ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Чергова хвиля великого переселення

 Українці масово залишають Україну. Впродовж минулого року кількість емігрантів зросла у 2,5 раза, або на 157% порівняно з 2012 роком. Про це повідомляє Державна служба статистики Украї­ни. Згідно з повідомленням, громадянство інших країн отримали 18700 українців. Причому йдеться лише про офіційну статистику. А вона досить не­втішна. Песимістичними є і прогнози ООН щодо України загалом. Відділ економічних та соціаль­них досліджень цієї організації прогнозує скоро­чення населення в нашій державі до 33 млн уже 2050 року. Українські експерти називають інші дані – 36 млн, але також не приховують свого за­непокоєння через потужну хвилю великого пере­селення наших співвітчизників до чужих країн.

Хто вони – українські емігранти, котрі подались шукати кращої долі за межами власної домівки?

«Бронза» не гріє

Аналітики Американського інституту вивчення громадської думки провели со­ціологічне дослідження у 12 країнах СНД і за його результатами оприлюдни­ли дані: Україна замикає «трійку ліде­рів» держав, чиї громадяни бажають ви­їхати на постійне місце проживання за кордон. Назавжди полишити батьківщи­ну готові 21% респондентів. Цей показ­ник вищий тільки у молдаван і вірмен – відповідно 32% і 40%. Якби третя сходин­ка дісталась за спортивні досягнення, можна було б порадіти, але тут «бронза» не гріє, а лякає. Бо на запитання, чи за­мислювались ви коли-небудь про мож­ливу еміграцію, позитивно відповіли 91% українців.

«Подібні настрої яскраво демонстру­ють ситуацію в українському суспіль­стві, – підкреслює соціолог Анна Лужи­на. – Не потрібно бути маститим експер­том, щоб констатувати: країні загрожує україндепопуляція. Якщо на початку 90-х років минулого століття незалежна Україна пишалася своїм населенням у 52 млн, то до кінця нинішнього десятиліття пишатися буде нічим – кількість наших співгромадян, які залишилися на Батьківщині, ледь дотягне до 37 млн!»

Масова трудова міграція за кордон – діагноз для будь-якої держави. Для нашої особливо, бо вже зараз Україна є лідером у списку нових мігрантів до Росії, Польщі та Чехії. І зайве думати, що це люди, спокушені легким заробітком. Адже то дуже гіркий хліб – мити тарілки після когось чи будувати будинки не для себе, а для новоявленого пана. І все заради того, щоб забезпечити «прожитковий мінімум» собі та власній родині.

Це ненормований робочий день без дотримання правил техніки безпеки, без вихідних і лікарняних, без стажу роботи. Це неминучий страх перед правоохоронцями і незворотна для більшості фахова дискваліфікація. А ще – зруйновані сім’ї, принизливе відчуття себе людиною «другого сорту»...

Коли мільйони працездатних громадян залишають країну, вирушаючи в пошуках хліба насущного наймитувати в близьке і далеке зарубіжжя, це означає, що в країні, м’яко кажучи, не все гаразд. Нині багато розмов про те, як важливо через міжнародні договори й угоди захистити соціальні права співгромадян на чужині. Та чи не краще й доцільніше netналагодити гідне життя у власній країні, аби й вона не почувалася мачухою для своїх синів і дочок? Істина доволі банальна, але коли суспільство ігнорує банальні істини, з ним може трапитись біда. Так казав колись мудрий Ніцше, та його слова як ніколи актуальні сьогодні.

Що жене українців у чужі світи – близькі та далекі? Не тільки бажання заробити грошей на прожиття, як прийнято вважати. Експерти серед причин міграції українців називають неможливість самореалізації, бюрократію, корупцію, побутову агресію, правову незахищеність та, хоч як гірко це усвідомлювати, зневіру в перспективи країни.

Цвіт нації на чужих теренах

Експерти проаналізували, що найбільше бажаючих виїхати з України – це люди продуктивного віку, досить освічені, які мають ідеї, вміють ставити перед собою конкретну мету і знають спосіб її досягнення. Виїжджають ті, хто вміє і хоче працювати, однак не знаходить у власній країні місця, де його руки й розум були б затребуваними. Саме таких людей втрачає Україна.

За словами завідувача сектору етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України Ігоря Маркова, за кордоном працюють 3–5 млн українців і мінімум 10% з них створили влас­ний бізнес. При цьому серед молоді част­ка підприємців буде набагато вищою. «Молоді українці не бачать можливості для реалізації власного творчого і під­приємницького потенціалу на батьків­щині, закономірно, що вони прагнуть туди, де для них відкриваються цікаві перспективи», – зазначає І. Марков.

«Сумно, що Україна втрачає свій кра­щий потенціал. У країні немає нормаль­них умов для ведення бізнесу, немає можливості придбати в кредит житло молодим сім’ям, тому й шукають кращої долі за кордоном. Безвізовий режим, з одного боку, полегшить ситуацію, а з ін­шого – тільки посилить відтік кадрів. Якщо влада не замислиться, як змінити ситуацію, це обернеться великою про­блемою для майбутнього», – застерігає соціолог Марина Бура.

Свого часу ми пишались, що наша мо­лодь здобуває освіту за кордоном. Між тим, протягом останнього десятиліття кількість українців, що бажають здобу­ти освіту за кордоном, зросла, за різними даними, на 10–20%. Але ж переважна більшість молодих людей після навчан­ня має твердий намір залишитись у кра­їнах Європейського Союзу. То що втра­чає Україна, коли освічені люди залиша­ють країну? Чому не ухвалюються зако­ни, які б стимулювали молодь працюва­ти на благо своєї батьківщини? Запитан­ня, на жаль, риторичні.

Хоча відповідь лежить на поверхні: Україна не зацікавлена в молодих лю­дях, які здобули освіту за кордоном. Про­фесійні, талановиті спеціалісти змушені почуватися зайвими на власній землі, бо спрацьовує телефонне право при працевлаштуванні, діє кумівство, коли люди­ну приймають на роботу не за професій­ністю чи досвідом, а через родинні зв’язки. До того ж, ті, хто здобував ди­плом чи науковий ступінь на Заході, ма­ють пройти складну процедуру визнання іноземних дипломів у Міносвіти. А це взагалі нонсенс, кажуть освітяни.

Проректор Українського католицько­го університету Павло Хобзей із сумом констатує: «Ситуація щодо того, що мо­лодь не повертається, є невтішною. Най­більше бажаючих виїхати з України – це люди продуктивного віку, бо вони втра­тили віру, що можуть змінити щось у державі. У нас економіка не працює, за­кони не працюють, ситуація вкрай за­грозлива. Важливо, чи зміниться влада, чи зрозуміє, що працює для людей?»

Добре, якщо колись зрозуміє. Та поки що кількість українців, що віддають пере­вагу життю на Батьківщині добровільній еміграції, зростає в геометричній прогре­сії. «Держава вже не здатна стримувати потік еміграції, – вважає соціолог Юрій Барановський. – Жоден захід щодо її стри­мування просто не працює – дуже вже сер­йозні в країні економічні проблеми».

«Італійський синдром»

Цей термін з’явився у вжитку завдяки львівським психіатрам. Йдеться про роз­лади адаптації трудових мігрантів. І це теж велика й болюча проблема, на яку не варто заплющувати очі. Люди почува­ються на узбіччі, бо вони «ще не там, але вже не тут». Вони страждають від депре­сії і зазвичай такий стан позначається на рідних, найперше – на дітях. Медики роз­повідають про жінку, яка тривалий час працювала в Італії. Коли повернулась додому, то не впізнала сина, якого не ба­чила 11 років. Вона пережила неймовір­ний шок, від якого самотужки довго не могла оговтатись, тож її довелось госпі­талізувати в психіатричну клініку. На повну реабілітацію знадобилося півтора року. Такі випадки не поодинокі, ствер­джують експерти. Багато заробітчан, які не можуть полишити Україну назавжди, не спроможні сповна інтегруватися в чуже суспільство і водночас, коли повер­таються до України, не в змозі адаптува­тись до змін.

Ті, хто довго працював за кордоном, знають: це тільки попервах цікаво. По­тім ейфорія закінчується. Це схоже на відпустку, що надмірно затягнулась. І дуже тягне додому. Спинатись на ноги у нових і зовсім нерідних краях надзви­чайно важко. Українські заробітчани, не будучи громадянами країн, в яких вони проживають та працюють, є одним із найслабших і найбільш незахищених прошарків суспільства західних держав. Не маючи медичного страхування на ви­падок травми чи захворювання, українці не раз опинялися в критичному станови­щі. У парламентському Комітеті з пи­тань соціальної політики та праці нага­дують, що Україна входить до двадцятки країн, що забезпечують більше 50% усіх існуючих трудових міграційних потоків у світі. Достовірної інформації про їхнє життя-буття надзвичайно мало. Навіть якщо вони влаштовані на легальних ро­бочих місцях. Західні експерти заклика­ють уряди більше дбати про легальні ка­нали міграції і про краще використання можливостей таких працівників, однак позитивних зрушень у цьому напрямі поки що не відзначається.

І ще про наслідки «італійського син­дрому». Фахівці б’ють на сполох: виму­шений від’їзд когось із батьків на заро­бітки згубно позначається на психіці ді­тей. Психологи стверджують, що шанси зберегти сім’ю після тривалої розлуки одного з подружжя мізерні. Відтак діти, які зростають у неповних сім’ях, страж­дають через дефіцит уваги й піклування. Як результат – агресивна поведінка, не­задовільні оцінки, викривлене світо­сприйняття. Діти на підсвідомому рівні вважають, що мама чи тато їх би не зали­шили, якби були гарними та слухняни­ми. Якщо їх кидають, значить, вони по­гані. Тож закладається ціла низка комп­лексів, якої важко позбутись. Батьки ж намагаються за будь-якої нагоди відку­питись грошима чи подарунками. І не за­мислюються, куди зазвичай ідуть ті гро­ші: на освіту чи тютюн, алкоголь та нар­котики. Тож виходить, що своїх грома­дян держава втрачає двічі.

Головні донори вітчизняної економіки

Українські трудові мі­гранти за кордоном залишаються головним валютним доно­ром нашої країни. За оцінка­ми фахівців Інституту демо­графії та соціальних дослі­джень НАНУ, вони щороку заробляють понад 7,5 млрд дол. США, значна частина яких надходить в Україну. І ці грошові надходження пе­ревищують доходи від клю­чових експортних галузей – металургії та аграрного сек­тору. Даних про «інвестиції» трудових мігрантів за 2013 рік ще не надходило, але експерти стверджують, що за попередніми підрахунка­ми вони перевищать цифри 2012 року, який був аж над­то рясним – 7,5 млрд дол., що складає 4% внутрішнього валового продукту. Якщо по­дібна тенденція збережеть­ся, можна буде говорити про доволі вагому підтрим­ку української економіки. А це, на думку фахівців, єдина вигода від масової еміграції наших співгромадян.

Скільки насправді заробля­ють наші співвітчизники на чужих теренах, не знає ніхто. І не тільки тому, що чужі гро­ші рахувати не прийнято. Складно, а то й неможливо підрахувати, скільки наших заробітчан працює за кордо­ном. Фігурують різні цифри, експерти щоразу наводять нові дані, при цьому дода­ють, що потрібно помножити їх на рази. Кажуть, що нині 5–7, а то й 8 млн українців перебувають на заробітках за межами власної країни.

Різняться й обсяги грошових переказів до України. Так, за підрахунками громадських структур Світового Конгресу Українців (СКУ), внесок мі­грантів і емігрантів в еконо­міку України сягає 23% су­купного внутрішнього про­дукту, бо саме таким є за­гальний обсяг грошових пе­реказів, якими вони підтри­мують своїх родичів або друзів. У вітчизняних струк­турах називають дещо інші цифри. Фахівці Нацбанку констатують, що за перший квартал 2013 року надійшло загалом 1 млрд дол. США. І прогнозують, що коштів від заробітчан, усупереч про­гнозам, офіційно надходити­ме менше. Причина – зміни в Податковому кодексі. У травні минулого року вирі­шено оподатковувати ва­лютні перекази мігрантів в обсязі 15–17%. Відтак вони почали активніше викорис­товувати нелегальні канали для пересилання грошей.

Про юридичні, політичні та моральні наслідки введення додаткових поборів говори­тимуть ще довго, а от еконо­мічні країна відчує вже неза­баром, зазначають у пред­ставництві Міжнародної ор­ганізації з міграції.

19.01.2014

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини