СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Свої серед чужих, чужі серед своїх

Трудова міграція співвітчизників залишається однією з найактуальніших тем українського суспільства. І в цьому немає нічого дивного. Адже, за даними Всесвітнього банку, за кількістю емігрантів Україна посі­дає третє місце у світі. І хоча про проблеми міграції говорять давно й багато, експерти одностайно ка­жуть, що конкретних, дієвих державних програм у цьому напрямі навіть не передбачено. Тематичні пар­ламентські слухання у Верховній Раді, призначені на 3 липня, навряд чи додадуть позитиву, переконують фахівці. І наголошують: складається враження, що ця проблема не є важливою і першочерговою для влади. Що сталося з державою, яка не уживається на одній землі з власними громадянами?

 ФІНАНСОВІ ДОНОРИ

Фахівці, котрі досліджують проблеми українських заробітчан, не в змозі назва­ти точну кількість наших співвітчизни­ків, змушених поневірятися у чужих кра­ях, шукаючи заробітків. За різними екс­пертними оцінками, нині за кордоном працюють від 2,2 до 4,5 млн громадян України. Економісти зазвичай схвалю­ють заробітчанство, адже це приносить державі чималу користь. По-перше, не треба опікуватися працевлаштуванням безробітних. По-друге, заробітчани що­року надсилають своїм рідним близько 5 млрд доларів. Відтак заробітчанство для України – стале джерело валютних ресурсів. Такі фінансові надходження, за оцінками деяких експертів, переважа­ють частку іноземних інвестицій. За останні шість років обсяг міжнародних переказів від приватних осіб в Україну, основну частину яких становлять гроші, зароблені трудовими мігрантами, збіль­шився більш ніж на третину. Торік, за даними Світового банку, він досяг солід­них 6,9 млрд доларів, другий рік поспіль обганяючи прямі іноземні інвестиції у вітчизняну економіку. Останні, за дани­ми Держкомстату, становлять 6 млрд до­ларів. Цей факт засвідчує, що заробітчан можна вважати найбільшим фінансовим донором країни.

Однак, на думку фахівців, реальні що­річні обсяги грошових переказів в Украї­ну становлять щонайменше 26 млрд до­ларів. Значна частка коштів надходить через неофіційні канали: або через кур’єрів – водіїв маршруток і вантажівок, провідників потягів, інших мігрантів, торгових агентів тощо, чи банківськими каналами, котрі не потрапляють під звіт­ність як грошові перекази. Експерти об­ґрунтовують таку статистику елементар­ними підрахунками: у середньому один мігрант переказує в Україну не менше 400 доларів. А за останніми результатами ця сума становить 600–700 доларів США.

За статистикою, нині постійно, сезон­но чи тимчасово за межами країни пра­цює понад два мільйони наших співвіт­чизників. Звісно, за офіційними даними. Бо тих, хто наважується легалізувати своє становище, приблизно третина. Ба­гато українців працюють напівлегально, а то й нелегально. Державна політика у цій сфері просто не здатна контролюва­ти динаміку процесу. І взагалі держава тривалий час закривала очі на те, що ба­гато працездатного населення України працює за її межами. Звернути увагу на цю проблему державу закликають євро­пейська спільнота та громадські органі­зації українців-заробітчан. Вони діють практично у всіх найбільших місцях українських мігрантів. Це Росія, Порту­галія, Італія, Іспанія, Греція. Перелік країн можна продовжувати, але скрізь українських заробітчан використовують як низькокваліфіковану робочу силу. Як свідчать дані міжнародної організації з міграційних процесів, 54% мігрантів працює у будівельній галузі, 17% – у сфе­рі домашнього нагляду, по 9% – у сіль­ськогосподарському та торговому секто­рах, 6% – у промисловості і 5% – в інших галузях. У тут немає нічого дивного. Спо­діватися, що заробітчани з вищою осві­тою знайдуть роботу за фахом, марно.

СОЦІАЛЬНІ СИРОТИ

Попри економічні проблеми україн­ських трудових мігрантів, існує ще одна – психологічна. Соціологи б’ють на спо­лох: через трудову міграцію зростає поко­ління соціальних сиріт – дітей, позбавле­них спілкування з батьками. Зазвичай мати з батьком контактують з дитиною в телефонному режимі або по скайпу. Так виростають діти нової, незалежної Украї­ни, її майбутнє. Вони зростають, не маючи жодної мотивації до навчання та праці. Та найголовніше, що кинуті матерями діти зазнають тяжкої психологічної травми, адже вони не мають перед собою прикла­ду здорової моделі сім’ї, правильних сто­сунків у шлюбі, з дітьми. Згодом їм буде складно, а то й неможливо виховати пси­хологічно здорове наступне покоління.

Скільки в Україні дітей, батьки яких працюють за кордоном? Це питання біль­ше риторичне, адже на загальнонаціо­нальному рівні подібних досліджень ніх­то не проводив. Та й не збираються про­водити. Лише проводилися локальні до­слідження у деяких районах західних областей. Їх результати вражають: без батьківської опіки виховується 23% ді­тей, тобто кожна п’ята дитина. Психоло­ги застерігають: ситуацію треба негайно змінювати, терміново розробляти дер­жавні програми й чіткі механізми їх реалізації. Допоки ситуація остаточно не вийшла з-під контролю. Адже батьки надсилають дітям гроші, які не завжди йдуть їм на користь. Часто за грошові пе­рекази з-за кордону діти купують …оцін­ки в атестаті, сигарети, пиво і не тільки. Зростає ціле покоління нероб, бо після закінчення школи вони не бажають ані вчитися, ані працювати. Батьки «привча­ють» своїх чад до того, що не слід напру­жуватись, бо ніде в Україні не заробиш 400 чи 500 євро. От і виходить, що батьки їдуть за кордон заради достойного май­бутнього для своїх дітей, а ті тим часом звикають до легкого хліба. Позбавлені материнської любові та батьківської опі­ки. І так минає рік за роком.

Батьки перетворюються на спонсорів, діти – на утриманців. Звикають до такої ситуації і батьки. Головним обов’язком для більшості з них стає похід до банку, аби переказати гроші в Україну.

За даними опитування, проведеного кілька років тому, серед так званих укра­їнських заробітчан 9 із 10 залишили вдо­ма дітей. З кожною четвертою дитиною залишився тільки батько. У кожної шос­тої дитини за кордон виїхали обоє бать­ків, тож їх доглядають бабуся або дідусь. Двоє з десяти заробітчан залишили своїх дітей на близьких родичів, а одна дити­на з десяти, як кажуть, полишена «на Бога», себто напризволяще. Очевидно, що нині ситуація істотно не змінилася. Жодні дослідження не проводяться. Фа­хівці стверджують, ймовірно в Україні понад 3,5 млн дітей стали соціальними сиротами. Навіть така приблизна цифра має насторожувати суспільство. Бо без­доглядні діти – велика проблема для всіх. І не тільки для правоохоронців. По­збавлені батьківського контролю, розбе­щені закордонними грошима, вони все частіше стають прямою загрозою для оточуючих. Правоохоронці кажуть, що третина малолітніх злочинців у захід­них регіонах – це діти, батьки яких пода­лися на заробітки.

Представник організації з міжнарод­ного співробітництва та гуманітарної допомоги італієць Джан Луїджі Ліо ді­литься: «Нас украй непокоїть проблема соціального сирітства в Україні. Резуль­тат, якого хотілося б досягти, – аби ніхто не був змушений емігрувати через про­блеми з роботою, залишаючи дітей».

Та хто ж проти? Здається, тільки не­далекоглядні політики ніяк не збагнуть, що діти заробітчан – це міна сповільне­ної дії.

ПОВЕРНЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ?

З року в рік кількість охочих полиши­ти Україну у пошуках кращої долі й до­стойного заробітку зростає. Загалом українці працюють у понад 70 країнах світу. Основна кількість наших співгро­мадян зосереджена у 20–25 країнах. Най­більше українців у Росії – близько 2 млн осіб, у Польщі – понад мільйон, Італії – 500 тисяч, Греції – 350 тисяч, Португалії – 200 тисяч, Чехії – 130 тисяч…

Експерти кажуть, що близько 80% українських заробітчан заявляють про готовність колись повернутися на бать­ківщину. Та зазвичай вони не мають чіт­кого плану на майбутнє. Пріоритетом за­лишається заробіток. Більшість мігран­тів почуваються чужими в Україні. Ро­дичі переважно сприймають їх як фінан­сових донорів, а держава жодним чином не допомагає адаптуватися після повер­нення. Це стає приводом для повторного виїзду на заробітки.

Незалежні експерти переконані, що одного лише підвищення рівня життя недостатньо, аби заробітчани поверну­лися додому. Треба розвивати можливос­ті малого й середнього бізнесу в Україні. Якщо людина напевне знатиме, що заро­блені гроші зможе інвестувати у власну справу, нормально працювати й отриму­вати реальні прибутки, тоді вона прагну­тиме повернутися додому. Та це, переко­нують фахівці, стосується тільки тимча­сових мігрантів. Бо серед тих, хто живе й працює за кордоном по 8–10 років, охо­чих повернутися – одиниці.

Світова практика свідчить: що довше людина перебуває за кордоном, навіть коли вона туди їхала, маючи на меті обов’язково повернутися, то менша ймо­вірність, що це станеться. Частина із них уже ніколи не повернеться.

Лише за останні чотири роки з Украї­ни виїхали жити та працювати за кордон майже 90 тисяч громадян, за цей самий період повернулися лише 5 тисяч. Такі підрахунки оприлюднила Державна служба міграції. Незалежні експерти на­зивають набагато більші цифри, які сто­суються тільки тих, хто виїхав. Фахівці з проблем міграційних процесів прогно­зують, що така динаміка не зміниться і в найближчі роки. За даними центру соцопитування «Софія», більш як половина української молоді у віці від 18 до 29 ро­ків готова емігрувати з України з пер­спективою залишитися за кордоном. Але що очікує на наших молодих співвітчиз­ників, які поїдуть шукати кращої долі у чужі світи, і що зостанеться тим, хто за­лишиться тут? Де серед глобальних про­цесів загубилися інтереси нашої держа­ви? І хто зважиться їх відшукати?

•  Коментар Сергія КОНДРЮКА, заступника голови ФПУ

 Свобода вільного пересування у пошу­ках найкращого місця роботи – одне з основоположних прав людини. Але там, де починається свобода одних, закінчується свобода інших. Сьогодні трудо­ва міграція використовується не як механізм здорової конкуренції, а як соціальний дем­пінг проти легальної зайнятості. В Європі трудова міграція людей із країн «третього світу» на 75–95% є тіньовою, нелегальною. Це означає, що такі робітники працюють без дотримання державних гарантій, без соці­ального захисту на випадок безробіття, травми, хвороби, без права на об’єднання у профспілки, без права колективних перего­ворів та укладення колективних договорів. Ситуація в Україні ще гірша. Крім того, що ми маємо надзвичайно великий рівень не­легальної трудової міграції з інших країн, ми ще й «виштовхуємо» наших громадян у по­шуках нелегальної зайнятості за кордон. Го­ловна причина того, що українці залишають власні сім’ї у пошуках кращої долі – надзви­чайно низький рівень заробітної плати, який не забезпечує можливість для утримання сім’ї та не забезпечує гідного застосування робочої сили. Сьогодні нагальним завдан­ням влади, роботодавців і профспілок є ле­галізація трудових відносин та радикальне підвищення оплати за виконані роботи. Бо інакше ми не уникнемо шкідливих соціаль­них процесів, катаклізмів, про що, власне, і свідчать наразі великі потрясіння в країнах Західної Європи.

Федерація профспілок України тримає це питання під пильним контролем. І завжди порушує його на своїх засіданнях і під час зустрічей із колегами з інших держав. На­приклад, під час останнього засідання Пре­зидії ФПУ було ухвалено постанову про укладення угод щодо захисту прав працівників-мігрантів з італійськими об’єднаннями профспілок. Також Президія доручила підписати ці угоди під час Регіональної кон­ференції щодо співробітництва між проф­спілками з питань захисту працівників-мігрантів у Кишиневі.

Захист працівників-мігрантів – одне з пріори­тетних завдань для профспілок. Ми не може­мо дозволяти собі втрачати співвітчизників, фактично «виганяючи» їх за межі власної країни і штовхаючи на пошуки кращої долі.

02.06.2013

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини