СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

День захисту дітей. Від кого і від чого?

1 червня усе прогресивне людство від­значає Міжнародний день захисту дітей. Святкують його і в Україні. Як і минулого чи позаминулого року. Тільки чомусь усе менше лунає про­мов про «щасливе дитинство» – звич­ну ознаку радянських часів. Кажуть: не до того нині. Бо проблем, пов’язаних із життям та розвитком дити­ни, накопичується все більше й біль­ше, а часу на їх подолання стає все менше.

ЧИМ БИ ДИТЯ НЕ ТІШИЛОСЯ…

Ніде правди діти: бать­ки нині ладні захистити своїх дітей тільки від край­ніх злиднів. Відтак до осно­вної роботи шукають ще один чи два підробітки, аби дитина не страждала від того, що не має такого ж мобільного телефона, як у однокласника, чи самохід­ної автівки на батареях, як у п’ятирічного хлопчика з сусіднього під’їзду. Матері­альне забезпечення в дея­ких родинах – понад усе. Але щоб забезпечити на­лежний достаток своїм ді­ткам, потрібен час. Отже, дорогоцінних хвилин та го­дин на виховання вже не вистачає. Та що там вихо­вання? На елементарне спілкування його бракує. Тож із самого малечку ді­тлахи розпоряджаються власним часом на свій роз­суд. Варіантів небагато: те­левізор і комп’ютер. Не вар­то переповідати, які філь­ми і мультиплікаційний продукт нині пропонують наші телеканали. У гонитві за рейтингами телевізійни­ки категорично відмови­лись від «плаксивих» казо­чок зі щасливим кінцем. Натомість – «стрілялки» і «мочилки», несамовиті зну­щання вигадливого мише­няти над котом та інші низькопробні «шедеври». В даному випадку посилати­ся на те, що «вулиця» зрос­тила маленького монстра, не варто. Ми, дорослі, керу­ючись чужими правилами і прийомами, свідомо наса­джуємо жорстокість у ма­леньких душах.

Можна провести експе­римент і запитати в сучас­них батьків: чи впевнені вони, що діти перегляда­ють тільки ті програми та фільми, які їм рекомендо­вано, зважаючи на вік? Можна не очікувати на ствердну відповідь, бо на пальцях однієї руки вони порахують дитячі програ­ми та кінострічки, які ма­леча може дивитись, не за­криваючи час від часу очі та вуха. Море насильства, крові, розпусти, відвертої ненависті проникає в дитя­че життя з блакитних екра­нів. І цей досвід дорослі­шає разом з нашими ді­тьми. Тільки пізніше нас чомусь шокують епізоди, коли школярі знімають чи то на відео, чи на мобільні телефони бійки, розправу над однолітками, знущан­ня над беззахисними тва­ринами, а то й порно. Вва­жається неперевершеним досягненням встигнути ви­класти свої «кіношедеври» до мережі Інтернет у числі перших.

Інтернет – то особлива тема для розмови. Саме від його впливу треба насам­перед захищати дітей. Комп’ютерні ігри сприя­ють вихованню жорстоко­сті у дітей. Бо їх не цікав­лять віртуальні гонки, про­ектування сучасних буді­вель, спорудження міст, відкриття планет чи пошук скарбів. Дітям більше по­добається «розмазувати по стінці» охоронців скарбів. Погляньте в очі своєї дити­ни, яка кілька годин по­спіль розправляється з вір­туальними монстрами. Ви будете не просто вражені, а шоковані. Та якщо ви спро­буєте відволікти дитя від улюбленого заняття, вра­женим і шокованим буде воно.

Якось на очі потрапила інформація, що недарма маленьким дівчаткам ку­пують ляльок, дитячі лі­жечка, візочки. Психологи кажуть, що в такий спосіб у дівчачій підсвідомості закладаються основи май­бутнього материнства. Дуже хотілося б дізнатися у лідерів з продажу комп’ютерних ігор, що вони прагнули закласти в під­свідомість. Міну вповіль­неної дії?

МАЙСТЕР-КЛАСИ ВІД ДОРОСЛИХ

Сучасні батьки не дуже переймаються тим, що їх­ній особистий приклад не­гативним чином впливає на виховання дітей. Паління, брудна лайка, сварки, роз­

 пивання спиртних напоїв у присутності «підростаючо­го покоління» чомусь стали звичними. На всіх гучних забавах діти зазвичай си­дять поруч із дорослими. А наступного ранку ще й мо­жуть підказати, яким пи­вом краще зняти похміль­ний синдром. Тоді чому ми, дорослі, майже заламуємо руки, коли дізнаємось, що шкільні туалети перетвори­лись на «курилки», уми­вальники – на витверезни­ки? Відколи і при чийому потуранні це ввійшло в нор­му? Відповідь очевидна: батьки дозволили це непо­добство, сподіваючись, що їхнє чадо воно омине. Про те, з якою заповзятістю сво­го часу шукали дитячий «шампусік» до дня наро­дження власного нащадка, воліють не згадувати.

Виховання дітей потре­бує терпіння, самовіддачі, високої внутрішньої ста­більності, як жодна робота в світі. Коли розлючена мати чи батько кричать на свого шестирічного сина «вб’ю, сволото мала!», «я тебе більше не люблю, га­дючко», вони й не усвідом­люють, якими можуть бути наслідки такої реакції на скоєне дитиною. Бо все це мовиться людині, і за зрос­том, і за вагою у кілька ра­зів меншій, яка сприймає погрози дорослих усерйоз, реагує на них по-своєму. Іноді лякається на все жит­тя. А то й просто втікає з дому. Діти, які зазнають психологічних та фізичних травм унаслідок жорстоко­го з ними поводження, ста­ють надто агресивними, ні­кому не довіряють, особли­во дорослим. Дитина боїть­ся гніву батьків і не знає, до кого їй можна зверну­тись, із ким поділитись своїми проблемами. І най­страшніше, що вона не в змозі передбачити, коли станеться наступний спа­лах насильства та наскіль­ки потужним він буде.

Ще гірше, коли батьки свідомо долучають дітей до «дорослого» ремесла: примушують красти в су­пермаркетах та на автоза­правках, жебракувати. А інколи жорстоко карають, коли дитина попадається на скоєному злочині.

ЩЕ ДИТИНА. І ВЖЕ – ЖЕРТВА

Голова Жіночого кон­сорціуму Марія Алексеєн­ко оприлюднила дані про насильства, яких зазнають українські діти. Каже, що це відбувається практично в усіх сферах: у школі, вдо­ма, на вулиці, в інтернатах. Пані Марія класифікувала насильство за видами: фі­зичне, сексуальне, психо­логічне й економічне. Яке з них найбільше шкодить здоров’ю, та й життю зага­лом, визначити не береть­ся. Проте, наводить сумну статистику: із ста видів фі­зичного насильства над ді­тьми два закінчуються смертю. Ті, хто постраждав від фізичного насильства, переживають сильну пси­хологічну драму, розвива­ються із значними емоцій­ними особливостями, які так чи інакше визначають подальше життя. Почуваю­чи себе знедоленими, не­щасними, приниженими, пристосовуючись до нав’язаних умов проживання, намагаючись знайти вихід із ситуації, вони і самі мо­жуть у майбутньому тво­рити насильство вже зі сво­їми дітьми.

Насильство породжує насильство. Від цього ніку­ди не подінешся.

Порушення прав дітей починається, зокрема, з того, що чимало батьків в Україні на практиці не над­то розрізняють поняття фі­зичного покарання та на­силля. Такі тата й мами на словах визнають: фізичне знущання – річ погана і не­припустима. А от «вихову­вати ремінцем», на їхню думку, не тільки прийнят­но, а й корисно. Мовляв, усі ми через це пройшли. І ні­чого. Із тим, що подібні «пе­дагогічні» методи теж є на­сильством та ігноруванням прав дитини, батьки часто не погоджуються. І прак­тично ігнорують той факт, що всі види насильства та жорстоке поводження з ді­тьми провокують серйозні психологічні розлади. Якщо синці можна швидко залікувати, то для зцілення душевних ран, відновлення психіки постраждалої ди­тини знадобиться багато часу і зусиль.

Ті, хто здіймає руку на дітей, мають затямити, що це найпростіший шлях. Ди­тина беззахисна і не може відповісти такими ж стуса­нами. Такі методи «вихо­вання» позбавляють дорос­лих авторитету, а дітей – бажання жити. В такий спосіб дорослі ризикують виховати особистість зне­вірену, яка цю зневіру пе­редаватиме іншим.

Парадокс: якщо дитину образила стороння людина, батьки здіймають галас, збурюють громадськість, залучають до «розслідуван­ня» журналістів. Коли ж самі поводяться, як дикуни, воліють мовчати. Анітрохи не замислюючись над тим, що насамперед дорослі ма­ють зважати на почуття, права дитини, поважати її індивідуальність і гідність. Зрештою, бачити в ній своє відтворення.

Сексуальне насильство, про яке ще років 30 тому практично не було й мови, нині вже нікого не шокує. Щоправда, й донині надто мало сміливців, котрі звер­таються до правоохорон­них органів з відповідними заявами. Одні соромлять­ся, інші – бояться, решта продовжує жити з невилі­ковною раною в душі.

В українському суспіль­стві донедавна вважалося неприйнятним говорити про жорстоке поводження з дітьми, а тим паче на­сильство. А в переддень свята – й поготів.

 АБСОЛЮТНО НЕ СВЯТКОВА ДОВІДКА

50% українських дітей стверджують, що їхні права порушують у власній родині. Батькам байдуже, що 20 років тому Україна ратифікувала Конвенцію ООН про захист прав дитини, і вони не поспішають дотри­муватись вимог документа.

Яких саме утисків зазнають наші діти? Передусім, діти скаржаться, що порушується їхнє право на віль­не трактування своїх думок, власних поглядів та пе­реконань. 23% дітлахів повідомляють, що порушу­ється їхнє право на якісну медичну допомогу, прак­тично стільки ж нарікають на порушення права на гідну освіту.

За оцінками дослідників, 40% українських дітей зі­знались, що їхні права порушуються в сім’ї безпосе­редньо батьками, братами та сестрами. Третина ді­тей ладні заявити про порушення своїх прав з боку однолітків.

 НЕДРЕМНЕ ОКО ЮНІСЕФ

Представництво дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) відзначає прогрес у захисті прав дітей в Україні. За словами керівника Пред­ставництва в Україні Юкіе Мокуо, заслуговує на увагу реформа системи опіки над дітьми. За останнє п’ятиріччя майже вшестеро зросла кількість дітей, яких усиновили та взяли під опіку в дитячі будинки сімейного типу .

Однак проблем вистачає. Найголовніша й найболючіша – в Україні багато дітей-злидарів. Серед неврегульованих державою питань – недостатній обсяг ресурсів на під­тримку соціально вразливих родин та дітей. ЮНІСЕФ непокоїть той факт, що за межею бідності перебуває кожна четверта сім’я з од­нією дитиною, 40% родин з двома дітьми і три чверті багатодітних сімей. За оцінками ЮНІСЕФ, в Україні близько 100 тис. дітей жи­вуть або значну частину часу проводять на вулиці. Вживання ін’єкційних наркотиків та комерційний секс – не рідкість серед вулич­ної молоді, що наражає їх на такі хвороби, як сифіліс, гепатит, ВІЛ/СНІД та ін.

 КОМЕНТАР

 Права дитини, на жаль, найчастіше порушуються саме в сім’ї. Давайте поглянемо довкола. Батьки, які дають стусанів дитині просто на вулиці, – зовсім не рідкісне явище. Образливі слова, мимохідь зронені в бік дитини, – також уже не дивина для України. Ми звикли до ситуації, що при розлученні батьки ділять дитину, наче майно. Є й сумні «новації»: люди беруть у банку кредити, «забувши» повідомити про те, що заставне майно належить дитині. При цьому дитина й писнути не сміє, що її права порушуються. Якщо підліток тільки спробує заявити батькам, що вони порушують його права, це буде сприйнято ними як зухвалість. Нам усім треба навчитися пова­жати і не принижувати дітей. Захистити їхні права ми можемо лише в співпраці зі службами в справах дітей, органами освіти, охорони здоров’я та соці­альної політики, правоохоронними органа­ми. А результати нашої роботи пропоную шукати не в службових звітах, а в очах ди­тини.

Юрій Павленко,

Уповноважений Президента України з прав дитини

07.06.2012

Раїса ЧИРВА, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини