ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Життя на планеті старість

 Те, що наше суспільство невпинно старіє, ні для кого не новина. Людей літнього (65–75 років) та старечого (піс­ля 75 років) віку дедалі більшає не лише в Україні, а й за­галом у світі. Чверть українців досягли похилого віку, а кожен шостий серед них – самотній. Старіння населен­ня висуває перед суспільством і державою кілька про­блем: від удосконалення пенсійного забезпечення, розви­тку геріатричної медицини та створення будинків для престарілих до організації системи соціально-побутового догляду за тими, хто вже не здатен само­стійно піклуватися про себе.

 Що винен – віддати повинен

Усі мріють жити довго, але при цьому ніхто не хоче бути старим, бо це зазвичай є синонімом слова неміч­ний. Однак старість – не­вблаганна, й одного дня фі­зичне або психічне здоров’я літньої людини почне дава­ти відчутний збій, а для тих, хто поруч, настане час при­ймати непрості, швидше бо­лісні, рішення. Як гідно ви­йти із цього становища?

Може, варто згадати про одвічний борг? За великим рахунком, діти не просто повинні, а зобов’язані пі­клуватися про літніх бать­ків і допомагати їм, якщо вони цього потребують. Протягом багатьох років вони невтомно працювали, щоб дати своїм нащадкам дах, їжу, виховання й осві­ту. Всіма силами підтриму­вати їх у старості – обов’язок дітей, якщо вони вважають себе порядними людьми. Останні ніби й розуміють, що нехтування цим обов’язком не сумісне з моральни­ми нормами. Однак, мало знати норми моралі, їх тре­ба ще усвідомлювати і до­тримувати.

Щойно мова заходить про відповідальність перед літніми і немічними людь­ми, не абстрактними, а близькими, найріднішими, як знаходиться безліч при­чин щодо неможливості по­класти на свої плечі тягар відповідальності за них. Особливо, якщо вони хворі. Робота, навчання, невід­кладне відрядження за кор­дон, дисертація, чоловік, діти, маленька квартира, низькі заробітки. До цього переліку неодмінно до­дасться ще кілька пунктів, які мають показати, в якій «запарці» перебувають ті, хто має цю відповідаль­ність розділити із старень­кими.

І саме зараз немає жод­ної можливості перевезти батьків до себе, винайняти для них доглядальницю, бо це, крім іншого, ще й не по кишені, а звертатися до со­ціальних служб означає марнувати дорогоцінний час. Самим же на певний час перетворитись на догля­дальницю, медичну сестру, психолога чи психіатра означатиме повний крах кар’єри, задля якої докладе­но стільки зусиль. Зайняти­ся б пошуками будинку пре­старілих, однак така пер­спектива жахає бюрокра­тичним оформленням паке­та документів.

Досить! Щойно діти по­чинають шукати виправ­дання своєму вибору, вони мають збагнути, що чинять погано. Посилання на те, що їм необхідно заробляти гроші, а не сидіти біля ліж­ка немічних батька, матері, бабусі чи дідуся є ще одним свідченням того, що слід го­ворити про кризу не матері­альну, а духовну. Бо турбо­та про літніх людей – хай не виключно, але більшою мі­рою проблема моральна, морально-етична, і тільки потім – економічна.

Нині модно посилатись на європейський досвід. Мовляв, у цивілізованих країнах і молодь, яка дося­гла повноліття, і літні люди вважають неприпустимими будь-які варіанти сидіння на шиї один в одного. Не за­буваймо, що в цивілізова­них країнах не лишається безкарним факт, коли діду­ся чи бабусю, батька чи ма­тір виганяють на вулицю, аби житло дісталося здоро­вим, працездатним і … бай­дужим. Бо зазвичай люди похилого віку викликають у них роздратування і пре­зирство. Дратує тривожний образ власного майбутньо­го, викликає презирство той, хто, здається, втратив усе, що вважається цінніс­тю: силу, здоров’я, багат­ство, красу, здатність до­глядати за собою. Відтак ставлення до старшого по­коління іноді обмежується, хоч як боляче це констату­вати, гірким усвідомлен­ням якогось тягаря.

Вільних місць немає

Важко сказати, коли наш український менталітет втратив здатність реагува­ти протестом, обуренням чи нерозумінням: як це можна за живих-здорових, моло­дих та енергійних дітей чи онуків віддати матір чи батька, або напівбожевіль­ного дідуся до будинку пре­старілих, у руки чужих лю­дей. Але такі сьогоднішні реалії. Економічний зиск важить набагато більше за мораль. Більше не треба остерігатися людського осу­ду – самим би вижити в еко­номічній скруті, де вже утримувати рідних з їх мі­зерною пенсією...

Однак і нині поняття бу­динку престарілих, пансіо­нату, інтернату для людей похилого віку мають стере­отипно негативну оцінку. Бо сприймаються усталени­ми картинами побуту таких закладів: допотопні ліжка, байдуже ставлення персо­налу, заспокійливі уколи – словом, нестерпні умови та ще й чужі люди навколо. Мабуть, варто відмовитись від назви «будинки преста­рілих», бо з радянських ча­сів вона асоціюється з тим, щоб віддати людину на вірну загибель. На Заході такі установи називають «бу­динками сеньйор і сеньйо­рів», та й умови там, звісно, кращі.

Експерти стверджують, що треба стимулювати ба­гатих людей в Україні до ор­ганізації установ для людей похилого віку. Однак ті поки що не квапляться від­кривати власні гаманці. Для своїх рідних вони вина­ймають кваліфікованих, як правило, з вищою медич­ною освітою, доглядаль­ниць. За доволі солідну платню. А до будинків пре­старілих потрапляють ті, хто на певному етапі життя залишився без близьких, хто не може самостійно пе­ресуватися, дати собі раду, тяжкохворі, люди з психіч­ними розладами або ті, в кого перервалися контакти з сім’єю. З різних причин.

 Та потрапити до будинку престарілих чи пансіонату, байдуже, як назвати, не так уже й просто. Причина ба­нальна: їх в Україні ката­строфічно бракує. Директор Інституту демографії та со­ціальних досліджень імені М. Птухи НАН України Елла Лібанова вважає, що «стан будинків для літніх людей – це аж ніяк не пер­шорядне питання. Їх просто не вистачає, люди радіють будь-яким умовам».

Чому літні люди запису­ються в чергу на поселення до пансіонату? Бо вони вба­чають у цьому кілька пере­ваг. Постійний догляд, три-, а то й чотириразове харчу­вання, лікування, а головне – спілкування. Деякі пансіо­нати дбають навіть про пси­хологічний комфорт по­жильців: час від часу їх від­відує психолог. Усього цього не може дати молоде по­дружжя, що майже цілий день працює, щоб утримува­ти себе, дітей та батьків. Можна забігти до старень­ких до і після роботи, можна забрати їх до себе, можна ви­найняти доглядальницю. Та всі ці варіанти приховують безліч нюансів: фізичне зне­силення, брак часу на себе та дітей, порушення ком­форту проживання, ймовір­ні конфлікти через житлову площу та побутові незруч­ності, можливе недобросо­вісне ставлення доглядаль­ниці тощо. До того ж, в окре­мих випадках, коли мають місце психічні розлади, лю­дину похилого віку не мож­на залишати вдома саму, оскільки це небезпечно.

Немає сенсу виголошу­вати промови про мораль­ний обов’язок, осуджувати тих, хто віддав когось із рід­них до спеціального закла­ду. Адже іноді – це найкра­ще рішення. Бо нині багато дітей не те що не можуть, а й у багатьох випадках не хо­чуть утримувати батьків, не бажають жити з ними під одним дахом – через безліч найрізноманітніших про­блем. Це й матеріальні труднощі, і певна психоло­гічна несумісність, і різно­го роду сімейні непорозу­міння. А часом навіть хо­чуть просто позбутися їх. Нині кількість сиріт при живих дітях стрімко зросла, і якщо раніше в пансіона­тах існували вільні місця, то наразі до них вишикува­лися черги.

Інший бік проблеми сто­сується власне пансіонатів, співробітники яких прак­тично за копійки догляда­ють стареньких, іноді геть безпомічних. А це дуже ви­снажлива праця, яку можна порівняти з доглядом за не­мовлям. Тільки більш важ­ка морально, бо в одному випадку – початок, а в іншому...

Старіти ліпше вдома

У багатьох цивілізова­них країнах немає будинків престарілих. Там самотніх літніх людей прилаштову­ють до інших родин. Зовсім чужих бабусь і дідусів бе­руть до своєї сім’ї. І це ніко­го не шокує. Спільне дозвіл­ля, обіди, вечері, змістовні вихідні – і літня людина не почувається самотньою. Та­ким родинам за «всиновлен­ня» стареньких платять гро­ші. Опікуни мають матері­альне зацікавлення, а літ­нім людям не доводиться доживати віку в казенному домі, хай навіть з найкра­щими умовами та найвихо­ванішим персоналом.

Експерти прогнозують, що жодна країна в майбут­ньому не зможе обійтися без домашньої опіки. І нази­вають причини, що спону­кали їх до такого висновку. По-перше, більшість людей у старшому віці бажає про­довжувати жити вдома, а не в будинках престарілих чи інших закладах. Друга при­чина полягає в тому, що система домашньої опіки є економічно вигіднішою і набагато ефективнішою. Про це свідчить статистика. Скажімо, в Німеччині ви­трати на домашню опіку вдвічі менші за утримання людини в будинку для літ­ніх людей чи лікарні. По-третє, опіка над близькими та рідними є частиною культури й традицій краї­ни. Все це слугує підставою для створення і вдоскона­лення умов для домашньої опіки. Щоб не травмувати зайве психіку літніх і не­мічних людей зміною «міс­ця проживання».

В Україні проблемами літніх людей переймається не тільки держава, а й гро­мадські організації. Успіш­но діє проект «Домашня опі­ка» за підтримки благодій­ного фонду «Карітас Украї­ни». Його соціальні та ме­дичні працівники впродовж багатьох років опікуються людьми похилого віку в різ­них куточках країни: заку­повують їм продукти та ліки, виконують домашню роботу, здійснюють медсестринський догляд. А го­ловне – регулярно відвіду­ють стареньких, даруючи тепло, турботу та любов. Шкода, що таких милосерд­них людей в Україні ще не­багато. Поки тривають су­перечки, хто повинен за­йматися домашньою опі­кою: держава чи громадські організації, волонтери ро­блять свою справу. Своїм досвідом вони намагаються переконати, що опіка – це пріоритетний напрям для розвитку соціальної та ме­дичної сфери. Це крок до руйнування стереотипів, коли образ літньої людини асоціюється з самотністю, незахищеністю, залежніс­тю від інших.

 Будинки престарілих чи мережа солідарності?

Соціальна політика щодо літніх людей у європейських країнах провадиться по-різному. В Італії працюють програми, що перед­бачають активну опіку і спостереження за людьми віком після 75 років. Довкола кожної такої людини створюється «мережа солі­дарності», до якої залучають її оточення – родичів, сусідів, про­давців найближчих крамниць, лікарів, волонтерів соціальної служби. Значних фінансових витрат це не потребує, але гарантує людям похилого віку своєчасну термінову допомогу.

УГолландії існують своєрідні «ясла» для літніх людей. Вони при­ходять туди щоранку і впродовж дня займаються улюбленою справою: хтось готує їжу, хтось пере, хтось доглядає за кіньми. Аголовне – люди спілкуються між собою. УВеликій Британії теж функціонують так звані центри денного перебування, куди літні люди можуть прийти, аби поговорити чи долучитися до спільної діяльності.

УДанії з 1988 року припинили будувати заклади для проживан­ня людей похилого віку (крім виняткових випадків), натомість зміцнили служби соціальної допомоги на дому.

Загалом же Європа відмовляється від масового відкриття будин­ків престарілих.

 Про благодійний фонд «Карітас України

 Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» засновано в 1994 році. Це бла­годійна спільнота, яка реалізує соціальний проект «Домашня опіка».

Діяльність організацій фонду орієнтована на потреби хворих і людей, які потребують опіки. Вони надають такі послуги з до­машнього догляду, які не в змозі виконати сам хворий, члени його родини чи інші доглядаль­ники. Спектр допомоги досить широкий: догляд за тілом хворих і немічних, медичні послуги, ве­дення домашнього господар­ства, прокат допоміжних засобів для догляду, вирішення юридич­них питань, організація дозвілля, емоційна підтримка, консульта­ції підопічних та їхніх родичів тощо.

Тривалий час проект фінансу­вався спонсорами з Німеччини, Франції, Австрії і діяв у 13 містах України, охоплюючи понад 2 тис. підопічних. Нині через брак ко­штів географія і масштаби звузи­лися до 8 міст і 500–600 користу­вачів соціальних послуг. Регіо­нальні осередки фонду зосеред­жені головним чином у Західній Україні, є вони й у містах Києві, Донецьку, Одесі.

22.08.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

Коментарі

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини