СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Інтернати переповнені «сиротами» за живих батьків

 До кінця року інтернати мають намір ліквіду­вати, а 80% сиріт виховуватимуться у роди­нах. Принаймні так обіцяє міністр соціальної політики Наталія Королевська. Однак експер­ти закликають не поспішати й до питань ін­тернатних закладів підходити виважено й об­мірковано, бо за цим стоїть незахищена соці­альна група – діти. Про «за» і «проти» такої іні­ціативи Мінсоцполітики – у публікації «ПВ».

ЗАМІСТЬ СІМ’Ї – ІНТЕРНАТ

Чому взагалі діти опиняються в інтер­наті? Чому в Україні з року в рік зростає кількість дітей, яких батьки з власної волі віддають до таких закладів? Чому правозахисники згадують, що це – пору­шення прав дитини, тільки перед яки­мись датами, наприклад річницею при­йняття Конвенції ООН про права дити­ни? Відповіді на ці й на багато інших пи­тань обіцяна реформа поки що не дає.

Ситуація надто суперечлива, аби її ви­рішити одним розчерком пера. Директор одного з львівських інтернатів пояснює: «Ми опинились у доволі делікатній си­туації. Є державна програма – нас мають закривати. Та я твердо переконаний, що інтернати у нас були, є і, на превеликий жаль, будуть. Попри те, що це пережиток сталінського режиму. Точніше, діти, які б мали виховуватись у таких закладах, завжди будуть. З огляду на економічну кризу, кількість дітей, котрі потребують інтернатного виховання, не зменшиться. Чи розумно розвалювати стару систему, не збудувавши нової?»

Ніде у світі немає такої кількості ін­тернатів, як в Україні. Невже у нашій державі так багато сиріт, тобто справжніх, які не мають ані тата, ані мами, ані інших родичів?

Зарадити ситуації мала державна про­грама «Кожній дитині – по родині». Про­грама влаштування дітей-сиріт у при­йомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу працює четвертий рік і, як свідчить статистика, родинні форми виховання стали гарною практикою. Спираючись на статистичні дані, експерти стверджу­ють, що в інтернатах виховується все менше дітей-сиріт, натомість до таких установ усе частіше потрапляють діти, котрі насправді не потребують підтрим­ки держави.

«В інтернатах зростає кількість дітей із неблагополучних родин, точніше з не­забезпечених, тобто їх влаштовують туди через бідність, дитина насправді не потребує такої форми опіки, але за зая­вою батьків дитину віддають в інтер­нат», – розповідає директор партнерства «Кожній дитині – по родині» Василина Дибайло.

Отже, самі батьки порушують консти­туційне право дитини: для того, щоб гар­монійно й повноцінно розвиватися, їй необхідно зростати в сім’ї, в атмосфері щастя, любові та розуміння. На словах начебто всі розуміють, що у родині мале­чі ліпше: і для її психологічного, й для особистісного розвитку, і для подальшої адаптації в суспільстві. Та факти – упер­та річ. У деяких регіонах кількість дітей, яких батьки з власної волі віддали до ін­тернату, збільшилася у 5–6 разів. Звісно, що міністерство соціальної політики не могло відповідно не відреагувати. От тільки чи вдасться так швидко відмови­тися від інтернатів?

В Україні спостерігається двояке став­лення до сиріт. З одного боку – Європа, де щорічно без батьків через різні при­чини залишається близько трьох тисяч дітей на 100 тисяч населення. Проте ди­тячих будинків та інтернатів там прак­тично немає, бо для всіх сиріт у стислі терміни знаходять нові родини. Грома­дяни Європи дитину навіть далекого ро­дича вважають рідною, тож віддати її до інтернату – це гріх. З іншого боку – Росія, у якій у деяких регіонах 24% усіх дітей – сироти. У нас, на щастя, не фіксуються такі критичні показники. Однак кіль­кість інтернатних установ чомусь не зменшується. Навпаки, спостерігається тенденція, коли так звані неблагополуч­ні сім’ї усе частіше замість того, щоб ви­ховувати дитину в родині, віддають її у школи-інтернати. Причому не без допо­моги працівників інтернатів.

А КОМУСЬ ВИГІДНО

Багато інтернатів елементарно бо­рються за своє існування. Тож і активно рекламують свої установи, зазвичай се­ред мешканців сільської місцевості. Ма­лозабезпечені, багатодітні сім’ї, яких спокусили п’ятиразовим харчуванням, пластиковими вікнами, комп’ютерними кімнатами й висококласними фахівця­ми, почасти віддають своїх дітей до ін­тернату. Такі рішення ухвалюють, не врахувавши думку соціальних працівни­ків у справах дітей. Як результат – понад половина дітей, зарахованих там на на­вчання, не є сиротами. Замість того, аби допомагати родині подолати тимчасові труднощі, як це прийнято в усьому світі, держава витрачає чималі кошти на утри­мання дитини в інтернаті. Здолати про­тидію інтернатів розвиткові сімейних форм виховання і штучному наповненню закладів доволі складно. Причина криється у тих самих фінансах, які ви­трачає держава.

Аналіз структури видатків інтернату показує, що на утримання дитини, за­лежно від типу закладу, держава спря­мовує від 6 до 9 тисяч гривень на місяць. При цьому 85% – це заробітна плата пер­соналу закладу, оплата комунальних послуг. І лише 10–12% цієї суми справді витрачається на потреби дитини, причо­му зазвичай це кошти на харчування.

Небажання інтернатних закладів пе­редавати дітей на виховання до прийом­них родин і дитячих будинків сімейного типу – одна з прихованих причин змен­шення темпів влаштування дітей у сім’ї. Інтернати вдаються до різних прийомів, у тому числі до заборонених, аби тільки не віддавати дитину у прийомну сім’ю. Зазвичай кандидатів на всиновлення не­правильно інформують про стан здоров’я дітей, приписують їм неіснуючі діагнози або дають негативні прогнози щодо вста­новлених хвороб, приписують дитині складний характер, психічні розлади тощо. А дітям, котрі чекають черги на нових батьків, розповідають про жахіт­тя, які переживають діти у родинах.

«Емісари інтернатних закладів – на­звемо їх так – на початку нового року їз­дять і переконують батьків, а подекуди й лякають їх, мовляв, якщо ви не віддасте дитину за заявою, то вас позбавлять бать­ківських прав. Така ситуація є надзвичай­но небезпечною», – розповідає представ­ник офісу Уповноваженого Президента з прав дитини Людмила Волинець.

Вона називає це явище «штучним по­сиротінням» – інтернати, як правило, розташовані далеко від справжньої сім’ї, і у матері може просто забракнути гро­шей поїхати й побачитися з дитиною. Людмила Волинець наголошує, що у разі, коли рідні протягом півроку не з’являються в інтернаті, їх справді мо­жуть позбавити батьківських прав. Вона переконана, що це роблять для того, аби зберегти робочі місця для співробітників інтернатів.

Експерти вирішили поцікавитися співвідношенням кількості дітей в ін­тернаті й тих, хто їх опікує чи обслуго­вує. Неймовірно, але факт: виявили за­клади, де на 56 дітей працює 160 осіб «об­слуги» – няні, виховательки, медсестри, кухарі, посудомийки, сторожі, двірни­ки… Чи погодяться вони добровільно відпускати своїх «годувальників» у при­йомні сім’ї або дитячі будинки сімейно­го типу? Отож-бо!

РОДИНА ДЛЯ ДИТИНИ

Інтернати – вчорашній день. Це розу­міють і у профільному міністерстві, й у самих закладах. У цьому питанні Украї­на має йти виключно європейським шля­хом. Тож питання переходу до будинків сімейного типу як ніколи актуальне. Пі­лотним проектом у цьому напрямі стане Дніпропетровщина, а надалі досвід ма­ють намір поширити на всю Україну. Чому саме цей регіон поставили на «до­рожню карту»? А тому, що у Дніпропетровській області найбільше дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського пі­клування, було усиновлено або влашто­вано у будинки сімейного типу. За два роки реалізації дніпропетровського об­ласного проекту «Родина для дитини» навіть песимісти переконалися у пере­вагах європейського шляху. А Дніпропе­тровщина по праву вважається лідером із сімейного влаштування дітей-сиріт.

Справді, якщо на Львівщині 0,5 дитя­чого населення становлять діти-сироти або позбавлені батьківського піклування, то у Дніпропетровській області – 1,7%. Ри­зик дитини стати сиротою на сході Укра­їни майже в чотири рази вищий, ніж на заході країни. Тож саме у Дніпропетров­ській області влада докладає усіх зусиль, аби спільно з фондом «Розвиток України» та соціально-відповідальним бізнесом працювати над тим, щоб дитина жила й виховувалась у родині. Відтак і результа­ти не забарилися. Майже півтори тисячі дітей зростають у родинах небайдужих людей. Про переваги сімейних форм ви­ховання тут уже давно не дискутують. Попри всі «за» і «проти» вони мають стіль­ки «за», що жодне «проти» не встоїть. Це свідчить про те, що хоч і боляче, але Укра­їна прямує шляхом реформування за єв­ропейськими стандартами. Якщо досвід Дніпропетровщини перейматиме решта регіонів, то кількість дітей, які знайдуть родини або виховуватимуться у будинках сімейного типу, зростатиме, і необхід­ність у інтернатних закладах зникне сама по собі. Й жодна агітація за п’ятиразове харчування їх не врятує.

На Дніпропетровщині вже діє 50 дитя­чих будинків сімейного типу, в яких ви­ховується 344 дитини, а у 269 прийомних родинах зростає 466 дітей. Тільки цього року створено 11 та 34 прийомні родини. Впродовж п’яти років планують влашто­вувати щорічно близько 20% вихованців у дитячі будинки сімейного типу та вси­новлювати. Хоча це не самоціль обласної влади. Тут вважають, що реформа інтер­натних закладів має відбуватися в інтересах кожної окремо взятої дитини. Тому доти, доки хоча б одна дитина забажає жити й виховуватись в інтернаті, такий заклад має право на існування. Тобто жодна реформа, нехай навіть за кращи­ми європейськими зразками, не повинна погіршити життя дитини або завдати їй психологічної травми.

І ще на один аспект слід зважати: якщо держава не подбає, аби віддати дитину-сироту під опіку, знайти для неї прийомну родину, влаштувати у дитя­чий будинок сімейного типу, то через рік чи два ця дитина буде усиновлена за кор­дон. Та якщо ми ставимо за мету відда­вати дітей з України до Америки чи Ка­нади, не дбати про майбутнє держави, тоді взагалі не варто перейматися розвитком сімейних форм виховання.

•  Коментар Юрія Павленка, уповноваженого Президента України з прав дитини

Уже чотири роки активно об­говорюється питання рефор­мування інтернатних закла­дів, проте Кабінет Міністрів України за час реалізації цієї про­грами не спромігся навіть затвер­дити положення про заклад нового типу.

Реформа інтернатних закладів не­відворотна. Інтернати порожні­ють, у результаті активізації націо­нального усиновлення та влашту­вання дітей в українські родини ін­тернати наповнені на 40–50%. Ми­нулого року в половині областей жодна дитина не була направлена на виховання в інтернат, натомість кількість дітей-сиріт, які були вла­штовані в прийомні родини, дитя­чі будинки сімейного типу сягнула найбільшого за всі роки показника – 2407 осіб. Сьогодні майже 82% дітей-сиріт виховуються в україн­ських родинах.

Разом з тим відмовитися ураз від інтернатів і закрити їх – неможли­во, та й не потрібно. Слід скорис­татися міжнародним досвідом: ко­лишні інтернати використовувати у соціальній сфері як соціальні гур­тожитки, дитячі садки, центри со­ціальної підтримки для дітей і ро­дин. Тобто ми говоримо не про ліквідацію, а про трансформацію інтернатів у заклади й форми ро­боти, яких потребують діти на від­повідній території.

Вважаю, що система навчання дітей-сиріт у школах-інтернатах сприяє ізоляції дітей від суспіль­ства – і це найбільший її недолік. Переконаний, що не можна поєд­нувати навчання і догляд в одному закладі, бо це суперечить концеп­ції інтеграції та обмежує можли­вості дітей.

В Україні потрібно провести низку реформ, спрямованих на поліп­шення захисту прав дитини. Йдеться, зокрема, про роботу із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах. Саме розви­ток нових форм соціальної під­тримки родини зумовлює рефор­мування інтернатних закладів, а не воля окремих осіб.

20.04.2013

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини