ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Неперевершена піч славетного українця

Вельми цікавими є історичні розвідки генерал-полковника Дмитра Алексєєва щодо польо­вих кухонь. Зокрема така: «Під час війни, коли голод був так само звичний, як і смерть та нездій­сненна мрія про сон, а неоціненним подарунком могла слугувати найні­кчемніша в сьогоднішньому розумін­ні річ – кусень хліба, склянка ячмінно­го борошна або, до прикладу, куряче яйце, їжа дуже часто ставала еквіва­лентом людського життя й цінувалася нарівні з бойовою зброєю» (vkusninka.com). Тож кулінарна складова війни не менш важлива, ніж будь-яка інша.

Кілька років тому в «Дзеркалі тиж­ня» було вміщено ґрунтовну статтю Віталія й Галини Чепаків «Українець, який нагодував усі армії світу». Тут наводяться дотичні факти, почасти добре нам відомі, а також і дещо таке, що по праву наповнює гордістю сер­це українця. Але – по порядку. Згаду­ється, скажімо, стаття 1856 року тако­го Чичерина (Лондон, журнал «Голоса России») «Про полкових командирів та їхні господарські розпорядження», де йдеться про розкрадання держскарб­ниці командирами у російській армії: вони примудрялися в незаконний спо­сіб, через різні махінації, забезпечи­ти власне матеріальне благополуччя. Зокрема, це маніпуляції з полковими грішми, призначеними для закупівлі продуктів харчування. Назагал в армі­ях світу, зокрема й російській (gazeta.zn.ua пише, що до ХVІІ ст.), не існу­вало централізованого забезпечення фронтовиків харчами (та кухнею), й командиру полку видавалася необхід­на готівка. Далі цими коштами роз­поряджався вибраний «квартирмей­стер», який часто-густо задешево ку­пував зіпсовані чи некондиційні про­дукти (крупи, борошно тощо), а у зві­тах указував завищені ціни й ділився «рештою» з полковим командиром. Безкарність збільшувала й поглиблю­вала подібні зловживання, призводя­чи аж до злочинів. Сам собою прига­дується правдивий епізод із фільму Ейзенштейна «Броненосець «Потьом­кін», коли в червні 1905-го матроси пе­реконалися, що їм збираються готува­ти обід з гнилого м’яса, повного хроба­ків. Вибухнуло повстання, матроси по­вбивали найбільш ненависних офіце­рів, інших заарештували... Щоправда, на цей час постачання вже було офі­ційно централізоване, але що це змі­нювало в людській природі?

Те саме джерело наводить цікаве спостереження швейцарського екс­перта з питань війни та миру Жан-Жака Бабеля. Він підрахував, що за останні 6 тис. років людство пережило 14513 воєн, і впродовж 14454 з них «сол­дати або «об’їдали» мирних мешкан­ців, або самі готували собі гарячу їжу у казанах на зразок козацьких» (gazeta.zn.ua). Судячи з усього, таке спостері­галося повсюдно, щоправда, лише до російсько-японської війни 1904–1905 років. Саме тоді було апробовано по­хідну кухню на колесах, яку винайшов наш земляк, українець, полковник Ан­тон Турчанович. Свій винахід він на­звав «універсальна переносна піч». Така кухня мала просту конструкцію й малу вагу, розповідає vkusninka.com, та дозволяла лише за чотири го­дини приготувати борщ, кашу й чай на роту солдат у складі 250 людей (за штатним розкладом стрілецької роти воєнного часу). А раніше слідом за вій­ськом їхали звичайні селянські підво­ди з мідними казанами...

•  Хто він і звідки

Антон Фе­дорович Турчано­вич (1854–1943) народився у Брацлаві Неми­рівського райо­ну на Вінниччині, в сім’ї збідні­лих дворян. Військову службу розпочав 1875 року, брав участь у багатьох баталіях, мав нагоро­ди за мужність. А до розроблен­ня похідної кухні на колесах, пише uk.wikipedia.org, його спо­нукав конкурс, оголошений вій­ськовим міністерством, на який загалом було подано 15 зразків відповідних кухонь.

На той час, коли Антон Турчано­вич сповна захопився цією ідеєю й приступив до креслень (1898), він служив у чині підполковника на посаді заступника командира з господарської частини в рідних місцях, у Жмеринці. Нарешті, 1903 року було виготовлено сол­датську «кухню-пекарню-кип’ятильню». Винахідник особисто опікувався пропагуванням свого дітища – розсилав проспекти й описи польової кухні до різних гарнізонів, надрукував оголо­шення в газеті «Русский инва­лид», ділився кресленнями. По­первах військове міністерство зустріло проект універсальної печі без ентузіазму, тоді втрутив­ся головний інтендант генерал-лейтенант Фелікс Ростковський, і того ж таки 1903 року перші зразки пересувних кухонь від­правили на випробування.

Ця перевірка виявилася більш ніж успішною; відтепер готувати їжу для солдатів можна було не лише на привалах, а й під час пе­ресування, як мовиться, на ходу, при цьому потреба у пальному зовсім мала: піч була невибагли­вою, її влаштовували і хмиз, і ву­гілля, і торф, а головне – не ви­магала багато часу для кухова­рення. Тож 1904 року, коли роз­почалася російсько-японська ві­йна, всі вже виготовлені на той час кухні Турчановича було спря­мовано в діючу армію. Їх належ­но оцінили, вигідність винаходу стала очевидною. Крім того, від­пала потреба розводити багаття, що саме по собі часто демаску­вало позиції військового з’єднання (там само).

«У 1908-му патентне відомство Російської імперії видало меш­канцю містечка Жмеринка Ан­тону Турчановичу «Патент на привілей 12256». Документ свідчив, що «військово-похідна кухня-самовар», або «універ­сальна переносна піч», описа­на Турчановичем у «проханні на винахід» від 8 березня 1904 року, є винаходом і не має ана­логів» (uk.wikipedia.org).

Не дивно, що на цей винахід звернули увагу іноземні вій­ськові аташе, прикомандирова­ні до польової російської армії в Маньчжурії – французи, німці, австрійці, англійці та ін., зага­лом 27 представників різних країн. Івже напередодні Пер­шої світової війни практично всі армії світу мали в себе вигідні й зручні похідні польові кухні Тур­чановича. До речі, вони успішно «воювали» і в часи Другої світо­вої. Універсальна похідна піч та­лановитого українця – військово-польова кухня – стала мало не домашнім вогнищем для во­яків багатьох армій світу, забез­печувала їм гарячу їжу як в око­пах, так і під час маневрів або довгих переходів.

...І нічого «хижацького»!

Така ось травка: виглядає ніби конва­лія, завдяки характерному широкому листю, а пахне точнісінько як часник! Свіжа й приваблива навіть на вигляд. Звісно ж, це черемша. Її ще називають «ведмежий часник», а в Німеччині – «ведмежа зелена цибуля», бо поява в лісі цього зілля збігається із закінчен­ням зимової сплячки у ведмедів, тож вони залюбки ласують черемшою, аби набратися вітамінів та швидко по­новити втрачені сили.

Отже, черемша, що має тригранну цві­тоносну стеблину, утворює на лісових галявинах, на узбіччях лісу чималі за­рості, що милують око соковитою, яскравою та чистою зеленню. Квіточки в черемші не такі гарні, як-от у конвалії, пише i-you.mixik.ru, однак теж білі й по-своєму витончені. А коли на місці квітки з’являється насіння, листя починає жов­тішати, й незабаром вже ніщо не нага­дує тут про недавній зелений розмай.

Ви, мабуть, звернули увагу, що біль­шість усього того, що ми сьогодні ніби відкриваємо, в даному разі продуктів харчування, було добре відоме нашим дуже далеким пращурам. Скажімо, дав­ні греки вважали, що черемша здатна зміцнювати мужність. Пишуть, що ця рослина згадується у середньовічних медичних трактатах як засіб профілак­тики під час епідемій чуми, холери, ін­ших заразних хвороб. Скептикам муси­мо нагадати, що немає диму без вогню, і що в 100 г черемші практично так само 100 г денної норми вітаміну С (у 2–3 рази більше, ніж у лимонах), тобто ця рослина зміцнює імунітет. Завдяки сво­їм бактерицидним (як у часнику) влас­тивостям вона може вбивати хвороботворні мікроби, а її здатність гарно очи­щати судини є вельми принагідною у профілактиці атеросклерозу.

Чи не скуштуєте... ластівчине гніздо?

Що ж то за загадкове ластівчине гніздо, врешті-решт? Це морепродукт, приблизно такий самий, як-от трепанг, ме­дуза, морський гребінець... А походження його таке. У Південній Азії живуть дрібні птахи салангани – різновид стрижів, вони трохи більші за горобців, а зовні схожі на ластівок. У Південно-Китайському морі є острови з геть голими скелями, на яких немає ні піску, ні трави, ні глини. Саме на таких скелях (частіше, всередині них) салангани будують кубла, використовуючи як будівельний матеріал молодь «тонких, довгих, мов дріт, морських риб типу сай­ри, в яких ще немає кісток, гірлянди ікринок на морській капусті та інших їстівних водоростях, що, будучи скріплені пташиною слиною, висушуються до стану каменю під пе­кучим сонцем та морським вітром. З того виходить іде­альний рибно-рослинний морський продукт», – читаємо в Похльобкіна. Зовні таке ластівчине гніздо схоже на по­ловину піали з діаметром приблизно 6 см. Китайські ку­харі трохи очищують його зусібіч, далі шматки ластівчи­ного гнізда, пише dic.academic.ru, впродовж 5 годин ви­тримують в окропі, завдяки чому вони у 8–12 разів збіль­шуються в об’ємі й одержаний напівфабрикат не псується роками. Ластівчине гніздо додають до курячого бульйо­ну, котлет, овочів або інших гарнірів.

Гніздо ластівки салангана – один з найвишуканіших і най­дорожчих делікатесів як у самому Китаї, так і будь-де в ін­ших країнах, зокрема Малайзії, Філіппінах, Індонезії, В’єтнамі. Це вищий за вартістю харчовий продукт. Висока ціна, розповідає life-in-travels.ru, пояснюється тим, що мисливці за такою здобиччю дуже ризикують, оскільки салангани гніздяться у важкодоступних місцях. Тож мис­ливець має бути добрим верхолазом. Гнізда зрізають три-чотири рази на рік. Спочатку ранньої осені, ще до того, як стрижі відкладають яйця. Перші гнізда – біло­сніжні. Повернувшись до печери, птахи шукають і не зна­ходять свої домівки, тож починають квапливо будувати нові, оскільки вже настав сезон відкладання яєць. Другі гнізда мають рожевий колір, бо вважається, що птахи вже не в змозі виробити достатньо слини, й вона має домі­шок крові (гурмани такі «ластівчині гнізда» цінують вище за білі). Треті гнізда – червоно-бурі. Ясно, що при цьому гинуть дуже багато пташенят.

Зрештою, висока ціна сировини в поєднанні з шаленим попитом призвели до того, що фермери в Південно-Східній Азії навчилися приборкувати стрижів, облаштову­ючи стрижині ферми.

09.05.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини