Гірка й солодка, мов життя...
Кава... Хоч як
намагалися в ранньому середньовіччі, надто в мусульманських країнах, позбутися
цього «відьмацького зілля», воно не зникло з людського побуту. І плантації
невисоких дерев із темно-зеленим листям і квітами, схожими на жасмин, що мають
такий приємний запах та дають життя червоним чи чорно-синім плодам, у м’якоті
яких визрівають славетні кавові зерна, врешті-решт, огорнули землю стрічкою
завширшки в 5 тисяч кілометрів.
У 70 країнах вирощують
каву, в 50 – виробляють. Той, хто в міру споживає цей дивовижний ароматний напій,
ніколи не скаржиться на здоров’я: кава позбавляє головного болю, поліпшує
обмін речовин, прискорює реакцію, допомагає яскравіше сприймати дійсність. І
до речі, лікує деякі хвороби.
Спочатку зі своєї
історичної батьківщини – Центральної Африки – кава перебралася на Близький
Схід, до Індії та Центральної Азії. Вважається, що до Європи кавові зерна
завіз німецький натураліст Беллус. Першу чашечку в Італії приготував 1626
року посол папи Римського П’єтро делла Валле, англійців привчила до кави якась
прекрасна гречанка, що вирвалася з турецького полону і чиє ім’я лишилося
невідомим; Францію 1646 року ощасливив аристократ де ля Рош, який привіз
додому смажені кавові зерна, а заодно й спеціальну металеву каструльку для
приготування напою. Про завоювання кавою Австрії наша газета вже писала.
Хоча світ
поступово, країна за країною, гідно оцінив кавовий напій, історія
розпорядилася так, що до Європи й Америки надходили лише зерна, а монополістом
поставок стали арабські країни зі своїм центром експорту – Мохо (звідси назва
кращих сортів – мокко). І вони ревно стежили, аби жодне деревце не потрапило
до іноземців. Тому голландські купці мусили... викрасти кілька кавових
дерев, а в них самих одне-єдине деревце «прихопив» якийсь хвацький француз.
У 1872 році
почався прикордонний конфлікт між французькою та голландською Гвіаною, і як
третейського суддю запросили полковника з Бразилії Франциско де Мело Палетта.
Він також мріяв про власну плантацію кави, але знав, що спроба вивезти хоча б
один саджанець карається на смерть. Та в красеня-військового закохалася
дружина місцевого губернатора – й на прощання піднесла полковнику пишний
букет, де серед великих яскравих квітів було майстерно заховано тонкі гілочки
кавового дерева. Так у передмісті Ріо-де-Жанейро з’явилася плантація, що
поклала початок переможній ході Бразилії й інших латиноамериканських країн на
світовому ринку кави. І недаремно на центральній площі Сан-Пауло стоїть
оригінальний пам’ятник – бронзове кавове деревце, символ багатства країни.
СЕКРЕТИ КОНЬЯЧНОЇ
ЕТИКЕТКИ
Слово Cognac
нікого не здивує, а що таке, приміром, Grande Champagne? Це вказівка на
кращий субрегіон Коньяка (тобто міста у Франції), можна сказати, на серце
виробничої зони.
Тут такий
благодатний ґрунт, що вирощений у цій місцевості виноград передає зробленим із
нього спиртам багатющий і витончений букет, здатність до довгої витримки в
дубових діжках. До речі, своїм золотаво-брунатним кольором напій також
зобов’язаний дереву.
Витримку
обмежують 60 роками, бо надалі якість спирту погіршується. Етикетка не може не
повідомляти про такий важливий показник, як вік напою. Проблема лише в тому,
що зазвичай у коньяках змішують спирти різних років. За узвичаєним правилом,
на етикетці вказується вік наймолодших спиртів. Літери V.S (Very Special)
означають витримку не менше двох років, V.S.O.P (Very Superior Old Pale) – не
менше чотирьох. XO – скорочення від Extra Old, що слід читати, як «Ікс О»: не
менше шести років. Приміром, коньяк Хеннессі VSOP містить 60 коньячних
спиртів різного віку з винограду, вирощеного в регіоні Коньяк, з витримкою до
25 років.
На етикетці
знайдемо й багато інших позначок, які часто включають слово «золото»
французькою чи англійською, а також імена славетних фундаторів французьких
коньячних домів чи, скажімо, предків власників господарства.
І наостанок така
порада: не слід заїдати коньяк лимоном, бо цей фрукт убиває тонкий післясмак
елітного напою.
ДРАКОНІВ ПЛІД
Це друга назва
плоду кактуса, пітахаї. А таки справді трохи скидається на дракончика, і
це при тому, що екзотичний фрукт дуже гарний на вигляд!
Існують три види
кактусів. Два з них дають плоди яскраво-рожевого кольору, чия м’якоть може бути
білою або червоною. У третього виду плоди жовтого, жовтогарячого чи кремового
кольору. Всі вони мають дещо видовжену форму та зеленкуваті, схожі на луску,
листочки.
Плід розрізають
навпіл і ложкою виймають здебільшого білу м’якоть, суцільно вкриту зернятами
на кшталт макових, які також їстівні. Смак у плоду дракона дуже легкий та
освіжаючий, м’якоть містить багато води, тож цим добре компенсується той
факт, що плід позбавлений якогось певного, добре вираженого смаку. Їсти фрукт
краще в охолодженому вигляді. Приємно, що за низького вмісту калорій цей екзот
буквально нашпигований вітамінами (найбільше вітаміну С) та антиоксидантами,
які уповільнюють процес старіння.
Більше того,
попри свою «грізну» назву, драконів плід допомагає здолати чимало захворювань.
НАРОДЖЕНИЙ
ПОВЗАТИ
Що це таке: ні
риба, ні м’ясо? Правильно, слимак. Або ескарго – так витончено називають
слимака у Франції. На смак трохи схоже на гриби, на вигляд – ніби
морепродукти.
Насправді слимаки
цілком сухопутні істоти і при цьому, на кшталт устриць, мідій та інших
морських мешканців, є делікатесом і пречудовою закускою. Радше за все, коли
професор Преображенський з роману «Собаче серце» під час трапези просив
доктора Борменталя заїдати неодмінно гарячим, то мав на увазі саме ескарго.
Виноградні
слимаки повзають по всій Європі, Америці, Африці. І на жаль, не просто так, а
завдаючи неабиякої шкоди зеленим насадженням, надто виноградникам, бо
природа створила їх істотами ненажерливими. Мабуть, ця обставина й спонукала
людину якось помститися слимакам за нищення врожаю, тож вона вирішила цих ворогів...
з’їдати. Спочатку їла сирими, далі навчилася підсмажувати на вогнищі, а згодом
розробила чимало різних прийомів приготування слимаків. І в усі століття
переконувалася, як це смачно! Знову-таки Франція – попереду планети всієї:
щороку французи з’їдають 600 млн особин. Запеченого в тісті слимака вони й
називають ескарго.
Славетний
шведський натураліст Карл Лінней у найменших деталях вивчив виноградних
слимаків, давши їм навіть власне ім’я – Helix pomatia Linne. Тож якщо побачите
в меню ресторану чи на упаковці в магазині позначку H.P.L., уже добре
знатимете, про що йдеться.
Сторінку підготувала
Тетяна МОРГУН, «ПВ»
26.02.2012
|