СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Неправда у ранзі закону

Усиновлені діти мають знати правду про свою появу в родині. Все частіше ми чуємо про це. Так вважають і на державному рівні. Відповідні інститу­ції вже готують внесення змін до Сімейного та Кримінального кодексів про скасування таємниці всиновлен­ня. Цю ініціативу також підтримують і ті, хто опікується цим питанням. Фахівці переконані, що таємниця уси­новлення – як законодавча норма – це проблема і для держави, і для батьків, і для дитини, яку всиновили.

Мода на всиновлення

Схоже, Україна готова відмовитися від інтернатної системи виховання дітей-сиріт чи позбавлених батьківсько­го піклування на користь прогресивних сімейних форм, як-от прийомна сім’я, ди­тячий будинок сімейного типу, опіка чи всиновлення. Якщо 2005 року в прийом­них сім’ях і дитячих будинках сімейного типу виховувалося тисячу дітей, то сьо­годні – 11 тисяч. Загалом в українських родинах виховується 35 тисяч усиновле­них дітей. Це свідчить про те, що україн­ська громада активно змінює своє став­лення до питання усиновлення. Усе біль­ше родин не вважають за потрібне при­ховувати, що вони всиновили дитину. Все менше серед нас тих, хто, дізна­вшись, що дитина всиновлена, шукає на­годи повідомити їй, що вона не рідна в сім’ї. Українці, здається, вчаться вітати усиновлену дитину з тим, що вона має батьків, які не народили її, а просто лю­блять. І відмовляються від стереотипів, що люди, котрі беруть на виховання дітей, «не від світу цього» або вдаються до цього лише заради грошей.

Хоч би там як, а на користь родинної форми виховання свідчить статистика й факти. Відтак державні сирітські уста­нови закриваються. Фахівці стверджу­ють, що рано чи пізно дитячі інтернати у нинішньому вигляді припинять своє існування в Україні. На підтвердження такої думки вони наводять статистику: за минулий рік в Україні припинили ді­яльність сім інтернатів для дітей-сиріт. І закриваються ці заклади практично щороку. Зазвичай через відсутність ді­тей, які потребують державної опіки. Взагалі, інтернати – давно застаріла сис­тема, яка ще функціонує у деяких краї­нах пострадянського простору. Весь ци­вілізований світ визнав, що інтернати жодним чином не працюють в інтересах дитини, а забезпечують тільки її базові потреби. Численні дослідження, зокрема ЮНІСЕФ, Home and Hope for Children, підтверджують, що дитина, котра про­жила три роки в державному сиротинці, ніколи не зможе наздогнати в розвитку дитину, що виховувалася у родині. Адже сімейні форми виховання дітей мають стільки «за», що будь-яке «проти» не йде у жодне порівняння. В Конвенції ООН про права дитини чітко прописано: дити­на має зростати й виховуватись у сім’ї.

Пережиток радянських часів

В Україні діє таємниця усиновлення, яка передбачена Сімейним кодексом. Зо­крема, особа має право на таємницю пе­ребування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для уси­новлення, подання заяви про усиновлен­ня та її розгляду, рішення суду про вси­новлення. Також усиновлена дитина має право на таємницю, у тому числі від неї самої, власне факту її усиновлення. За чинним законодавством, дитина може отримати інформацію про своє усинов­лення після досягнення нею 14 років. Особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків відома інформація про усиновлення, не мають права її роз­голошувати, і навіть тоді, коли дитина вже знає про те, що вона не рідна. За роз­голошення таємниці усиновлення перед­бачена кримінальна відповідальність.

Україна досі не підписала Гаазьку конвенцію, відповідно до якої має бути запроваджено жорсткий контроль за вси­новленням – як національним, так і між­народним.

Відтак батьки після усиновлення ді­тей дуже часто переїжджають мешкати в інше місто, не бажаючи, аби хтось ді­знався, що їхні діти – усиновлені. Саме тому ініціативу про скасування таємни­ці всиновлення, з якою наразі виступає Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, суспіль­ство сприйняло неоднозначно. Багато­річна суперечка між прихильниками та противниками цієї ідеї нині украй заго­стрилася. Перші вважають, що процеду­ра необхідна, аби вберегти всиновлену дитину та її нових батьків від зайвих роз­мов і пліток. Опоненти ж переконують, що це перешкоджає соціальним служ­бам у повному обсязі контролювати ви­ховання таких дітей.

Юрій Павленко називає таємницю усиновлення тягарем, який Україна успадкувала ще від радянської системи. Він зауважує, що рано чи пізно дитина все одно дізнається правду. Причому не від люблячих батьків у делікатній фор­мі. І що пізніше це станеться, то неперед­бачуванішими можуть виявитися на­слідки.

Щоправда, експерти визнають, що елементарним ухваленням рішення про скасування таємниці всиновлення про­блему не вирішити. Треба починати з роз’яснювальної роботи, формування по­зитивного ставлення суспільства до уси­новлених дітей та прийомних батьків. Це мають бути продумані, а головне – по­слідовні дії. І просвітницькими програ­мами тут не обійдешся. Треба, кажуть експерти, сформувати високопрофесій­ний загін фахівців, які працюватимуть із кандидатами на всиновлення дітей. Для цього слід розробити єдину держав­ну програму з підготовки потенційних прийомних батьків, яка, окрім бажання взяти в родину сироту, передбачатиме обов’язкове навчання майбутніх бать­ка й матері.

Моя хата скраю…

Ухвалювати рішення про скасуван­ня таємниці усиновлення можна тіль­ки тоді, коли матимемо цілковиту впевненість, що суспільство повністю готове правильно його сприйняти. Адже це делікатне питання стосується як прав дитини, так і права дорослих на невтручання у приватне життя. Уповноважена Верховної Ради Украї­ни з прав людини Валерія Лутковська наполягає на тому, що неодмінно слід «зберегти баланс між цими правами, аби ухвалене рішення не спровокувало падіння кількості всиновлених і не на­шкодило дітям та їхнім родинам».

Більшість аналітиків вважає, що питання таємниці всиновлення слід об­говорювати передусім із позицій права дитини. Головне не тільки в тому, що ди­тина має знати своїх біологічних бать­ків, і не в тому, що треба контролювати усиновителів, утім, швидше не контро­лювати, а супроводжувати, допомагати. Важливо, щоб дитина мала змогу отри­мати будь-яку достовірну інформацію про себе, щоб їй не брехали, адже це може загрожувати їй психічним зривом. А всиновителі — не ховалися б, змінюю­чи адреси проживання, а спілкувалися одне з одним, навчалися, а за потреби отримували б професійну допомогу.

У цьому питанні є ще один важливий зріз: контроль над усиновителями не лише з боку відповідних служб, міліції, а й сусідів таких родин. Цікавий при­клад: українська родина, котра перебу­вала на відпочинку за кордоном, мала потребу зайти до місцевого супермарке­ту. Аби не брати з собою дитину, батьки залишили її в машині і дали в руки якусь електронну іграшку. Через півгодини батьки повернулися, і на них уже чекав поліцейський, який запропонував про­йти до відділку (дитина вже перебувала там). Відтак нашим туристам довелося довго пояснювати, чому вони так вчини­ли. Аргумент, що залишили дитину «на кілька хвилин», дуже здивував зарубіж­них стражів порядку.

У нас усе навпаки. Більшість людей керується старим принципом на кшталт «Моя хата скраю, у дитини є батьки, ко­трі за неї відповідають». За кордоном, якщо сусіди раптом зауважать, що дити­на сама йде вулицею, то автоматично по­інформують про це відповідні служби. У Канаді, приміром, діти до 14 років мають перебувати під наглядом дорослих: бать­ків, дідусів чи бабусь, опікунів. Там діє жорстке правило: дитину не можна зали­шати одну. Відповідальність суспіль­ства за дітей – на найвищому рівні. Наше суспільство поки що не готове інформу­вати відповідні служби про конкретні порушення. Випадки, коли з усиновле­них дітей знущаються, а то й убивають – не така вже й рідкість в Україні. Тому со­ціальні служби мають дуже прискіпливо придивлятися до таких родин. В ідеалі – інформувати про щось підозріле мають сусіди. Але що робити сусідам, якщо, згід­но із законом, працівники служб, які пе­ревіряють умови проживання усиновле­ної дитини, не мають права спілкуватись із сусідами такої сім’ї, іншими членами родини, окрім названих батьків. То чому сусіди або решта небайдужих людей ма­ють інформувати відповідні служби про якісь негаразди у чужому дворі? Аби на­жити собі неприємностей?

«Поки існує таємниця усиновлення, – вважає Юрій Павленко, – не вдасться до мінімуму звести ризик порушення прав усиновленої дитини, проконтролювати родину, у якій батьки не готові вихову­вати дитину, а про ефективний контроль за умовами проживання усиновлених ді­тей узагалі можна забути».

 

  ІСТОРІЇ, ВІД ЯКИХ ХОЛОНЕ КРОВ, ТРАПЛЯЮТЬСЯ УРІЗНИХ КРАЇНАХ

  Ця моторошна історія, що трапи­лась у серпні 2012 року в Красно­доні, сколихнула не тільки Україну, а й сусідні держави. Взірцева мати-героїня Світлана Оклей, яка виховувала вісьмох власних дітей, по-звірячому вбила двох усинов­лених сестер (2007 і 2008 років на­родження), а їхнього братика (2006 р. н.), теж усиновленого, лікарям удалося врятувати. При цьому жінці вдалося отримати до­відки на вже мертвих дівчаток. Од­нак історії, від яких холоне кров, трапляються і в благополучних країнах із розвиненими соціальни­ми службами. Приміром, у США з 1999 по 2002 роки тільки у штаті Флорида було скоєно 126 навмис­них і 70 ненавмисних убивств при­йомних дітей. Тим часом багато країн учаться на таких трагедіях – на рівні держави і суспільства. Так, у Румунії після однієї з таких траге­дій було вжито заходів із посилен­ня контролю за прийомними бать­ками: запроваджено обов’язкову психологічну експертизу, співбесі­ду з оточенням (сусіди, колеги, ро­дичі), а також навчання на підго­товчих курсах. У Великій Британії, де законодавство у сфері всинов­лення ґрунтується на прецедент­ному праві, після кожного подібного випадку з’являється нормативно-правовий акт. Усе, що стосу­ється дитини, як-от приймання її у родину чи позбавлення батьків­ських прав, відбувається виключно за рішенням суду.

31.10.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини