Випробування на міцність

  Українців неодноразово звинувачували в тому, що вони не цінують своєї незалежності. Мовляв, занадто просто та «де­шево» вона нам далася. Все змінилося цього року. Нашій країні довелося заплатити дуже дорогу ціну: кров’ю, тися­чами загублених життів ми вибороли своє право на сувере­нітет та свободу. Після трагічних подій на Майдані вже ніх­то не скаже, що українці не вистраждали свою незалеж­ність. Народ України змусив увесь світ поглянути на нашу державу інакше – з розумінням і повагою. Тільки одна дер­жава не бажає усвідомлювати, що український люд хоче жити і працювати в мирі та спокої. Але й цю перемогу ми здобудемо.

  ЧИМ ДЛЯ КОЖНОГО З НАС Є ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ?

23-тя річниця української незалеж­ності – не ювілейна. Та саме зараз для кожного громадянина України День Не­залежності має стати днем іспиту влас­ного сумління, днем міркувань про долю своєї батьківщини та своєї спіль­ноти. Цього дня ми не маємо жодного права прикритися буденними клопота­ми від болючих, а часто й дуже гірких, роздумів про минуле, сучасне та май­бутнє нашого народу.

Чим знаменне нинішнє свято? Насам­перед тим, що Україна є демократичною європейською державою, яка, однак, пе­ребуває в стані війни. Та це тимчасово, бо кільце довкола непроханих «братів» невпинно звужується. Українська нація зміцніла в своїй єдності, народ змужнів. Народ виріс. Вірніше, доріс до таких вершин свідомості й гідності, що здолав корумпований і ворожий режим, обрав­ши нову владу з надією на майбутній розквіт держави та європейське майбутнє.

Недруги пророкують Україні повний занепад у зв’язку з воєнними діями в двох регіонах та втратою Криму. Однак більшість українців розуміють, що в економічній площині за таких обставин не було, та й не могло бути, росту. Спер­шу народ стояв на барикадах, а потім треба було спішно розбудовувати вкрай занедбану чи навмисно знищену попе­редньою владою оборону власної держа­ви. Далася взнаки й політика Росії щодо цинічного бойкоту українського продук­ту. Нам не змогли пробачити, що за­мість Митного союзу українські влада та народ обрали асоціацію з об’єднаною Європою.

Тепер головне – не втратити шанс. Адже ми пам’ятаємо, як дивився на Україну весь світ після «помаранчевої революції». Країну вважали своєрідним «острівцем свободи». Нею захоплюва­лись, їй аплодували на високих європей­ських зібраннях, надавали інвестиції. Проте колосальний кредит довіри та ре­сурсів було змарновано. Україна так і не здійснила прориву в своєму розвиткові. І тепер від кожного залежить, яким шля­хом ми будемо рухатися і що святкува­тимемо під час 24-ї річниці незалежності.

«РАБІВ ДО РАЮ НЕ ПУСКАЮТЬ!»

Чи зміниться Україна після Євромай­дану? Сам Майдан українці охрестили революцією гідності, бо це був вияв волі народу, а сам народ показав себе надзви­чайно гідним, поміркованим, витрива­лим. І надміру принциповим.

Не змарнувати сподівань Майдану – обов’язок кожного українця. А ще – до­помогти вигнати окупантів з рідної зем­лі та зберегти Україну такою, якою вона була 24 серпня 1991 року.

Президент України Петро Порошенко серед низки заходів до Дня Незалежнос­ті виділив гідне вшанування пам’яті Ге­роїв Небесної сотні й осіб, які загинули, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність держави. Вони віддали життя за те, щоб ми отри­мали шанс жити в іншій країні. Не мож­на допустити, щоб їхня жертва була мар­ною. Революція гідності не повинна ста­ти простим перерозподілом посад і змі­ною одних прізвищ на інші. Так уважають до 85% українців, яких змінив Майдан.

Справді, найбільше завоювання рево­люції – створення в Україні реального громадянського суспільства. Віче, запо­чатковане на Майдані, віднині перебу­ватиме на сторожі прав громадян. І вла­да вже відчула: за все, що відбувається в державі, вона мусить звітувати перед народом. Свідомі громадяни продемон­стрували зразок організованості та на­родоправства, які у них в крові спокон­віку.

Історикам і політологам ще нале­жить здійснити копітку роботу з аналі­зу революції гідності. Та вже нині екс­перти одностайні в попередніх висно­вках: Майдан увійде в історію як при­клад того, на що здатен народ, коли його довести до відчаю та спробувати поставити на коліна. За великим рахун­ком, Майдан не тільки покінчив з бан­дитською владою «сім’ї», а й відкрив шлях для переходу на європейські стан­дарти.

Директор Інституту глобальних стра­тегій Вадим Карасьов так окреслив осо­бливості й здобутки Майдану: «Люди зрозуміли, що вони здатні реально впли­вати на політику олігархічного капіта­лізму. Правлінню олігархів настане кі­нець. Майдан хоче, аби політика була народною. І доб’ється свого».

Українська революція кінця 2013 – по­чатку 2014 років, на переконання міжна­родних експертів, є унікальним, раніше не баченим у світі явищем, втіленим у мирному народному спротиві, цілеспря­мованій боротьбі патріотів за волю, гід­не життя, кращу долю країни. Хтось

 влучно назвав Євромайдан «інкубато­ром патріотизму». Та навіть ті, хто не мав змоги приїхати на Майдан, як мо­гли підтримували справжніх патріотів. А ті, хто пройшов Майдан, мислять ін­шими категоріями. Вони змогли звіль­нитись від імперського рабського наки­пу. Недаремно в центрі Києва лунали символічні заклики на кшталт «Рабів до раю не пускають!» Такі ж написи-ло­зунги прикрашали щити, якими протес­тувальники боронилися від куль «Бер­куту». За цими щитами вишикувався цвіт нової української нації. Вільний, високоідейний, що ладен стояти до кін­ця і навіть віддати життя за гідне май­бутнє держави. Дев’ять місяців Євро­майдану утвердили міць України наба­гато більше, ніж усі попередні роки не­залежності.

ПРЕЛЮДІЯ ДО СВЯТА

Традиційно напередодні Дня Неза­лежності Україна відзначає День Прапо­ра. Дату для святкування цієї події об­рано невипадково. Адже саме 23 серпня 1991 року, після провалу путчу в Москві, група народних депутатів внесла синьо- жовтий стяг до сесійної зали Верховної Ради. Тож упродовж десятиліття щоро­ку 23 серпня о 9-й годині відбувається офіційна церемонія підняття Державно­го Прапора в містах і селах нашої краї­ни. Ця подія за нинішніх обставин над­звичайно актуальна. Бо ніколи за часів суверенної держави країна не зазнавала такої цинічної наруги над своєю святи­нею. З іншого боку, ніколи ще Прапор не був таким важливим символом Перемо­ги. Адже від того, який стяг майорить над будівлями – синьо-жовтий чи «три­колор», розумієш, хто перемагає: укра­їнці чи сепаратисти й найманці чужої армії.

По суті, кольори Державного Прапо­ра України стали своєрідним модним трендом у світі. Голлівудські зірки, зна­кові особи та пересічні громадяни з усього світу із задоволенням вдягають­ся в жовто-блакитне і пишаються цим. Та й самі українці, нарешті, усвідомили, що це – не просто клаптик тканини, а на­ціональна святиня. Все частіше прапор можна побачити на балконах, вікнах та заміських будинках.

Історики й донині сперечаються та дискутують довкола кольорів на дер­жавному полотнищі. І виправдовують учасників нещодавньої акції «Поверне­мо Україні справжній прапор!», ініціато­ри якої вимагали поміняти синій та жов­тий кольори місцями. Мовляв, жовто- блакитні прапори були в козаків і Цен­тральної ради. Агітували за зміну ко­льорів, мотивуючи тим, що жовтий звер­ху має означати вогонь і сонце, а отже, панування духовного, життя і процві­тання. Дійшло до абсурду: всі негараз­ди, що відбуваються нині в Україні, при­хильники ідеї ладні пояснювати «пере­вернутим» прапором.

Опоненти мають свою думку. І апе­люють до історичних витоків. Починаю­чи з часів хрещення Русі, ці кольори за­вжди були присутні на прапорах Укра­їнської держави різних століть. Прак­тично в такому ж вигляді, як нині: синій – угорі, жовтий – унизу. Такий прапор було піднято у Львові в червні 1848 року. Навіть більшовики у 1917–1919 роках ви­користовували синьо-жовтий стяг.

23 серпня нинішнього року, в день урочистого підняття Державного Прапо­ра України, громадськість має намір влаштувати флеш-моби, аби всі були свідками поваги до державних симво­лів. А українські військові, які беруть участь в антитерористичній операції, мріють, аби цього дня синьо-жовті зна­мена замайоріли на всіх площах східних регіонів України. Це був би символічний крок до перемоги над окупантами. До перемоги за суверенну й незалежну дер­жаву.

•   БУТИ ЧИ НЕ БУТИ ПАРАДУ?

Дискусія про ідеологічну до­цільність проведення параду на честь Дня Незалежності у Києві й Одесі розпочалась, щойно Президент оприлюд­нив своє рішення. Думки по­лярно розійшлися. Наразі ніхто не може визначити число прихильників з того чи іншого боку. Одні заклика­ють до проведення параду, бо сьогодні як ніколи потріб­но показати й агресору, й усьому світові, що в нас є бо­єздатна армія, яка вміє і по­винна перемагати. Що в нас є держава, яка стоїть на за­хисті територіальної ціліс­ності й кордонів. І це має ба­чити не тільки Київ чи Одеса, а вся країна. Сьогодні фак­тично відбувається станов­лення нової української ар­мії, вибудовується нова стра­тегія, нова оборонна доктри­на. Тому демонстрація вій­ськової сили потрібна як ні­коли.