ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Справедливість одна для всіх

20 лютого – Всесвітній день соціальної справед­ливості. Міжнародна спільнота вважає його од­ним із головних інструментів для забезпечення ефективного соціального діалогу для формуван­ня справедливого суспільства. В Україні цього дня намагаються привернути увагу органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, об’єктів господарювання, громадських організацій, проф­спілок до вирішення наболілих проблем встанов­лення соціальної справедливості. Не тільки з точки зору аналізу, а реальних кроків досягнення соціальної рівності. Які здобутки маємо на цьому шляху і чого бракує для подолання несправедли­вості, намагалися з’ясувати «Профспілкові вісті».

Третя спроба

Цьогоріч День соціальної справедли­вості Україна відзначає втретє. 2013 рік за ініціативи Президента було оголоше­но Роком соціальної рівності. Чи можна сьогодні говорити про здобутки у цій сфері? На думку профспілкових лідерів, до повної перемоги ще далеко, але поміт­ні зрушення відбулися. Серед незапере­чного позитиву – налагодження тісної співпраці Міністерства соціальної полі­тики та Федерації профспілок України у роботі над усуненням соціальної неспра­ведливості.

Першим вагомим кроком на цьому шляху стало підписання Декларації со­ціальної справедливості: гідна праця та соціальний захист. Документ містить конкретні пропозиції для побудови спра­ведливої соціальної держави. Напрацьо­вано проект Концепції соцполітики України до 2023 року. Нині документ про­ходить експертизу та опрацювання у на­укових колах. Вчені залучають до робо­ти над проектом не тільки вітчизняних, а й зарубіжних фахівців.

Федерація профспілок України чимало зусиль спрямувала для виявлення «зон соціальної несправедливості у сфері пра­ці». За результатами роботи створено До­рожню карту спільних дій Федерації профспілок України та Міністерства со­ціальної політики. Її мета – не лише кон­статувати та зафіксувати, а й боротися усіма доступними засобами з проявами несправедливості у сфері праці.

«Федерація профспілок України сфор­мувала системний погляд на проблему соціальної несправедливості у сфері пра­ці й підготувала комплекс питань із ви­явлення зон соціальної несправедливості або дискримінації. Зазначені зони стосу­ються усього спектру життєдіяльності працівника аж до виходу його на пенсію і показали, які маємо проблеми у сфері оплати й охорони праці, оподаткування трудових доходів, публічного визнання престижності праці. Однак ми не лише діагностували проблеми, а й спробували визначити власне профспілкове бачення, як ці проблеми подолати», – заявив за­ступник Голови ФПУ Сергій Кондрюк.

Для того, аби долучитися до форму­вання економічної та соціальної політи­ки держави, започатковано підготовку щорічної Національної доповіді, у якій відображатиметься забезпечення соці­альної справедливості в Україні й акцен­туватиметься на порушеннях.

Профспілки не залишилися осторонь розв’язання проблеми вдосконалення ме­тодики формування базового державного стандарту – прожиткового мінімуму.

Уперше представників профспілок за­просили до участі у підготовці доповіді уряду про хід виконання Європейської соціальної хартії.

Пильно стежитимуть профспілкові лі­дери і за виконанням Мінсоцполітики обіцянки зрівняти до кінця нинішнього року мінімальну заробітну плату і рівень прожиткового мінімуму. Виконувач обов’язків міністра Наталія Королевська зауважує, що зробити це буде непросто, однак сподівається на допомогу і порозу­міння з Федерацією роботодавців.

«Саме несправедливість найбільше за­гострює ситуацію у суспільстві, – наголо­шує високопосадовець. – Коли людина перебуває у скруті й бачить, що хтось ко­ристується надмірними і незаслуженими благами, це викликає відповідну реак­цію». У нинішньому році її відомство спільно з ФПУ боротиметься за дотриман­ня принципу соціальної справедливості.

Насправді громадяни України хочуть не так уже й багато. Тільки те, на що ма­ють право, що гарантує їм Конституція. Право на місце роботи та заробітну пла­ту, можливість навчатися, лікуватися, відпочивати, мати пристойне житло. Ви­ключно те, що передбачено в Основному Законі держави. І щоб решта законів основному не суперечили, а лиш утвер­джували ці права. Цього для соціальної справедливості цілком достатньо.

Світові тенденції в українських реаліях

Україна аналізує світові тенденції не заради того, аби визначитись, яке місце посідає у рейтингу соціальної справед­ливості. Радше задля того, аби уникнути помилок і прорахунків у «перерозподілі» соціальних благ. Сьогодні у розвинених країнах склалася неординарна ситуація, коли меншість працездатного населення здатна забезпечити і темпи зростання економіки, і добробут непрацездатних верств, і навіть задоволення базових по­треб більшості працездатного населен­ня. Іншими словами, відбувається пара­доксальне порушення принципів соці­альної справедливості. Коли ті, хто праг­нуть і вміють працювати, фактично за­безпечують благами тих, хто не бажає і uaне вміє працювати як слід, а лиш споді­вається на систему розподілу статків.

Через це експерти характеризують си­туацію так: маємо конфлікт не між бага­тою меншістю і бідною більшістю, а між меншістю, яка напружується і працює, і більшістю, яка відверто ледарює, поси­лаючись на економічну скруту, немож­ливість знайти пристойну роботу тощо. От і виходить, що один працюючий може «утримувати» десяток відвертих нероб, котрі, однак, вимагають соціальної спра­ведливості і благ.

Експерти вбачають у таких тенденці­ях передусім політичний аспект. Адже виборець, який уже не в першому поко­лінні перебуває «на голці» соціальної до­помоги, має таке саме право голосу, як і той, хто самовіддано працює, – і нерідко саме цей голос може виявитися вирі­шальним. То чому б не використати його у своїх інтересах шляхом збільшення со­ціальних виплат.

В Україні простежується намагання визначитися з категорією найбільш не­захищених. В українському суспільстві, на думку експертів, побутує хибна дум­ка, що найбільш соціально незахищени­ми в Україні є пенсіонери. І з цією дум­кою погоджується більшість: політики, управлінці, навіть пересічні громадяни. Однак не варто ігнорувати той факт, що в державі існує ще більш незахищена ка­тегорія населення – це молоді люди пра­цездатного віку від 18 до 35 років, які не можуть знайти роботу, відтак не мають жодних засобів до існування. Справді, пенсіонер має хоч якусь фінансову стра­ховку – пенсію, що дає йому можливість споживати щодня бодай хліб з молоком, а молода людина, як правило, не має і цього, і щоб вижити, змушена або крас­ти, або сидіти на шиї у батьків чи тих са­мих пенсіонерів. Виходить замкнене коло. Тож що швидше ми знайдемо з ньо­го вихід, то наочніше запрацює принцип соціальної справедливості. Треба, ка­жуть фахівці, чітко відповісти на запи­тання: що насамперед потребує в Україні невідкладного вирішення? Підвищення пенсій чи інтенсивна модернізація еко­номіки, яка б забезпечила роботою фі­зично здорову і працездатну молодь і яка б збільшувала виробництво валового національного продукту на душу насе­лення. На душу тих же пенсіонерів.

Наряд чи існує одновимірна залеж­ність між можливістю не працювати і реальним неробством. Однак кількість тих, хто не працює і водночас виступає за соціальну справедливість, зростає в геометричній прогресії. А це – прямий шлях до зростання в суспільстві соціаль­ної напруги, що загрожує суспільно-політичним вибухом. Не тільки в Украї­ні, а в цілому у світі.

Стандарти замість мінімумів

В Україні соціальна напруга має гли­боке коріння. На переконання експертів, найперше через штучно занижений рі­вень соціальних стандартів і гарантій – прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати, пенсій, державних соціальних допомог, невиконання вимог Закону України «Про прожитковий мінімум», низький рівень оплати праці, ручне управління соціальними виплатами, не­досконалу податкову систему.

Як і раніше, в основі державної соці­альної політики України замість держав­них соціальних стандартів гідного жит­тя і гідної праці домінує ідея соціальних мінімумів: мінімальна зарплата, міні­мальна пенсія, прожитковий мінімум тощо. При цьому навіть офіційно вста­новлені розміри мінімальних державних соціальних стандартів і гарантій є зани­женими. Профспілки докладають чима­ло зусиль, аби зламати усталені стерео­типи. Вони чи не єдині усвідомлюють складність завдань, що стоять перед дер­жавою у цей непростий час. Однак пере­конані, що за умови постійної взаємодії і співпраці влади, бізнесу, громадянсько­го суспільства поставлені цілі щодо до­сягнення в Україні соціальної справед­ливості є цілком реальними.

Велику надію профспілкові активісти покладають на соціальний діалог між органами влади, працівниками та робо­тодавцями. Адже тільки через такий ін­струмент можна вирішити чимало соці­альних проблем і водночас забезпечити єднання суспільства і соціальну стабіль­ність у державі. Мітингами і революція­ми, як свідчить практика, на реальні зру­шення сподіватися марно.

Якщо говорити про сьогодення, то ФПУ своїм обов’язком вважає постійне нагадування владі про головні фактори соціальної несправедливості. Це, перш за все, несправедливий розподіл резуль­татів суспільної праці, що виявляється у заниженні щонайменше вдвічі середньої зарплати порівняно з європейськими країнами. Відтак спостерігаємо відплив робочої сили до щедріших і заможніших країн. Профспілки неодноразово застері­гали уряд, що невиправдано низька част­ка фонду оплати праці в структурі ВВП гальмує поступ країни до утвердження справедливого суспільства. Серед інших факторів – дискримінація в оплаті праці працівників бюджетної сфери, недоско­нала податкова система, ручне управлін­ня соціальними виплатами. Кожен пункт «соціальної несправедливості» – на контролі у профспілок і Міністерства соціальної політики. Адже, за словами Наталії Королевської, будь-якій пробле­мі значно легше запобігти, ніж потім до­лати її наслідки. Ми поступово виходи­мо з режиму «гасіння пожеж», піднімає­мо голову і дивимося вперед. І це дає можливість розраховувати на більш ре­зультативну роботу в майбутньому.

У пошуках ідеалу

Соціальна справедливість – поняття настільки широке й неосяжне, що на практиці далеко не кожен може його окреслити. Фахівці під цим термі­ном розуміють «вияв справедли­вості у сфері розподілу багатств, благ і доходів між членами сус­пільства». Однак це в ідеалі. До нього можна прагнути, але його, переконані експерти, у житті не буває. В Україні до нього ще точно далеко. Але й нашим громадянам хочеться мати однаковий доступ до благ.

Хто опікується соціальною спра­ведливістю? У глобальному масш­табі – Міжнародна організація праці, яка спрямовує зусилля на практичне втілення загальних принципів справедливості. Вона напрацювала найдосконалішу на цей час систему міжнародного контролю за виконанням ратифі­кованих конвенцій.

Упродовж десятиріччя МОП реалі­зовувала програму «Гідна праця для всіх». Програма мала чотири розділи: зайнятість, права, захист і діалог. Власне, ця програма і дала імпульс для історичної Декларації щодо соціальної справедливості. У ній головний наголос зроблено на аспектах, які роблять працю гід­ною і справедливою. Гідна праця в умовах свободи, безпеки та пова­ги до людської гідності гарантує справедливий заробіток, свободу на робочому місці й соціальний захист працівників і членів їхніх сі­мей. Себто гарантує рівне ставлен­ня й рівні можливості для всіх і кожного. І це реальне наближення до ідеалу.

Декларація МОП щодо соціальної справедливості не тільки вказує шлях до реальної соціальної спра­ведливості, а й визначає її складо­ві та напрями роботи, конкретизує кожен пункт. Та все ж у документі вказані лиш загальні принципи, а кожен національний уряд має «приміряти» їх до реалій своєї країни. Наші реалії такі: за оцінка­ми експертів МОП, в Україні ще дуже багато несправедливості, яка гальмує розвиток держави, поро­джує невдоволення громадян та численні конфлікти. Фахівці Між­народної організації праці неодно­разово висловлювали готовність допомогти Україні конкретними пропозиціями. У свою чергу, таку допомогу охоче сприймають і профспілкові лідери, роботодавці, фахівці профільного міністерства.

21.02.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини