ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Особливим потребам – особливу увагу

 Щороку на початку грудня у Міжнародний день ін­валідів ми разом з усією світовою спільнотою ще раз переосмислюємо все, що зроблено на підтрим­ку людей з особливими потребами, консолідуємо наші зусилля для їх гармонійної інтеграції у сучас­не суспільство. Інвалідність – явище соціальне, і уникнути його не може жодна держава. Відповідно до рівня свого розвитку, пріоритетів і можливос­тей кожна цивілізована країна формує власну соці­альну та економічну політику щодо осіб з фізични­ми чи розумовими вадами.

Що і як Україна здійснює для соціального захисту людей з особливими потребами – на шпальтах на­шого видання.

Крок до власної цивілізованості

Інваліди – не просто категорія людей. Це окремі життя. Окремі трагедії. Окре­мі людські сподівання, що все буде до­бре. І байдуже, чи стали вони інвалідами від народження, в дитинстві або дорос­лому житті. Причини каліцтва різні, і від втрати здоров’я, на жаль, не застра­хований ніхто. Хвороби, травми, нещасні випадки, поранення в зоні АТО, а в кін­цевому підсумку – інвалід, який потре­бує медичної, соціальної, психологічної підтримки. Не співчуття, а саме підтрим­ки. Бо у більшості це люди незламної сили й духу. Вони лише прагнуть, щоб суспільство почуло їх. Аби зреагувало на їхні проблеми, допомогло стати рівними з іншими громадянами країни. Щоб по­дальше життя в суспільстві не нагадува­ло ізоляцію, не залишало людину наодинці зі своєю бідою.

Жаліти людину в інвалідному візку значно легше й простіше, ніж перейняти­ ся її проблемами. Однак це єдиний шлях до подолання головного бар’єра, який іс­нує між суспільством загалом і людьми з особливими потребами. Ставлення до лю­дей з обмеженими можливостями – про­блема не тільки медична чи соціальна, а й етична та економічна. Жодні закони самі по собі не полегшать долю інвалідів, якщо суспільство залишить їх наодинці зі своїми проблемами. Член Національ­ної асамблеї інвалідів Володимир Азін вважає, що інвалідність – це не хвороба, а відмінність, як колір шкіри чи коли лю­дина народжується шульгою. «Що більше ми наголошуватимемо, що людина з тими чи іншими вадами відрізняється від інших, то відчутнішої моральної шко­ди вона зазнає, – вважає пан Азін. – Ство­рімо рівні умови для всіх, інвалідів у тому числі, як це прийнято в усьому циві­лізованому світі. Ми в змозі компенсува­ти незручності, спричинені станом здоров’я. Треба лише захотіти».

Наразі в Україні, напевно, як і в усьому світі, основними на шляху до створення для людей з інвалідністю необхідних та належних умов життєдіяльності є мен­тальні та інформаційні бар’єри, а також перешкоди при доступі таких осіб до фі­зичного оточення, транспорту, освіти, пра­ці, відпочинку, культури, спорту, інформа­ції, туризму тощо. Самотужки Україна до­латиме цей шлях дуже довго. Тож не варто нехтувати європейським та світовим до­свідом, а тісніше співпрацювати з держав­ними структурами європейських країн, аби якомога швидше створити й упровади­ти власну модель допомоги інвалідам.

 «Люди з інвалідністю мають стати центром уваги для держави. Інвалід­ність – це не проблема людини, це про­блема влади та її інституцій. Нова укра­їнська влада має якнайшвидше вивчити європейський досвід і шукати шляхи ре­алізації цього досвіду в реалії формуван­ня державної політики щодо людей з ін­валідністю», – впевнений щойно призна­чений Уповноважений Президента Укра­їни з прав інвалідів Валерій Сушкевич.

Світ без бар’єрів

Експерти називають рішення про за­провадження в Україні інституту Уповно­важеного Президента з прав людей з інва­лідністю виявленням європейського під­ходу до людей з особливими потребами.

На Уповноваженого покладається здійснення конституційних повнова­жень для забезпечення дотримання прав і законних інтересів людей з інвалідніс­тю. Зокрема, Уповноважений опікувати­меться питаннями забезпечення належ­них умов для реалізації громадянських, соціальних, економічних та культурних прав і законних інтересів людей з інва­лідністю. З урахуванням досвіду бага­тьох європейських і світових держав.

Країни, рівня яких ми прагнемо досяг­ти, вже давно дотримуються принципу, що інвалід – частина суспільства, рів­ний, «один з». Відтак першочерговим за­вданням, яке ставить перед собою сус­пільство таких розвинених країн, як Ні­меччина, Ізраїль та США, – є побудова безбар’єрного світу, в якому людина з ін­валідністю матиме ті ж стартові умови, що й решта громадян.

А що у нас? Які шанси має україн­ський інвалід на гідне життя? Чи є він повноцінним членом суспільства? Що маємо робити ми, аби пристосувати наш світ для українців з обмеженими можли­востями? І чи готові українці змінювати своє життя так, щоб створити комфортні умови для інвалідів, яких з кожним днем стає дедалі більше?

Можна перелічити чимало проблем із цього приводу, але найстрашніша пробле­ма – це ставлення навколишнього світу до людини з особливими потребами. Як пра­вило, надзвичайно малий відсоток сус­пільства по-справжньому замислюється над їхнім життям, не кажучи вже про до­помогу цим людям. Проте для виживання вони не потребують чогось особливого чи надзвичайного. Лиш елементарного – можливість жити, жити серед людей, бути в суспільстві та почуватися людьми. Та­кими, як і всі інші, здорові й успішні.

Інвалідам належить забезпечити ре­альну, а не примарну можливість асимі­люватися в сучасному світі і жити по­вноцінним життям. Це головна теза Кон­венції про права інвалідів, схвалена ще 2006 року. Проте твердим і незаперечним правилом для України вона так і не ста­ла. Лишилась, по суті, порожньою декла­рацією, бо попереднім урядам зазвичай бракувало ресурсів, щоб турбуватися про людей з фізичними чи розумовими вада­ми. Зобов’язання перед світом так і зали­шились обіцянками.

Хоч би які закони для захисту інвалі­дів не ухвалювала Україна, та реальної допомоги вони повною мірою не відчува­ють. Приміром, закон «Про зайнятість населення» передбачав забезпечити ро­ботою кожного другого інваліда працездатного віку. Можна було б порадіти за тих, хто відчуває в собі сили й бажання працювати, а не жити на саму пенсію з інвалідності. Однак майже для 70% інва­лідів таке працевлаштування стало чер­говою «паперовою липою». Або звітом роботодавців, які дотримались усіх норм законодавства.

«Суспільство зміниться тоді, – пояс­нює інвалід з дитинства Світлана Бід­ненко, – коли українці свідомо не захо­чуть поділу країни на людей з обмеже­ними можливостями і тих, хто воліє не помічати обмежень, поки вони не торкнуться його особисто».

Інваліди останньої війни

Основною проблемою, що непокоїть сьогодні українське суспільство, є доля солдат, що повертаються із зони АТО з важкими пораненнями. Дедалі більше бійців та добровольців стають інваліда­ми. Це спричиняє неабияку тривогу в суспільстві і ставить його перед склад­ними викликами. Яке життя чекає на цих людей і чи зможуть вони адаптува­тися? Чи здатна держава підтримати ма­теріально й морально своїх захисників? У тому й полягає проблема, що не на всі запитання можна відповісти ствердно.

За останні півроку внаслідок бойових дій на сході України кількість людей із травмами різного ступеня важкості різко зросла, і цей процес набирає обертів. За­звичай, щоб отримати лікування, їхнім рідним доводиться шукати купу довідок про сам факт поранення у зоні АТО. А щоб отримати статус інваліда – цілу низ­ку паперів за місцем проживання. Ця про­цедура і в мирний час займала доволі ба­гато часу, іноді – до півроку, а допомога воїнам потрібна сьогодні і зараз.

Отримати статус інваліда нинішньої війни – неабияка проблема, переконані експерти. Адже ті, хто захищає Україну на Донбасі, умовно поділені на дві кате­горії: бійці Збройних Сил України та до­бровольці. На бійців першої категорії по­ширюється допомога держави, на іншу – ні. Парадокс? Авжеж. Та ще більший парадокс полягає в тому, що у більшості випадків медиків змушують замовчува­ти справжню причину інвалідності. От і виходить, що людині розтрощили кістки не під час артилерійського обстрілу, а в ДТП чи при падінні з висоти.

Юрист Мирослава Дмитришин такими випадками обурюється. «Це аморально, абсолютно не по-людськи до тих, хто захи­щає нашу державу», – говорить пані Ми­рослава і радить військовослужбовцям чи їхнім рідним звертати увагу на медичні висновки. І вчасно виправляти «помилку» лікарів, аби спростити процедуру отри­мання статусу учасника бойових дій.

Непоодинокі випадки, коли навіть у госпіталях, годі й казати про звичайні ра­йонні лікарні, відмовляються реєструвати поранення через те, що немає довідки про сам факт поранення. От і виходить, що на­віть коли все тіло понівечене осколками, а довідки бракує, бійцю чи добровольцю можуть діагностувати «самостріл».

Речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко не заперечує, що «іноді військові шпиталі не прописують при­чини поранення або загибелі бійців, що унеможливлює отримання відповідних компенсацій у майбутньому». Відтак ра­дить родичам ретельно перевіряти всю інформацію.

Тим часом експерти б’ють на сполох щодо «закритості» інформації. Через це більшість бійців у зоні АТО не знають сво­їх гарантій і пільг. Вони не замислюються над своїм майбутнім. Буде воно звичним, як і раніше, чи, на превеликий жаль, в ін­валідному візку? І яким боком повернеть­ся до них держава, інтереси якої бійці й добровольці захищають на сході ?

На захисті прав інвалідів – Конвенція ООН

Наприкінці 1992 року Гене­ральна Асамблея ООН про­голосила 3 грудня Міжна­родним днем інвалідів. Ко­місія з прав людини ухвалила ре­золюцію, яка визначила цей день днем рівних прав та можливостей інвалідів. А 13 грудня 2006 року було ухвалено Конвенцію «Про права інвалідів», яка також у груд­ні, але вже 2009-го, була ратифіко­вана Верховною Радою України. В березні 2010-го документ набув чинності на теренах нашої країни.

Конвенція стала першим юридично обов’язковим документом для все­бічного захисту прав осіб з інвалід­ністю. У документі йдеться про те, що такі люди рівні перед законом, мають право на життя, свободу і безпеку особи, свободу від тортур, експлуатації, насильства і наруги, право на фізичну та психічну недо­торканність, свободу пересування і громадянство, право на життя в громаді, свободу висловлювання думок і переконань, повагу до при­ватного життя, повагу дому і сім’ї, право на освіту й охорону здоров’я, право на працю та достатній життє­вий рівень, право на участь у полі­тичному, суспільному та культурно­му житті тощо.

Підписання Конвенції – надзви­чайна відповідальність для держа­ви, і не тільки перед нашим сус­пільством, а й перед міжнарод­ною спільнотою.

Чим відрізняється Конвенція «Про права інвалідів» від інших докумен­тів ООН? Найперше – глибиною ана­лізу проблем інвалідів, бо торкається практично всіх її аспектів. По-друге, Конвенція ООН «Про права інвалідів» – це обов’язковий документ для ви­конання держав-учасниць Конвенції.

Україна – як держава-учасниця – має подавати до Комітету ООН всеохоплюючий звіт про заходи, що їх вживає для реалізації зобов’язань за цією Конвенцією, упродовж двох років після її ратифікації. На думку фахівців, Україні поки що немає чого доповідати експертам Коміте­ту ООН. Хоча Конвенція і діє на те­риторії України, її потенціал вико­ристовується вкрай слабо. Тішить надія, що нова влада до проблеми захисту прав інвалідів поставиться з усією відповідальністю.

12.12.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини