ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Вудка для злидаря

Аналітики з відповідних питань в один голос кажуть, що загалом високий рівень бідності в країні ще прикріший, коли згадати дві очевидні речі. По-перше, Україна – традиційно багата різ­ними ресурсами країна, що її, як сумно жартують громадяни, неможливо роз­грабувати. По-друге, наявністю прошар­ку дуже багатих людей, котрі не горять бажанням зробити щасливими всіх спів­громадян.

Про це часто розмірковує завідувач від­ділу досліджень рівня життя населення Інституту демографії та соціальних дослі­джень НАН України Людмила Черенько: «Сьогодні склалася ситуація, коли 5% на­селення живе не так, як решта. А 95% у градації розташовуються ступінчасто-поступово від найбідніших до найбагат­ших. Останні різко виокремлюються з-поміж загалу: в них якісно інший рівень споживання та якісно інший рівень життя порівняно з рештою населення».

Причини такого стану криються пере­важно в політичній площині, що накла­дає тяжкий відбиток на економіку та роз­поділ матеріальних благ. Ситуацію з бід­ністю ускладнив збройний конфлікт на території нашої країни, що, ясна річ, зве­де показник рівня бідності до негативно­го. Загалом, причини високого рівня бід­ності обумовлюють сповільненням еко­номічного зростання, низьким рівнем доходів громадян, особливо на селі, від­сутністю не те що варіантів, а можливос­тей для працевлаштування, низькою конкурентоспроможністю певних кате­горій осіб, зокрема молоді.

Як назвешся, так і поведешся

Втім, на переконання фахівців, є ще одна причина, що лежить у площині пси­хології та переконань. Одну з найгло­бальніших для України проблем, на дум­ку відповідних фахівців, не можна подо­лати жодним заходом чи навіть комп­лексом програм державного рівня. При­чина нашої бідності – наша надія на те, що, як казав Остап Бендер, «закордон нам допоможе». Ну, якщо не закордон, то будь-хто, але не сама людина.

Психологія «очікування манни небес­ної» не дозволяє більшості українців ви­лізти з ями безгрошів’я. А ще – наша лю­бов до відпочинку. Такої кількості офі­ційних святкових вихідних немає в жод­ній країні світу! Причому помічено: чим бідніша людина, тим сильніше «шаркну­ти по душі» вона намагається під час свят та урочистостей. А в принципі, зда­ється, нужденність, злидарство сидить в українця вже не в крові, а в самісіньких генах. Одна студентка університету ім. Т. Шевченка, яка писала курсову про синонімічні ряди, зізналася, що її врази­ло, скільки синонімів у слова «бідний». Злиденний, нужденний, убогий, неза­можний, небагатий, нестатечний, неси­тий, голий і босий… Це тільки класичні значення. А скільки ще є діалектизмів!

Науковці Інституту соціальної та по­літичної психології дійшли висновку, що традиційно протягом останніх років вва­жають себе бідними близько 60% україн­ців. Показово, що ця цифра невпинно зростає, минулого року вона сягнула 65%. Природно, свою роль відіграє психологіч­ний фактор. Фахівці згадуваного інститу­ту вивчали ситуацію на селі. І зрозуміли, що жалюгідний стан українського селян­ства обумовлений не так економічними,як психологічними факторами – сучасна сільська молодь не бачить майбутнього, не намагається отримати професію і зла­мати складну ситуацію.

«Загартованість» українця щодо мате­ріальної скрути – це палиця з двома кін­цями. Як казав знаменитий грек Перикл, не вміти переносити бідність соромно, але невміння позбавитися її працею – ще більший сором. У нас воліють соромити­ся багатства, а от бідність… Не скажеш, що вона виноситься на покуття, але для багатьох стала станом душі. Тільки в роки незалежності виділилася категорія громадян, яких не заспокоюють жодні причини, вони шукають можливості ви­йти із скрути.

Згадувана вже експерт Людмила Шан­гіна не вважає, що українці спокійно ставляться до бідності. Якби це було так, то 5 чи навіть 7 млн наших співгромадян не гарували б за кордоном, а працювали на економіку своєї країни. Виїжджаючи за кордон на роботу, вони протестують проти нинішньої ситуації в країні. Що­правда, пасивним способом. Вони волі­ють виїхати з України, бо відстоювати тут свої права не бачать сенсу.

Звичайно, є різні причини бідності, однак типово, коли тільки крайня скрута стимулювала людину до виходу з цієї си­туації. Часто можна чути від співвітчиз­ників, що повернулись із зарубіжжя, що якби вони не попрацювали десь, то не знали б своїх можливостей щодо темпу виконуваної роботи. Тоді, може, як пра­цюємо, так і маємо?

Імідж заможного українця

Тішить те, що дедалі більше україн­ців переконуються: щоб поїсти рибки, потрібно мати не добродія, готового при­гостити, а вудку, щоб її зловити. Тобто розв’язання проблеми бідності лежить передусім у політичній, а не економіч­ній площині. Той самий науковець Люд­мила Черенько заявила, що ніхто в дер­жаві досі не займався в питаннях біднос­ті стратегічним плануванням, хоча гуч­ні програми приймалися. Якби було ба­жання та політична воля знайти кошти для створення робочих місць, переквалі­фікації та працевлаштування, це обов’язково було б зроблено. Однак такого ба­жання в держави, на думку фахівця, поки ще не виявлено, тому завжди ми йшли шляхом найменшого опору: гасін­ня пожеж у царині бідності.

Як не погодитися з висновком аналі­тика Сергія Наливки, що нині для бо­ротьби з повальною бідністю є один ре­альний захід: усебічне стимулювання малого та середнього бізнесу. Ясна річ, що країні з пануючим в ній олігархатом важко себе переломити, але без масового руху підприємців ми нічого в економіці не зрушимо.

Людмила Шангіна також вважає, що подолання бідності в молодій державі не було пріоритетом жодної влади: «Украї­на не є ні демократичною, ні правовою, ані соціальною державою. Держава уосо­блює владу, політика якої спрямована на виживання найсильніших. Тому я її на­зиваю «соціал-дарвіністською»: хто ви­живе, той і виживе», – говорить вона.

Найбільше, що ви можете зробити для бідних та злиденних, це не стати одним з них. Цей фразеологізм є дуже показо­вим. За великим рахунком, наша бід­ність буде подолана тільки із зміною психології сприймання ролі особистості у власному заробітку. Розмовляючи про зарплату, вісім з десяти співвітчизників вам скажуть: «Мені дали стільки-то гро­шей», і тільки інші двоє висловляться точніше: «Я заробив стільки-то».

Закінчуючи розмову про вудку для злидаря, варто процитувати одного з радників голови Житомирської облдержадміністрації Руслана Годованого: «Не можна постійно говорити про україн­ську бідність і мінімальну заробітну плату й водночас намагатися вирватися із злиднів. Бо як людину назвеш, так вона і будуватиме своє життя. Нам по­трібно створювати імідж заможного українця, який би вірив, що він може бути багатим. За мінімальну зарплату дітей не вивчиш, нову машину не купиш. Тому розробляти стратегію слід на осно­ві поняття «заможний українець». А наші нинішні закони не сприяють цьо­му, бо в них все крутиться навколо міні­мального споживчого кошика, мінімаль­ної пенсії, мінімальної зарплати, неопо­датковуваного мінімуму.

•  Бідність – головний терорист

 Головною причиною жалюгід­ного стану економіки і зли­денності левової частини гро­мадян України є несправед­ливий розподіл результатів праці між бізнесом і робітниками. Штуч­не заниження оплати праці ство­рило український феномен – «пра­цюючий бідний». Життя і навіть офіційна статистика довели, що вибір і реалізація українськими «бізнесполітелітами» економічної моделі, яка «дешеву робочу силу» визначає головною конкурентною перевагою і приманкою для іно­земних інвесторів, є науково хиб­ним. Більше того, економічно про­вальним, соціально катастрофіч­ним та політично небезпечним. Та й з погляду конкурентності ця стратегія програшна.

Тому національна економіка і сус­пільні відносини потребують не­гайного і докорінного реформу­вання, що, власне, і зазначене в президентській стратегії «Україна–2020». Однак в цій стратегії знову заголовними стають численні бізнес-індикатори. А ми маємо до­могтись, щоб усі реформи, всі за­кони, всі стратегії і програми дава­ли відповідь на кілька запитань. Зокрема, як швидко будуть скоро­чуватись масштаби та глибина бід­ності, передусім серед працівни­ків? Наскільки динамічно зроста­тиме кількість легально працюю­чих в Україні? Якими темпами ско­рочуватиметься розрив в оплаті праці на українських підприєм­ствах, у школах, лікарнях порівня­но з оплатою праці в країнах Євро­союзу? Як щорічно покращувати­меться міжнародний рейтинг України за ін­дексом людського роз­витку?

Також потрібно негайно вирішувати питання лік­відації заборгованості із заробітної плати, що сьогодні стосується 251 тис. працівників. Для цього парламент має прийняти пропозиції ФПУ щодо економічно­го захисту прав та ін­тересів працівника в разі затримки виплати йому заробленого. Також формування держбюджету на 2015 рік має відбуватись на чесно підрахованому прожитковому мі­німумі. Бо сьогодні його розмір штучно занижено на 373 грн. А вже наступний бюджет повинен базуватися на новому соціальному стандарті – мінімальному спожив­чому бюджеті для працівника, а розмір мінімальної зарплати, за нашими розрахунками, має скла­дати не менше 4 тис. грн. Крім того, потрібно повністю ратифіку­вати Європейську соціальну хар­тію, а також підготувати до ратифі­кації Європейський кодекс соці­ального забезпечення та конвенції МОП із соціального забезпечення. ФПУ вже напрацювала великий пакет конкретних, у тому числі за­конодавчих, пропозицій для роз­будови соціальної держави.

20.10.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини