ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Українська армія: чи готові ми до війни?

Від 1 березня Україна живе у стані підвищеної бойової готовності. Старший брат і північний сусід – Росія – стала потенційним ворогом для нашої держави. Росій­ські військові без розпізнавальних знаків стягують до кордонів з нашою державою техніку, і теж без номерів та маркування. Та приховати лихі наміри воякам не вдається навіть за масками на обличчях. Вичікують, коли з Кремля надійде сигнал стріляти в українських солдатів. Щоб розпочати справжню війну, яка з ло­кальної ризикує перерости в планетарну. Чи зможе міжнародна спільнота завадити російській агресії? Чи здатні ми оборонити себе і не втратити ні п’яді рідної землі? Над цим розмірковують на шпальтах видання військові експерти, політики, профспілкові лідери.

Невиправдані сподівання

У мирний час ми нечасто замислюва­лись над тим, наскільки потужними є наша армія і флот. Проголошення Укра­їни в 2010 році «позаблоковою» державою мало б зумовити посилення безпеки кра­їни, однак сталось якраз навпаки – зни­зило обороноздатність і рівень націо­нальної безпеки. Саме статус позаблоко­вого, нейтрального існування держави приспало пильність вищого керівництва Збройних Сил і держави загалом. Екс­перт військових програм Центру Разум­кова Олексій Мельник свого часу гово­рив: «Будьмо реалістами: ймовірність загрози широкомасштабної агресії є на­стільки низькою, що готуватися до цього серйозно просто немає сенсу. Хто всер­йоз може зараз говорити про можливість ведення війни з Росією?»

Фахівці з Міністерства оборони, а та­кож наближені до нього експерти пере­конували, що жодні серйозні протисто­яння, які можуть вилитись у збройний конфлікт, Україні не загрожують, а тому панікувати, мовляв, не варто. Українці можуть почуватися безпечно, ніхто не має наміру на нас нападати, а міжнарод­ні договори гарантують нам допомогу в разі потреби. Усі сподівання покладали на учасників Будапештського меморан­думу, які в разі потреби прийдуть на до­помогу. Ніхто не очікував, що саме один з підписантів історичного документа по­рушить рубежі України.

І тільки деякі фахівці прогнозували, що ейфорія довкола тиші недоречна.

Екс-командувач ВМС України, віце-адмірал у відставці Володимир Безкоро­вайний застерігав: «Сьогодні навколо України – тиша, але завтра ситуація може змінитися на 180 градусів. Ми не можемо прогнозувати, яку гру поведе Ро­сія навколо Криму і Севастополя до 2017 року, але маємо бути до неї готовими. Тому ми бачимо, що в історичній пер­спективі тільки могутні Збройні Сили є надійним гарантом дружніх і братер­ських взаємовідносин і в регіональному, і в світовому вимірі. Збройні Сили Укра­їни – єдиний гарант того, що нікому не спаде на думку нападати на сильну Україну, здатну на потужний опір».

Чимало військових експертів неодно­разово порушували питання про необхід­ність зміцнення обороноздатності краї­ни. Але на противагу цим міркуванням публіці запускалися меседжі, що Украї­ні ніхто не загрожує. Те, що 5–6 тран­спортних кораблів щорічно потрапляли до піратського полону, до уваги не бра­лося. Навіть те, що десятки українців по­ net

бували в заручниках, а деякі й донині перебувають у полоні. Ніхто всерйоз не уявляв перспективи, що на державному кордоні з’явиться ворожа армія, готова до нападу будь-якої миті. Відтак україн­ське військо поволі перетворювалось на «купку озброєних людей». Член профіль­ного парламентського комітету Вален­тин Зубов, може, дещо категорично стверджує: «Збройних Сил в Україні фак­тично не існує».

Провину за плачевне становище укра­їнської армії експерти покладають на всіх президентів країни, оскільки ті не­дооцінювали важливість належного фі­нансування та модернізації ЗСУ. До того ж, кожна попередня програма реформу­вання армії припиняла реалізовуватися щойно змінювався міністр оборони. На переконання фахівців, керівники держа­ви особливо не переймалися питаннями армії, оскільки були відсутні прямі за­грози виникнення збройних конфліктів та необхідність захищати збереження державності та території.

Боєздатні частково

На пряме запитання «Чи спроможна Україна відбити типовий сучасний пові­тряний удар високоточною зброєю?» вій­ськові експерти відповідають однознач­но: «Ні, не спроможна!» Ситуація у Збройних Силах України напружена і за­грозлива. Її у жодному разі не можна за­лишати такою, як вона є. Впродовж останніх 20 років українське військо не отримувало нової техніки й озброєння, uaтримаючись виключно на запасах, ство­рених ще за радянських часів. Аналіти­ки заявляють, що нині лише кожна п’ята одиниця зенітної ракетної техніки та ко­жен шостий літак здатні до участі в бо­йових діях. На практиці – вітчизняні Збройні Сили, з точки зору компонентів боєздатності, є частково боєздатними, оскільки фактично вся номенклатура їх озброєння та військової техніки є небоєздатною. Тобто фактично терміни її вико­ристання вже спливли, і наразі вона про­сто утримується героїчними зусиллями українських військових у відносно боєздатному стані, наскільки це можливо.

Чому так сталося? Причин такого ста­новища кілька, однак військові експерти вирізняють дві основні. Перша – морально-психологічний дух і бойова підготовка, друга – переозброєння, тобто наявність у армії нових систем озброєнь. Що стосується першої, то тут більше оптимізму. І ми зараз спостерігаємо, що тільки завдяки героїзму й відвазі укра­їнських вояків вдається стримувати на­тиск «зелених чоловічків». Стосовно дру­гої, то, на думку аналітиків, питання пе­реозброєння перебуває в нульовій точці, бо за роки незалежності українське вій­сько не отримало жодної системи озбро­єнь, яка мала б стратегічне значення для посилення обороноздатності. Відтак ми змушені покладатись виключно на ди­пломатію та гнучкість військово-політичного керівництва держави. Нинішній уряд в екстреному порядку виділив для солдатів і прикордонників Криму 125 млн гривень. Допомога потрібна, але запізніла. За два чи три дні, а то й тиж­день українське військо не зможе підго­туватися до повномасштабної війни. Про те, що вона не буде локальною, заявля­ють нині на всіх рівнях. У заяві Федера­ції роботодавців України йдеться: «Вій­ськовий конфлікт у Європі не буде ло­кальним і не обмежиться лише нашим регіоном. Він неодмінно позначиться на політичній та економічній ситуації на всьому Європейському континенті й у цілому в світі. Найцінніше – людські життя. Які ми можемо, а тому зобов’язані врятувати».

Чи вдасться уникнути людських жертв, покаже час. На момент здавання номера в Криму стріляли лише поперед­жувальними…

Яка армія потрібна Україні?

Розмови про перехід на контрактну армію точаться не перший рік. Однак чи стане формальна зміна вивіски панаце­єю від усіх армійських бід? Директор Центру досліджень армії, конверсії і роз­зброєння Валентин Бадрак стверджує: «Військо не стане могутнім, боєздатним і мобільним, лише перейшовши з призо­ву на контракт. Треба ще переозброїти його. Бо на сьогодні військові оперують переважно зброєю і технікою радянських часів та одиничними новітніми зразка­ми. А провести масове переозброєння не дозволяє стан нинішньої економіки і не­завершені розробки перших зразків ві­тчизняної новітньої техніки».

Більшість аналітиків уважають, що будь-яке реформування у Збройних Силах України має зводитись до того, щоб армія стала професійною. Не просто контрактною, а боєздатною. Для цього треба зроби­ти все, щоб там було цікаво і вигідно слу­жити. Військовий експерт Сергій Згурець обурюється: «На сьогодні у насконтрактник отримує 800 грн, молодший офіцер – майже 2300 грн, старший офіцер на рівні полковника – 3500 грн. Сума насправді до­рівнює або зарплаті прибиральниці, або касира в супермаркеті. І ми хочемо, щоб така армія була ефективною та боєздат­ною, професійною та контрактною? Давай­те доберемо на цих 50 тис. контрактників ще 50 тис. людей за 800 грн і отримаємо таке люмпенізоване військо. Така армія буде створювати більшу загрозу чи мен­шу? Думаю, що більшу».

Набрати контрактників на жебрацьку зарплату, за відсутності житла і соціаль­них гарантій буде непросто. Цей фах абсо­лютно не конкурентний на ринку праці. Тому не дивно, що заклики до переходу на контрактну армію, по суті, залишаються порожніми політичними заявами.

Потрібні радикальні зміни. Це розумі­ють військові. Треба, щоб це зрозуміли й політики. Інакше, кажуть експерти, українська армія ризикує надовго за­стрягти у наполовину професійному та не до кінця добровільному стані. Треба змінити саме ставлення до армії. Те, що ЗСУ ніколи не входили до числа напря­мів пріоритетного фінансування, на практиці виявилось великою помилкою. Чиновники насправді достеменно не зна­ють, скільки коштуватиме Україні утри­мання реформованої, професійної та пе­реозброєної армії. Кажуть, що дешевою вона точно не буде, але реальних цифр називати не наважуються.

Екс-міністр оборони, народний депу­тат України Анатолій Гриценко вважає, що нині в українську армію йдуть не за покликанням, а від цілковитої безнадії знайти своє місце на цивільному ринку праці. «Тільки-но покращиться ситуація в цивільному секторі праці, доброволь­ців для армії бракуватиме. У контрактники мають іти ті, хто має поклик воїна. Контрактник повинен служити на полі­гоні, ходити в море, літати, а не підміта­ти плац».

Поки не зміниться ставлення до служ­би самих контрактників, а також став­лення до них офіцерів і військових чи­новників, розраховувати на надійну боєздатну армію – марна справа, стверджу­ють військові фахівці. Бо попри національно-патріотичний настрій сучасних захисників держави, важко уявити собі найманця, який за 100 доларів на місяць буде готовий жертвувати своїм життям, захищаючи мільйонерів.

• У сусідів близьких і далеких

Не зайве поцікавитись вій­ськовим досвідом колиш­ніх країн Союзу і зарубіж­них держав, аби за потреби скористатися ним. У сусідній Біло­русі служба в армії має три форми. На строкову призивають юнаків у віці 18–29 років. Ті, хто має підста­ви для відстрочки, можуть прохо­дити так звану службу в резерві. Упродовж трьох навчальних років такі особи зобов’язані брати участь у зборах, на які викликають працівників промислових підпри­ємств. А ще в Білорусі існує так звана альтернативна служба, щось на зразок контрактної.

Прихильником контрактної армії є Казахстан. Ця країна планує завер­шити повний перехід на контрак­тну службу до 2016 року. Нині до армії вербують громадян від 19 до 35 років, які відслужили строкову службу чи пройшли навчання на військових кафедрах вузів. Пер­ший контракт укладають терміном на три роки. Мінімальна зарплата солдата-контрактника в Казахстані – 520 дол. Крім того, держава га­рантує пільги з оплати навчання у вишах, а також безоплатне медич­не обслуговування для членів родини.

Зарплата рядового контрактника в армії Литви – близько 900 дол., ря­дового в польській армії – близько 1000 дол. А от середня зарплата рядового армії США не така вже й велика – 1300 дол. Але там є одна особливість: кожен застрахований на суму 400 тис. дол., які в разі його загибелі отримує родина. Якщо солдат служить за межами свого штату, йому доплачують 300 дол. І ще додатково 200 на харчування.

В Іноземному легіоні Франції контрактник-рядовий перший рік служби отримує щомісяця 1040 євро. Якщо служить за межами Франції, 1400 євро.

Нині професійні армії мають по­над 50 держав, до яких належать як високорозвинені країни (США, Канада, Великобританія, Австра­лія, Японія), так і ті, що мають дещо нижчий економічний потен­ціал (Індія, Пакистан, Нігерія, Фі­ліппіни).

Майже 80 держав продовжують комплектувати свої збройні сили за призовом, певна кількість має змішану систему комплектування, а швейцарці, наприклад, залиша­ються прихильниками комплекту­вання власних збройних сил за мі­ліційним принципом, що передба­чає загальний військовий обов’язок. Разом з тим у деяких країнах існує практика створення спеці­альних військових.

16.03.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини