ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Шістдесят з плюсом

У перший день жовтня в усьому світі вшановують людей літнього віку. Цього дня зазвичай ведуть мову не лише про допомогу людям пенсійного віку та захист їхніх прав, а й про роль молодого покоління у цьому питанні. Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими й милосердними до найпо­важнішої частини суспільства. Це також привід замислитися про подальшу долю людства, його культуру, взаємозв’язок поколінь. Бо в усі часи ак­туальним лишається принцип: як ми опікуємося (або не опікуємося) нашими дідусями й бабусями, батьками та матерями, так завтра наші діти й ону­ки поставляться до нас. Тож є нагода поговорити не про минуле, а про майбутнє нації.

 СВЯТО ДЛЯ КОЖНОГО П’ЯТОГО

За міжнародною класифікацією, осо­бою похилого віку вважається той, хто досягнув 65 років. Таких у світі нині – по­над 629 мільйонів, тобто майже кожний десятий на Землі. За прогнозами експер­тів, до 2050 року їх кількість у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна чисельність становитиме два мільярди осіб.

Така демографічна ситуація, за якої населення планети швидко старіє, не може не викликати занепокоєння між­народної спільноти. Аби тримати цю проблему під постійним контролем, Ге­неральна Асамблея ООН 14 грудня 1990 року постановила відзначати 1 жовтня Міжнародний день осіб похилого віку. Цього дня світ говорить про захист інтересів людей похилого віку, створення для них прийнятних умов життя, про не­вирішені проблеми у цій сфері тощо.

Говоритимуть про це і в Україні. Адже ситуація у нашій державі невтішна. За да­

 ними Держкомстату України, кожен п’ятий мешканець – це особа похилого віку, а кожен шостий із них – самотній. Ба­гато хто потребує допомоги в повсякден­ному житті, надто нині, коли для багатьох пенсіонерів основним джерелом існуван­ня є пенсія, розмір якої не забезпечує нор­мального життя. Відтак понад 80% із них перебувають за «межею бідності», отриму­ючи менше 915 гривень. Як їм за ці гроші оплатити комунальні послуги, придбати необхідні ліки та їжу тощо?

Чимало літніх людей в Україні прожи­вають у незадовільних житлових умовах. Болючою і поки що невирішеною пробле­мою усіх без винятку людей похилого віку є недоступність відповідного медичного обслуговування. Попри конституційні норми, безплатна медична допомога ли­шилася фактично на папері. Ціни на ліки щоразу зростають й практично недоступ­ні для тих, хто має малі доходи, тобто для переважної більшості пенсіонерів.

Живеться їм непросто. Та вони терп­лячі. Нарікають не на мізерні пенсії чи високі ціни. Навіть не на хвороби. Їх най­більше гнітить самотність, байдужість дітей та онуків. Від цього ниє серце, бо­лить душа. Від цієї недуги жодні пігул­ки не допомагають.

Їм бракує нашої уваги. Вони мріють, аби їхнім виробничим і творчим потен­ціалом не нехтували. Аби психологічна межа старості не здавалася жахливою і невідворотною. Літні люди прагнуть бути корисними й потрібними.

Свою потрібність вони підтверджу­ють економічними розрахунками: пра­цюючі пенсіонери – як платники подат­ків – зменшують тягар соціальних ви­трат, що через низьку народжуваність важким тягарем лягає на плечі молод­ших поколінь.

 Тим, кому шістдесят з плюсом – біль­ше чи менше, хочеться стати у пригоді молодшим. Легендарний диригент Пав­ло Муравський, у якого плюс після шіст­десяти становить майже три десятки літ, якось в одному із інтерв’ю дав пораду літнім людям: «Мені 97 років, пішов 98-й, а ви йдіть за мною. Я зупинюся. Почекаю вас. А потім підемо разом».

ТУРБОТА ЗА ПАСПОРТОМ

Так сталося, що 1 жовтня разом із літ­німи людьми ми вшановуємо і ветеранів війни та праці. Варто пригадати обіцянку міністра соціальної політики Наталії Ко­ролевської, яка заявила про намір уряду створити Паспорт соціальних потреб ве­терана. За її словами, такий документ «міститиме вичерпну інформацію щодо кожного ветерана – від місця проживання до індивідуальних потреб, як-от матері­альна допомого та соціальні послуги». Окрім того, паспорт ураховуватиме всі види матеріальної підтримки для кожно­го ветерана, а головне – визначатиме від­повідальних за їх надання. Таким чином, запевнила міністр, «кожен ветеран відчує індивідуальну турботу та піклування».

Народний депутат від Партії регіонів Владислав Лук’янов в одному з інтерв’ю заявив, що його фракція готова підтри­мати будь-який нагальний для ветеранів війни законопроект. На його переконан­ня, борг потрібно віддавати, хоч із запіз­ненням. Адже сивочолих людей стає все менше й менше серед нас.

Паспорт соціальних потреб – це добре, стверджують ветерани. Але не завжди те, що написано на папері, втілюється в життя. Іноді добрі наміри залишаються лише задумами.

 Голова ради Організації ветеранів України Петро Цибенко переконаний, що в Україні за останні роки створено одну з найдосконаліших законодавчих баз у сфері соціального захисту ветеранів. На пострадянському просторі – однозначно. Він знає, про що каже, адже впродовж двох парламентських скликань очолював профільний Комітет Верховної Ради. Йому відомі всі аналогічні закони, що ді­ють у Росії, Білорусі та інших країнах-сусідах. Однак засмучує те, як стверджує пан Цибенко, що крім цієї найдосконалі­шої бази існує ще й вертикаль тотального ігнорування законів у сфері соціального захисту ветеранів. І це, на його думку, найбільша проблема. І наводить приклад: щороку до Дня Перемоги ветеранам пе­редбачена одноразова виплата залежно від категорії. Так-от, минулого року пред­ставники найповажнішої та найбільш за­хищеної категорії отримали по одній ти­сячі гривень. Натомість за законом мали б отримати близько восьми тисяч, тобто десять мінімальних пенсій, як це пропи­сано у відповідному законі.

«Попри те, що джерела підтримки вете­ранів Великої Вітчизняної війни нечітко визначені, на це треба заплющувати очі й будь-яким шляхом шукати кошти на те, аби не тільки розмовами, а й реальними діями віддати шану цим людям», – зазна­чив очільник ветеранської організації.

На превеликий жаль, ветерани та допо­мога їм у нашій країні стали засобом ма­ніпулювання. От і нині чимало літніх лю­дей сумніваються, чи «паспорти ветера­нів» не чергова вигадка політиків. Гроші виділять, політики зароблять на цьому ди­віденди, а ветерани або зовсім нічого не отримають, або якісь жалюгідні копійки.

На такі думки ветеранів наштовхує практика, коли якась організація прово­дить захід, а потім за спонсорські гроші видає продуктові пакети з печивом і греч­кою. «Якщо вже даруєте, то наповніть цей пакет до краю, аби онуки не змогли доне­сти. А гречку з давнім терміном спожи­вання залиште собі. Бо якось не солідно, не по-нашому. Одним словом, образливо й боляче», – каже ветеран війни з Донеч­чини Павло Сидорович Грек.

ЧИ Є ЖИТТЯ НА ПЛАНЕТІ СТАРІСТЬ?

Коли молоде покоління переймається пошуками хліба насущного для себе і сво­єї сім’ї, виживанням в умовах економічної кризи і кар’єрою, ставлення до старшого покоління іноді зводиться, хоч як боляче це констатувати, до обтяжливого усвідом­лення якогось тягаря. Приклади цього ми бачимо повсюдно і щодня: у транспорті, де хам-водій виганяє з маршрутки пенсіонера-пільговика і юрба байдуже мовчить. У супермаркеті, де бабуся перераховує ко­пійки в гаманці, розмірковуючи, що їй по кишені. У метро, коли роздратований мо­лодик, не добираючи слів, дає настанови подружній парі, якій під вісімдесят: «Куди вас несе у годину пік? Розум вам потьма­рився чи як? Люди ж на роботу їдуть…». І ніхто не зважується адекватно відреагу­вати на репліку. А молодий чоловік, який поспішає на роботу, навіть не замислюєть­ся, що ці двоє, можливо, їдуть у полікліні­ку, аби поліпшити своє здоров’я. Бо своє відпрацювали. А винні тільки в тому, що не віджили.

Директор Інституту демографії та со­ціальних досліджень ім. М. Птухи Елла Лібанова стверджує, що процес старіння в Україні, як і в інших країнах Європи, неминуче й стрімко розвиватиметься. За таких умов суспільство зобов’язане пере­йматися проблемами людей похилого віку. Тож, за словами пані Лібанової, або ми вирішуємо питання задоволеності життям своїх громадян, або ми зациклю­ємося на тому, як зменшити соціальні витрати на утримання літніх людей. До слова, тільки третина жінок похилого віку повністю або частково задоволена своїм життям. Серед чоловіків – відсоток іще менший. В Україні на соціальні трансферти, пов’язані зі старістю, спря­мовується 67% усього обсягу соціальних видатків. Натомість у країнах ЄС – 39%.

Як із двох варіантів обрати один, що забезпечить комфортні умови на планеті Старість, мабуть, достеменно не знає ніх­то. Але те, що держава, суспільство зага­лом мають дбати про літніх людей, обго­воренню не підлягає. У всі часи найваж­ливіші питання чи то побутового, чи то глобального характеру завжди вирішува­ли за участі старшого покоління грома­дян. Може, не завжди така житейська на­ука сприймається легко, але вона конче потрібна. Літні люди прожили життя, їх­ній досвід безцінний. Не випадково у ба­гатьох цивілізованих країнах на держав­ному рівні діє Інститут ради старійшин.

Якщо ми справді прагнемо до Європи, не зайве запозичити позитивний досвід у ставленні до людей похилого віку. Адже після завершення трудового ста­жу європейські пенсіонери залюбки по­дорожують світом, відпочивають на кра­щих курортах і впевнені у дні завтраш­ньому, а відтак і в тому, що життя на планеті Старість триває. І воно може бути цікавим, корисним і довгим.

 1 ЖОВТНЯ – ПОДІЯ ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ

 14 грудня 1990 року Генеральна Асамб­лея ООН постанови­ла вважати 1 жовтня Міжнародним днем лю­дей похилого віку (International Day of Older Persons).

Спершу День людей похило­го віку почали відзначати в Європі, згодом – в Америці, а наприкінці 90-х років до акції приєднався практично увесь світ. У різних країнах цей день відзначають по-своєму. Зазвичай у перший день жовтня відбуваються гранді­озні фестивалі, організовані на захист прав літніх людей, конференції та конгреси, де обговорюють права ветера­нів, їхню роль у розбудові суспільства. Громадські орга­нізації влаштовують різнома­нітні благодійні акції.

Напередодні події всесвітньо­го масштабу оприлюднено виступ Генерального секрета­ря ООН. У ньому йдеться про те, що в Міжнародний день людей похилого віку ООН за­кликає уряди, приватний сек­тор, організації громадян­ського суспільства і всіх лю­дей планети зосередити ува­гу на створенні товариства для всіх вікових груп, як це передбачено в Мадридсько­му плані дій з проблем ста­ріння і відповідно до цілей у галузі розвитку, сформульо­ваних у Декларації тисячоліт­тя, а також більш масштабни­ми глобальними цілями в га­лузі розвитку.

Спільними зусиллями країни мають забезпечити, аби люди не тільки жили довше, а й щоб їхнє життя було більш якісним, різноманіт­ним, повноцінним, а головне – приносило задоволення.

Цей день традиційно відзна­чають у Росії, Азербайджані, Білорусі, Латвії, Молдові. Тож і Україна не має пасти задніх. До цього дня ретель­но готуються благодійні та громадські організації.

День людей похилого віку з розмахом святкують у скан­динавських країнах. Так, у теле-та радіопрограмах на­магаються урахувати всі сма­ки людей похилого віку, а перші випуски новин неодмінно починаються з розпо­віді про ту чи ту родину, яка в любові й злагоді прожила п’ятдесят і більше років.

В Японії День шанування літніх людей от уже кілька років відзначають у третій понеділок вересня. У цій країні найбільше довгожите­лів. Шану до людей літнього віку японці культивують мало не з пелюшок.

28.09.2013

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини