українці так і не дочекалися. Зате влада пообіцяла з грудня 2015-го підви­щити розміри мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму. Начебто на 13%. Як завжди, можновладці посилаються на загальну економічну скруту. Однак експерти дійшли іншого висновку: над­звичайно низький рівень зарплат в Укра­їні зумовлений не стільки недостатнім потенціалом економіки, скільки зани­женим рівнем соціальних стандартів та низькою вартістю праці. Надмірне зба­гачення власників великих підприємств при тотальному зубожінні працюючого населення свідчить не лише про неспра­ведливий розподіл, а й про системне по­рушення прав найманих працівників на зароблене та на достойну оплату праці.

Встановлюючи розміри основних со­ціальних стандартів, влада геть не ба­жає враховувати знецінення грошових доходів та заощаджень унаслідок висо­кої цінової інфляції, девальвації націо­нальної валюти. А це напряму познача­ється на рівні життя та соціальній захи­щеності людей, створює ризики подаль­шого зубожіння.

Індекс Джині

Найгострішою соціальною проблемою в Україні залишається великий розрив між високою вартістю життя та низькою ціною праці. За роботу українцям пла­тять копійки, людська праця нічого не вартує, окрім мінімальної зарплати. Екс­перти стверджують, що система опла­ти праці у нас побудована неправильно. Навіть за радянських часів у собівартос­ті продукції 25% займала оплата праці. Тепер – менше ніж 10%, тоді як у Європі частка оплати праці у собівартості сягає 45%. Мізерні зарплати найманих праців­ників більше скидаються на милостиню, аніж на достойну винагороду. Такий роз­поділ породжує соціальну нерівність, бо працюючі українці почуваються кріпа­ками, що гарують на панів – власників «заводів, газет, пароплавів».

У всьому світі показником соціальної справедливості вважається заробітна плата, відповідність її рівня соціально­му статусу та займаній посаді. Що мен­ший у цій пропорції розрив, то вищим вважається рівень соціальної справед­ливості. Згідно з прийнятими у розвине­них економіках нормами розрив у дохо­дах між 10% найбагатших і 10% найбід­ніших не має перевищувати співвідно­шення 10:1. Це так званий індекс Джи­ні. Та про такий інструмент, схоже, еко­номісти в українському Уряді навіть не чули. Бо інакше українські реалії їх про­сто приголомшили б.

Якщо в Європі прийнятним вважаєть­ся рівень 7:1, то в Україні цей показник перевалив за позначку 45:1. І має стійку тенденцію до збільшення. От якби в та­кий спосіб зростали зарплати, населення не мало б нічого проти «затягування пас­ків» в умовах економічної кризи.

Чому українці такі низькооплачувані працівники? Експерти дійшли висновку, що виключно через те, що інші українці стали надто багатими. Навіть за світо­вими мірками. Гроші, кажуть аналіти­ки, нікуди не зникають. Вони просто змі­нюють своїх власників. Поки одні зубо­жіють, інші стають мільйонерами та мі­льярдерами.

Якби більшість працюючих україн­ців отримувала платню на рівні 500 євро, вона без будь-яких вагань могла б запла­тити 150 євро за послуги ЖКГ. Як у краї­нах Євросоюзу. Люди могли б узяти кре­дит на придбання житла чи авто і справ­но його сплачувати. І навіть оплачувати справжню медичну страховку, як меш­канці Європи. І подорожували б світом, як німці чи французи. Та не можуть. Бо зарплата в Україні найнижча не тільки в ЄС, а навіть у СНД.

У Європі, крім України та Молдови, вже не залишилося країн з такою при­низливо низькою платнею для людей, які працюють.

Експерт Інституту демографії та соці­альних досліджень НАНУ Людмила Че­ренько наголошує, що ганебне явище, коли в категорію нужденних потрапля­ють не безробітні, а ті, хто важко працює, є абсолютно унікальним. І обурюється, що ніде, крім країн Африки, такого не­має. Та, виявляється, що до рівня Афри­ки чи інших країн третього світу Україні ще треба дорости.

• Коментує Сергій Кондрюк, заступник Голови Федерації профспілок України

Головною соці­альною неспра­ведливістю су­часної України є те, що працююча людина неспромож­на давати собі раду і левова частка пра­цівників вимушена виступати перед державою у ролі прохачів – допомо­ги, субсидій тощо.

Друга соціальна несправедливість по­лягає у тому, що сьогодні не реалізу­ється конституційне право людини на працю. Значна частина українців або безробітні, і їх кількість, на жаль, по­стійно зростає, або змушені шукати заробітку в тіньовій економіці. Або, ще гірше, – виїжджати за кордон у по­шуках коштів для забезпечення сім’ї. Здебільшого людина кидає свою ро­дину напризволяще і вирушає заро­бляти гроші у тіньовій економіці ін­ших країн.

Третя соціальна несправедливість – утримання державою податків із за­робітної плати, яка є нижчою від межі бідності. А все через те, що рента­бельність праці не вважається пріори­тетом для держави. От для рента­бельності бізнесу держава намагаєть­ся створити сприятливі умови. А пра­ця залишається нерентабельною.

Вся соціальна несправедливість базу­ється на свідомо спотвореному соці­альному стандарті – прожитковому мінімумі, який Кабмін та ВР визнача­ють у розмірі майже вдвічі меншому, ніж вартісна величина товарів та по­слуг, яких реально потребує людина.

Однак маємо й позитиви. Це, зокре­ма, укладена Угода про асоціацію з ЄС, прагнення досягти європейських соціальних стандартів. Вселяє опти­мізм і президентська стратегія стало­го розвитку України до 2020 року, у якій передбачено зростання трива­лості життя людини на три роки. А для того, щоб цього досягти, потрібно забезпечити рентабельність праці, тоді українці зможуть заплатити за то­вари та послуги, житимуть довше.

Профспілки найближчим часом готові подати пакет законодавчих пропози­цій на зміну поточної негативної ситу­ації. Крім того, ми стартуємо з новою Генеральною угодою, працюємо над формуванням конкретної дорожньої карти, спрямованої на подолання со­ціальної несправедливості.

20.02.2015

Раїса Чирва оглядач «ПВ»

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини