ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Гірка й солодка, мов життя...

Кава... Хоч як намагалися в ран­ньому середньовіччі, надто в му­сульманських країнах, позбути­ся цього «відьмацького зілля», воно не зникло з людського побу­ту. І плантації невисоких дерев із темно-зеленим листям і квіта­ми, схожими на жасмин, що ма­ють такий приємний запах та дають життя чер­воним чи чорно-синім плодам, у м’якоті яких визрі­вають славетні ка­вові зерна, врешті-решт, огорнули землю стрічкою завширшки в 5 ти­сяч кілометрів.

У 70 країнах виро­щують каву, в 50 – виробляють. Той, хто в міру споживає цей ди­вовижний ароматний на­пій, ніколи не скаржиться на здоров’я: кава позбав­ляє головного болю, поліп­шує обмін речовин, при­скорює реакцію, допома­гає яскравіше сприймати дійсність. І до речі, лікує деякі хвороби.

Спочатку зі своєї істо­ричної батьківщини – Цен­тральної Африки – кава пе­ребралася на Близький Схід, до Індії та Централь­ної Азії. Вважається, що до Європи кавові зерна завіз німецький натураліст Бел­лус. Першу чашечку в Іта­лії приготував 1626 року посол папи Римського П’єтро делла Валле, ан­глійців привчила до кави якась прекрасна гречанка, що вирвалася з турецького полону і чиє ім’я лишило­ся невідомим; Францію 1646 року ощасливив арис­тократ де ля Рош, який привіз додому смажені ка­вові зерна, а заодно й спе­ціальну металеву ка­струльку для приготуван­ня напою. Про завоювання кавою Австрії наша газета вже писала.

Хоча світ поступово, країна за країною, гідно оцінив кавовий напій, істо­рія розпорядилася так, що до Європи й Америки над­ходили лише зерна, а мо­нополістом поставок ста­ли арабські країни зі своїм центром експорту – Мохо (звідси назва кращих сор­тів – мокко). І вони ревно стежили, аби жодне дерев­це не потрапило до інозем­ців. Тому голландські куп­ці мусили... викрасти кіль­ка кавових дерев, а в них самих одне-єдине деревце «прихопив» якийсь хваць­кий француз.

У 1872 році почався при­кордонний конфлікт між французькою та голланд­ською Гвіаною, і як третей­ського суддю запросили полковника з Бразилії Франциско де Мело Палет­та. Він також мріяв про власну плантацію кави, але знав, що спроба вивез­ти хоча б один саджанець карається на смерть. Та в красеня-військового зако­халася дружина місцевого губернатора – й на прощан­ня піднесла полковнику пишний букет, де серед ве­ликих яскравих квітів було майстерно заховано тонкі гілочки кавового де­рева. Так у передмісті Ріо-де-Жанейро з’явилася плантація, що поклала по­чаток переможній ході Бразилії й інших латиноамериканських країн на світовому ринку кави. І не­даремно на центральній площі Сан-Пауло стоїть оригінальний пам’ятник – бронзове кавове деревце, символ багатства країни.

СЕКРЕТИ КОНЬЯЧНОЇ ЕТИКЕТКИ

Слово Cognac нікого не зди­вує, а що таке, приміром, Grande Champagne? Це вка­зівка на кращий субрегіон Коньяка (тобто міста у Франції), можна сказати, на серце виробничої зони.

Тут такий благодатний ґрунт, що вирощений у цій місцевості виноград передає зробленим із нього спиртам багатющий і витончений букет, здат­ність до довгої витримки в дубових діжках. До речі, своїм золотаво-брунатним кольором напій та­кож зобов’язаний дереву.

Витримку обмежують 60 роками, бо надалі якість спирту погіршується. Ети­кетка не може не повідо­мляти про такий важли­вий показник, як вік на­пою. Проблема лише в тому, що зазвичай у ко­ньяках змішують спирти різних років. За узвичає­ним правилом, на етикет­ці вказується вік наймо­лодших спиртів. Літери V.S (Very Special) означають витримку не менше двох років, V.S.O.P (Very Superior Old Pale) – не менше чотирьох. XO – скорочен­ня від Extra Old, що слід читати, як «Ікс О»: не мен­ше шести років. Примі­ром, коньяк Хеннессі VSOP містить 60 коньяч­них спиртів різного віку з винограду, вирощеного в регіоні Коньяк, з витрим­кою до 25 років.

На етикетці знайдемо й багато інших позначок, які часто включають слово «золото» французькою чи англійською, а також іме­на славетних фундаторів французьких коньячних домів чи, скажімо, предків власників господарства.

І наостанок така порада: не слід заїдати коньяк ли­моном, бо цей фрукт уби­ває тонкий післясмак еліт­ного напою.

ДРАКОНІВ ПЛІД

Це друга назва плоду кактуса, пітахаї. А  таки справді трохи скидається на дракон­чика, і це при тому, що екзотичний фрукт дуже гарний на вигляд!

Існують три види кактусів. Два з них дають плоди яскраво-рожевого кольору, чия м’якоть може бути бі­лою або червоною. У тре­тього виду плоди жовтого, жовтогарячого чи кремо­вого кольору. Всі вони ма­ють дещо видовжену фор­му та зеленкуваті, схожі на луску, листочки.

Плід розрізають навпіл і ложкою виймають здебіль­шого білу м’якоть, суцільно вкриту зернятами на кшталт макових, які також їстівні. Смак у плоду драко­на дуже легкий та освіжаю­чий, м’якоть містить багато води, тож цим добре ком­пенсується той факт, що плід позбавлений якогось певного, добре виражено­го смаку. Їсти фрукт краще в охолодженому вигляді. Приємно, що за низького вмісту калорій цей екзот буквально нашпигований вітамінами (найбільше віта­міну С) та антиоксидантами, які уповільнюють процес старіння.

Більше того, попри свою «грізну» назву, драконів плід допомагає здолати чи­мало захворювань.

НАРОДЖЕНИЙ ПОВЗАТИ

Що це таке: ні риба, ні м’ясо? Правильно, сли­мак. Або ескарго – так витончено називають слимака у Франції. На смак трохи схоже на гри­би, на вигляд – ніби морепродукти.

Насправді слимаки цілком сухопутні істоти і при цьо­му, на кшталт устриць, мідій та інших морських мешкан­ців, є делікатесом і пречу­довою закускою. Радше за все, коли професор Преоб­раженський з роману «Со­баче серце» під час трапе­зи просив доктора Бормен­таля заїдати неодмінно га­рячим, то мав на увазі саме ескарго.

Виноградні слимаки повза­ють по всій Європі, Амери­ці, Африці. І на жаль, не просто так, а завдаючи не­абиякої шкоди зеленим на­садженням, надто вино­градникам, бо природа створила їх істотами нена­жерливими. Мабуть, ця об­ставина й спонукала люди­ну якось помститися сли­макам за нищення врожаю, тож вона вирішила цих во­рогів... з’їдати. Спочатку їла сирими, далі навчилася під­смажувати на вогнищі, а згодом розробила чимало різних прийомів приготу­вання слимаків. І в усі сто­ліття переконувалася, як це смачно! Знову-таки Фран­ція – попереду планети всі­єї: щороку французи з’їдають 600 млн особин. Запеченого в тісті слимака вони й називають ескарго.

Славетний шведський на­тураліст Карл Лінней у най­менших деталях вивчив ви­ноградних слимаків, давши їм навіть власне ім’я – Helix pomatia Linne. Тож якщо побачите в меню рестора­ну чи на упаковці в магази­ні позначку H.P.L., уже до­бре знатимете, про що йдеться.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

26.02.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини