СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Особливий контингент

 За кількістю психічних розладів громадян Украї­на вже котрий рік поспіль посідає перше місце в Європі. Таку невтішну інформацію оприлюднила Всесвітня організація охорони здоров’я. За дани­ми цієї поважної організації, 1,2 мільйона україн­ців страждають на психічні захворювання. Кожен третій, стверджують фахівці, потерпає від нерво­вих стресів. Відтак експерти прогнозують, що до 2020 року захворювання нервової системи уві­йдуть до п’ятірки хвороб-лідерів за кількістю людських працевтрат і випередять серцево-судинні захворювання. Чи готова психіатрична галузь України до нових пацієнтів? Як реалізува­ти права психічно хворих не лише з медичної точки зору, а й комплексно? Чи готове суспіль­ство сприймати людей із відхиленнями психіки? Над цим розмірковують «Профспілкові вісті».

 Було б смішно, якби не так сумно

Була собі бабуся. Геть самотня. Увесь вільний час вона воювала з озброєними кажанами, які чомусь уподобали саме її однокімнатне помешкання. Посеред ночі вона зазвичай стукала у сусідські двері, аби ті допомогли винести на смітник купи летючих мишей, які вона власно­руч уполювала. Якщо сусіди відмовля­лися, то бабця волала не своїм голосом, що вони розводять антисанітарію в під’їзді.

А тепер запитання: що робити обуре­ним сусідам? Звертатися до міліції, ЖЕКу чи викликати швидку психіатрич­ну допомогу? «Заяви від громадян щодо поведінки та дій психічно нездорових людей періодично надходять до міліції, – підтверджують правоохоронці. – Відпо­відно до чинного законодавства ми не маємо права ізолювати, затримувати або жодним іншим чином обмежувати права й свободу громадян, якщо вони не чи­нять дій, що прямо загрожують життю і здоров’ю навколишніх, самим собі або чиємусь майну. Доки вони не виявляють агресії, ми можемо їх тільки вмовляти. Не більше».

То що ж, для того, аби почати лікуван­ня людини з нездоровою психікою, треба дочекатись, аби вона спершу спалила двері помешкання непоступливих сусі­дів чи накинулася на них із ножем? Тоді правоохоронні органи матимуть законні підстави передати її в руки лікарів-психіатрів. За чинним законодавством, помістити людину до психлікарні мож­на тільки за її особистої згоди, заявою родичів чи опікунів або за рішенням суду.

Перші, зрозуміло, такої згоди не да­дуть, бо не вважають себе психічно не­нормальними людьми. Родичі можуть погодитися на госпіталізацію, але, як свідчить статистика, не завжди в інтересах хворої людини. Залишається тре­тій спосіб – госпіталізація за рішенням суду. Та для цього треба, аби потенцій­ний пацієнт завдав собі або навколиш­нім якогось каліцтва чи спробував вчи­нити дії, небезпечні для тих, хто поруч.

«Ситуація з психічним здоров’ям на­селення – украй гостра й серйозна про­блема, – коментує професор-психіатр, за­служений лікар України Ірина Спірна. – Медики відзначають стрімке зростан­ня психічних захворювань. Про ефектив­ний захист суспільства від дій психічно хворих ми не можемо говорити, доки не буде внесено змін до законодавчої бази й неодмінно з урахуванням потреб і в ін­тересах як хворих, так і здорових людей».

 Специфіка галузі

Зважаючи на непросту історію вітчиз­няної психіатрії, законодавцям доволі складно врегулювати питання «з ураху­ванням та в інтересах». Україна майже десятиліття залишалася без законодав­чого регулювання у цій сфері. Лише 2000 року ухвалено Закон України «Про пси­хіатричну допомогу», який нині потре­бує серйозного коригування. Про це ка­жуть і медики, і юристи, й родичі хворих.

Колишній очільник управління охо­рони здоров’я Львівської ОДА Сергій Федоренко вважає, що галузь потребує серйозного і зваженого реформування. «Упроваджувати реформи треба виключ­но за європейським досвідом. Галузь спе­цифічна, має свої проблеми. В умовах економічної та моральної кризи кіль­кість психічно хворих збільшується. Вва­жаю, що сьогодні передчасно скорочува­ти кількість ліжкомісць цієї категорії хворих. Треба розвивати доступність ме­дичної допомоги для хворих із психічни­ми розладами, проводити профілактику серед людей. Якщо бачимо перші ознаки хвороби, не слід чекати посилення хво­роби, а вчасно звернутися до лікаря», – пояснює Сергій Федоренко.

Натомість нам заважають стереотипи про «божевільню», де все так страшно й безнадійно. Дається взнаки колишня правда про психіатричні лікарні, коли за телефонним дзвінком могли госпіталі­зувати людей, які були неугодні чи то су­сідам, чи начальству, чи партійним посадовцям. Не секрет, що за радянських часів психіатрію використовували для політичних репресій, і за це на початку 80-х років минулого століття міжнарод­на спільнота психіатрів навіть запропо­нувала вилучити зі своєї асоціації това­риство радянських невропатологів і психіатрів.

Ця сфера медицини була і є надто вразливою. Як свідчить практика, маємо чимало випадків примусової госпіталі­зації цілком здорової людини, аби, при­міром, привласнити її майно, чи вчини­ти інші злочинні дії. З іншого боку, не­рідко без належної допомоги залишають душевнохворих, «аби тільки не зв’язуватися з психом». Така позиція зазвичай призводить до фатальних наслідків, при­міром, самогубства хворого чи завдання тілесних ушкоджень членам родини або стороннім людям.

Примусова госпіталізація є доволі сумнівною і викликає багато запитань, адже можлива лише зі слів «очевидців» соціально небезпечної поведінки люди­ни. Зрозуміло, що примусова госпіталі­зація – необхідність, яка існує у всіх ци­вілізованих країнах, але в нашій країні вона іноді набуває украй потворних форм. Поліпшення власних житлових умов та отримання спадщини за рахунок «психічно хворих» – найчастіші випад­ки. Натомість невиправдана госпіталіза­ція і перебування у середовищі психічно ненормальних людей можуть призвести до загострення хвороби та спровокувати її у цілком здорової людини. Саме тому на Заході пріоритет надається амбула­торному лікуванню психічних хворих.

У замкненому колі

Нинішні реалії засвідчують, що паці­єнтом психіатричної установи може ви­явитися кожен. Без жодного перебіль­шення. Адже сьогодні діагноз «депресія» ставлять кожному другому. Та звертати­ся по кваліфіковану допомогу не поспі­шають навіть оптимісти – стримують дикі забобони про «дурдом», де прив’язують до ліжка, застосовують електро­шок, за найменшу провину надягають гамівну сорочку. Де б’ють смертним боєм, тримають у голоді й холоді, а на додачу матимеш на все життя тавро – «псих».

Із зауваженнями щодо своєї роботи психіатри погоджуються, бо працювати доводиться з ризикованим континген­том, а от із приводу гамівних сорочок – принципово не згодні. Кажуть, їх уже давно не виготовляє жодна фірма у світі. Сучасні технології пішли далеко вперед: тепер досить зробити ін’єкцію, аби мит­тєво заспокоїти хворого. Й убезпечити навколишніх від агресії душевно хворо­го пацієнта. А от чи захищені ті, котрі добровільно чи з примусу опинилися на лікарняному ліжку спеціалізованої уста­нови? Деякі правозахисники переконані, що права осіб із психічними розладами, гарантовані Законом України «Про пси­хіатричну допомогу», ніхто не захищає. У країні немає правозахисних організа­цій, що спеціалізуються на таких спра­вах. Посада юриста, який має працювати при психіатричному закладі, зазвичай вільна. На ньому просто економить ліку­вальний чи профілактичний заклад, тож про вакансію воліють не згадувати. За­звичай це пояснюють тим, що людина, яка потрапляє до психіатричного закла­ду, не може адекватно сприймати інфор­мацію: про перебування у закладі, трива­лість лікування, медикаментозні заходи тощо. Тож усі ці відомості їй не потрібні. Та й родичі поза стінами лікарні можуть дізнатися будь-яку інформацію.

Лікарі не поспішають брати на себе відповідальність, тож на прохання хво­рого виписують його й вимагають від ро­дичів письмову згоду, що за подальші вчинки пацієнта медики відповідальнос­ті не несуть. Відтак потенційно небез­печна для себе й навколишніх людина, якщо підтвердився діагноз, може робити все, що їй заманеться. Родина, яка пору­чилася за хворого, має спостерігати, спо­діватися, що не стане гірше. І чекати на­ближення розв’язки. Виходить замкнене коло.

Харківський правозахисник Євген За­харов переконаний, що лише внесенням змін до законодавства справу з місця не зрушити. «Про суспільство, – каже адво­кат, – можна судити за його ставленням до психічно хворих. У нас вони – безпо­радні, беззахисні й нещасні. Медперсо­нал скорочують, кількість ліжок у лікар­нях обмежують, унаслідок чого значна кількість душевно хворих залишається без кваліфікованої допомоги лікарів-психіатрів. Питання набагато серйозні­ше, аніж видається на перший погляд. Поліпшення економічної ситуації в кра­їні навряд чи сприятиме його вирішен­ню. Треба всіма силами й способами по­ліпшувати моральний клімат суспіль­ства. Та для цього потрібні зміни на мен­тальному рівні».

• Коментар Валентини Позинич, радника з правових питань юридичного департаменту апарату ФПУ, заслуженого юриста України

 Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» всі пацієнти психіатричної лікарні мають право на роз’яснення мети та причин їх госпіталізації. Геть не всі пацієнти психіатричних ліка­рень є недієздатними. Лікар може лише висловити власну думку. Але недієздатність пацієнта встановлює суд і видає про це офіційний висно­вок. У кожному медичному закладі має діяти внутрішня інструкція, яка регулює взаємодію лікарів і пацієн­тів. У таких закладах мають бути об­лаштовані спеціальні стенди, де ви­писано права та обов’язки хворих і медичного персоналу.

Що стосується прав пацієнта, то згід­но із ЗУ «Про психіатричну допомо­гу» у разі порушення прав він може звертатися по допомогу до будь-якої інстанції – від головного лікаря психіатричної установи до органів влади. Якщо не він, то його родичі, наприклад, у випадку з недієздат­ними пацієнтами, обстоюють його права. Тому це велике перебільшен­ня, що пацієнти психіатричних ліка­рень перебувають в ізоляції і нікуди не можуть звернутися, якщо їхні права порушуються. Такий пацієнт може написати листа й передати його з відвідувачами. І якщо йдеть­ся про недотримання якихось норм із боку лікаря – етичних чи медич­них, скаргу пацієнта обов’язково розглядають.

Якщо пацієнт перебуває в психіа­тричному закладі, це зовсім не означає, що він уже не член сус­пільства. Навіть у хворих на шизофренію трапляються полегшення, коли вони добре усвідомлюють, що і як відбувається. І цілком можуть постояти за себе. Отже, навіть лю­дям із психіатричними розладами відкрита дорога до будь-яких дер­жавних і судових органів, громад­ських та правозахисних організа­цій, де захистять їхні права. Адже якщо права українського громадя­нина порушено, то для дотримання закону немає значення, чи це зви­чайна людина, чи той, хто перебу­ває на лікуванні у спеціальних медичних закладах.

16.08.2013

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини