ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

То хто ж ти?

 На певному історичному етапі помі­дор мав долю загадкову та сумну. Батьківщина цього плоду – Південна Америка, де інки й ацтеки ще в V ст. до н. е. культивували чудовий на смак красень-овоч. Томатль – таким була його назва. У ХVІ ст. н. е. іспанці ви­везли помідор спочатку до себе додо­му, а згодом – до Італії. Вперше його було описано в італійській хро­ніці 1534 року: мовляв, маленький, розміром з нашу вишню. А оскільки перші помідори, що потрапили до Іта­лії, були не червоного, а жовтого ко­льору, італійці охрестили їх pomo d’oro, тобто золоте яблуко. Потім на­зва перетворилася на одне слово – pomodoro. Італійцям плід одразу при­пав до смаку, й вони їли його в смаже­ному вигляді з сіллю та перцем. Фран­цузи назвали червоний овоч «яблуком кохання». Навіть прагматичні німці розчулилися: «райське яблуко». Але врешті-решт в Європі перемогла пер­вісна, індіанська, назва – томат.

 Та все це було по­тім, бо ще два сто­ліття тому став­лення до цього овоча різних лю­дей у різних країнах було вельми суперечливим. Скажімо, в Данії 1774 року вийшла книга, що застері­гала читачів: «Плоди дуже шкідливі, оскільки ті, хто їх з’їдає, божеволіють». Водночас існувала версія щодо отруйності помідо­рів (яка процвітала в Євро­пі майже століття). Одне слово, коли майбутньому першому президентові США Дж. Вашингтону якось подали апетитну пе­ченю, щедро прикрашену помідорами, то його на­справді хотіли отруїти (це сталося 1776 року, під час боротьби північних ан­глійських колоній за сво­боду та незалежність). Та­кий підступний спосіб по­збутися лідера армії коло­ністів вигадав кухар Джеймс Берслі. Він був на­стільки переконаний, що намір себе виправдає, що негайно похвалився влас­ним «подвигом» команду­вачу англійською королів­ською армією. Тим більше, що Вашингтон, пообідав­ши, ліг відпочити й міцно заснув. На щастя, він про­кинувся цілком здоровим і прожив ще 23 сповнених подіями роки. А кухар на­клав на себе руки.

Біологи довго дискуту­вали: з погляду науки, по­мідор – це або фрукт, або ягода, але виростає на горо­ді й уживається як огірок чи капуста... У 1893 році Верховний суд США одно­голосно ухвалив: при стяг­ненні митного збору вважа­ти помідори овочами (ово­чі обкладалися митом, а фрукти – ні). Кумедно, але 2001 року Євросоюз поста­новив уважати помідори фруктами. Сьогодні цьому плоду офіційно повернули статус ягоди, і в багатьох книгах його так і назива­ють. Та для нас він був і ли­шається овочем. Певний час пообиравши між назва­ми, наші предки зупинили­ся на слові «помідор». А іншу назву закріпили як прикметник: томатна пас­та, томатний сік тощо.

Помідори справедливо є фаворитами кулінарів, вони містять багато вітамі­нів, а також лікопін – орга­нічний пігмент групи каро­тиноїдів, тобто амінокисло­ту, яку, як відомо, не виро­бляє людський організм. Із цієї групи лікопін – найпо­тужніший антиоксидант, і в комбінації з вітамінами С та Е здатен протистояти он­кологічним та серцево-судинним захворюванням.

 ДОВГЕ-ДОВГЕ ТА СМАЧНЕ

 Часом доводиться чути від знайо­мих: «Ідеш у магазині вздовж бака­лійного ряду, а там на полицях ніби наші макарони, а написано «паста»! В італійському ресторані й поготів: у меню – самі лише пасти, та ще з такими назвами, що геть заплута­єшся! Невже італійці полюбляють їсти самі лише соуси?». Публіка роз­гублена чи дивується, бо означення незрозуміле – «не наше».

 Запевняємо: італійська паста – це всього лише вироби з тіста, що мають незліченну кількість форм, різняться як за­вдовжки, так і завширшки. І навіть за кольором! При­міром, макароні випуска­ються у вигляді довгих товстих трубок; спагеті у вигляді шнурків; верміче­лі – як короткі тонкі нитки; тагліателі – у вигляді плас­кої довгої локшини; лума­че – на кшталт вушок; кон­чільєте – черепашок. А ще є руоте, фузілі, канелоне та багато інших видів, ко­жен – власної форми та вигляду. І все це – паста!

В Італії виробляють навіть фаршировану пасту, яка чимось нагадує наші ва­реники: круглі капело, квадратні равіолі, скруче­ні в кільце джгутики тор­теліні. Печена паста нази­вається лазанья. Її готують з пласких шарів тіста з м’ясом та соусом.

Принагідно й підказка: якщо в ресторані ви таки ризикнули замовити пас­ту, то зауважте, що довгу пасту (спагеті, макароні тощо) подають без ножа. Намотуйте її на виделку, ніби нитку на котушку. А як полюбляєте їсти із соусом, тоді візьміть лож­ку в праву руку, зачерп­ніть у неї приправу та під­ставте під виделку, що крутиться в лівій руці з намотаною на неї пастою, і... смачного!

 ЯК ФУТБОЛ, КАРНАВАЛ...

 Паелья... Як ви ставитеся до цієї страви? Споді­ваємося, позитивно, бо це справді смачно!

 Основа паельї – рис, під­фарбований шафраном і приправлений оливковою олією. Крім цього, додають­ся овочі, боби, м’ясо, море­продукти, слимаки – в різ­них сполученнях і варіан­тах. А таких безліч, самі іс­панці стверджують, що по­над 300. Класична паелья, крім рису, включає ще 6-7 видів риби та морепродук­тів, курку (як варіант м’яса), біле вино, зелень та спеції. У деяких регіонах рис замі­нюють на квасолю.

Паелью визнано візитівкою Іспанії. Хоча справедливіше було б сказати – Валенсії, оскільки саме ця іспанська провінція і є батьківщиною страви. Паелья Валенсіана складається з білого рису, зелених овочів, кролика (курчати, гуски), слимаків, бобів та приправи. На по­чатку XIX ст. паелью обо­жнювала вся країна, не ка­жучи вже про власне Ва­ленсію, де й до сьогодні, як висловився іспанський письменник Хуліо Камба (vokrugsveta.ru), «вона ви­кликає таке ж бурхливе на­родне визнання, як футбол, карнавал і Діва Марія». Але сама назва (слід вимовляти «паея») – каталонського по­ходження й апелює до ла­тинського patella, тобто піч­ка, сковорода. Тож україн­ська (як і польська) «па­тельня» цілком із нею співзвучна.

Нарешті, паелья традицій­но подається в Іспанії що­неділі, а також у день Свя­того Йосифа (19 березня).

 ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО...

 * Неодмінними інгредієнта­ми традиційної італійської піци, крім тіста, є соус зі сві­жих помидорів, сир «Моца­рела» та листя петрушки. Ці три компоненти мають не лише кулінарне, а й симво­лічне значення, бо утворю­ють кольорову гаму італій­ського прапора.

* Найдорожчий у світі де­серт подають в одному з нью-йоркських ресторанів. Це вершкове морозиво, яке готують з 25 сортів ка­као, оздоблюють збитими вершками й шматочками їстівного золота. Подається воно в келиху, прикраше­ному золотою облямівкою та діамантами. А крім цьо­го, є ще й золота ложечка, також оздоблена діаманта­ми. Уся ця розкіш ко­штує 25 тис. до­ларів. Звісно, збираючись піти, клієнт може забрати посуд із собою.

* Італійська мудрість каже, що салат повинні готувати чотири кухарі: скупий, фі­лософ, марнотратник і ми­тець. Скупий має припра­вити страву оцтом, філософ – посолити, марнотратник додати олії, а митець – усе змішати.

* Найбільшою стравою в світі є смажений верблюд. Загалом це традиційна їжа на бедуїнському весіллі. Верблюд фарширується ба­ранами, кожен з яких, у свою чергу, – курками, ті – рибою, а риба – яйцями. Одне слово, щось на зра­зок російської «матрьош­ки». На думку ще спадає казка про місцезнаходжен­ня Кощієвої смерті, та одна­ково все це не так вражає уяву, як кулінарний винахід кочівників, мешканців пустелі, про яких ми чули ще з ди­тинства

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

24.04.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини