ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Кулінарне» прізвище, дивна доля...

Ми досі ще не згадали до­брим словом людину, ко­тра вразила цілий світ власними працями з кулі­нарії. Своїм глибоко науко­вим, беззаперечно елітарним, навіть романтико-поетичним підходом до цієї нібито прозаїчної сфери. Людину унікальну не лише з огляду на її ен­циклопедичні знання, а й на... ім’я: Вільям-Август Похльобкін.

Нічого собі, чи не так? Однак по­милки немає. Батько Вільяма-Августа Василь Михайлович був революціоне­ром, і замість власного прізвища Ми­хайлов узяв собі підпільний псевдо­нім Похльобкін, який залюбки пере­йняв його син. І ось чому. По-перше, псевдонім не був вигаданий: кріпос­ний прадід служив кухарем і просла­вився своїми чудовими першими стравами, за що й дістав відповідне прізвище. По-друге, схильність до ку­лінарії передалася саме Вільяму: «В мене є щось таке в кінчиках пальців», – писав він. То як було не лишити собі промовисте прізвище?! А подвійне ім’я для сина революційний батько придумав на честь двох своїх куми­рів: Шекспіра й Бабеля.

У червні 1941 року Вільям Похльоб­кін тільки-но закінчив школу й одра­зу пішов на фронт добровольцем. Пройшов майже всю її розвідником, дістав важку контузію, а після оду­жання, знаючи кілька європейських мов – італійську, сербохорватську, шведську, німецьку (згодом додав ще три), працював у полковому штабі. До слова, згадуючи цей період, він писав: «Бойовий дух солдатів не в останню чергу створювався кухарем – його вмінням, його талантом».

Вільям Васильович Похльобкін був енциклопедистом із світовим ім’ям. Широковідомий історик-міжнародник, фундатор російської скандинавістики, автор монографій з новітньої історії та зовнішньої полі­тики різних держав, довідників з іс­торії, геральдики, емблематики, ре­дактор кількох серйозних журналів. При цьому своєю основною науковою працею В. Похльобкін вважав «Істо­рію зовнішньої політики Норвегії». Та світова слава видатного науковця багаторазово примножилася завдяки ще одному його захопленню, що, зре­штою, стало справою всього життя, – дослідженням кулінарного мисте­цтва. Цій темі він присвятив понад 50 книжок, і кожну визнано бестселе­ром, а їхній загальний наклад у світі наближається до 100 млн примірни­ків. Ось деякі: «Кулінарний словник», «Історія найважливіших харчових продуктів», «Цікава кулінарія», «Та­ємниці доброї кухні», «Історія горіл­ки», «Чай: його типи, властивості, вживання», «Кухня століття», «Усе про прянощі» та ін.

І мало того, що все це в принципі цікаво й повчально – праці створені з таким глибочезним знанням справи, з такою любов’ю і наведенням таких вражаючих деталей (між іншим, відо­мих далеко не всім ретельним госпо­диням), а водночас так просто, душев­но, дохідливо, що читаються як най­цікавіші романи. Відірватися немож­ливо! Тож додатково варто вклонити­ся ще й неабиякому літературному таланту автора.

У 1993 році Вільям-Август Похльоб­кін став лауреатом премії Ланге Че­ретто, що її присуджує інтернаціо­нальне журі кулінарів Англії, Фран­ції, Німеччини й Італії за праці з істо­рії й практики харчування. До слова, їжа, на переконання В. Похльобкіна, – це не проблема шлунку, а «проблема серця… відтворення національної душі».

...А в квітні 2000 року його знайшли вбитим. Убивство дуже жорстоке. З’ясувалося, що злочин було скоєно за тиждень-два перед цим: останні роки науковець мешкав сам у підмосков­ному Подольську, тож його відсут­ність не одразу схвилювала колег і знайомих. Першим про трагедію ді­знався директор видавництва «Поли­факт», який спеціально приїхав з Мо­скви, тому що Вільям Похльобкін не прибув на заздалегідь призначену зу­стріч, пов’язану з підготовкою до дру­ку книги «Кухня століття», й на теле­грами з видавництва не відповідав.

Відгукнулася вся російська преса: «За що вбито письменника Похльоб­кіна?», «Смерть кулінара», «Вбито Вільяма Похльобкіна» й численні статті про його неординарне життя. А й справді: у 37 років В. Похльобкін став найбільш значущим істориком ХХ століття, хоча визнаний був лише за кордоном. Він володів сімома мо­вами, проте дістав статус невиїзно­го, у 60 років про нього заговорив увесь світ як про великого кулінара. А в 76 його тіло знайшли у власній квартирі.

Злочин так і не було розкрито.

•   «Цікавинка» від Похльобкіна

 По-своєму незвичайною була історія однієї з праць Вільяма Васильовича По­хльобкіна. У1977 році Польща повідомила, що Росія не має права назива­ти горілку «горілкою», тому що, мовляв, і назву, й сам напій поляки винайшли ра­ніше за росіян. Аотже, ви­пускати алкогольні напої з назвою «горілка» на ети­кетці має право лише Польща.

Звернулися по консульта­цію до знавця, тобто до По­хльобкіна. Й він, урешті-решт, беззаперечно довів, що польська горілка пізні­шого походження, та при цьому ще й уточнив дані са­мих поляків, бо, як вияви­лося, їхня власна горілка з’явилася набагато раніше, ніж вони вважали. Міжна­родний арбітраж у Гаазі по­годився з історичною роз­відкою науковця. Щоправ­да, політолог В. Медин­ський і письменник Б. Родіонов уважають, що в цій міжнародній суперечці взагалі не йшлося про пріо­ритети у винахідництві, предмет дискусій був, мов­ляв, суто комерційний.

 «Монументальна» гастрономія

 Уявіть собі шотландський маєток середини ХVIII cтоліття з дахом у вигляді ананаса.

Добре, якщо це уявити важко, то вже у сьогоднішньому Лондоні точ­но є чимала будівля з «ананасо­вим» дахом. Ана Філіппінах і в Таї­ланді – гарні пам’ятники їхнім чудо­вим, корисним екзотичним фрук­там – дуріану, джекфруту й банану, в Австралії та Сингапурі – пам’ятники авокадо, на Балі (Індо­незія) – кукурудзі... Ащо вже каву­ну – то таких пам’ятників понавста­новлено чи не по всьому світі. Осо­бливо багато їх в Америці, причому в різних штатах – з різним творчим баченням, тобто різним ступенем поваги й прагматизму.

В останні два десятиліття в Україні й колишніх республіках Союзу просто-таки з гідною заздрощів енергією кинулися встановлювати пам’ятники найбільш улюбленим або найбільш традиційним (варіант – набільш шанованим) представни­кам гастрономічного асортименту. Чому? Це, коли хочете знати, взага­лі цікава тема. Чи то набридли люд­ські фігури обох статей різного ста­тусу й значення, чи то дух вільного й розкутого творчого волевияву ак­тивно хлинув до нас із-за скасова­ної «залізної завіси», хтозна... Та, звісно ж, не обійшлося тут і без вну­трішнього поривання до чогось дуже близького, справді важливо­го, зрозумілого без екскурсоводів.

В м. Алмати на горі Кок-Тюбе – пам’ятник-фонтан яблуку, славетно­му алматинському апорту, в Ніжині – ніжинському огірочкові, у Москві – пам’ятник сирку «Дружба», у Пол­таві – галушкам, в Одесі – апельси­ну, в Коростені на Житомирщині – деруну, в смт Кам’янка-Дніпровська Запорізької області – помідору, в м. Мамоново Калінінградської об­ласті Росії – балтійським шпротам, у Сочі – гарбузу, в Астрахані – воблі, й цей «смачний» перелік можна про­довжувати ще довго...

Між іншим, яблуко – символ Нью-Йорка й Західної Вірджинії, а апель­син – Каліфорнії. Це просто так, до слова.

  «Помню только, что стены с обоями…»

Ну, а ви пам’ятаєте цю пісню Володимира Висоцько­го, де так колоритно змальовано «ефект часткової ам­незії» в результаті очевидного перебору?

Хто б сумнівався, святкові дні, різні вечірки, корпора­тиви тощо неодмінно пропонують (а то й нав’язують) різноманітні гастрономічні спокуси, передусім – алко­гольні. Проблема в тому, щоб, узявши гідну участь у питному заході, лишитися при світлому розумі, контролювати ситуацію й себе самого. Й ця проблема завжди актуальна.

Тож як зробити так, щоб не втратити обличчя, не ста­ти жертвою застільних хитрощів, коли підливають, змішують, «полірують»? Для цього існують, так би мо­вити, дві групи прийомів. Перша – превентивні захо­ди. За кілька годин до початку вечірки слід випити приблизно 100 г горілки (чи чогось іншого), щоб орга­нізм відчув дію спиртного. Дочекатися, коли вона за­кінчиться, й добре закусити. Тоді ввечері можна буде випити немало, ваш організм уже матиме необхідні ресурси й упорається. Друга група заходів має на меті вповільнення дії алкоголю, передусім за рахунок по­переднього вживання чогось жирного. Це може бути, скажімо, сало, бутерброд з маслом та ікрою, риба жирних сортів. Можна також «за годину до того, як...» проковтнути чотири-п’ять таблеток активованого ву­гілля. Ще – випити перед застіллям чашку чорної кави або міцно завареного чаю з м’ятою чи лимоном. Піс­ля застілля цей же прийом непогано повторити.

До речі, в Лондоні не­давно з’явилася служба таксі, яка... рятує від по­хмілля. Як пише travel.vesti.ru з посиланням на Daily Mail, таксі Kab-U-To Work ідеально допома­гає впоратися з похміль­ним синдромом вранці після «бурхливої» ночі. Таку службу організував рес­торан китайської кухні Kabuto Noodles. Послугою мо­жуть скористатися як самі лондонці, так і гості міста, туристи. В цьому таксі пасажирам пропонують апель­синовий фреш, порцію гарячого супу з локшиною, па­рацетамол, ментолові льодяники й навіть... сонцеза­хисні окуляри. Водій таксі теж допомагає пасажирові розслабитися, обираючи приємну музику й маршрути без пробок. Можна заздалегідь забронювати таксі на ранок через електронну пошту або Twitter. Така по­слуга в період апробації й до католицького Різдва вза­галі надавалася безплатно. Мабуть, результат пере­вершив сподівання, бо згаданий ресторан має намір запровадити службу рятувального таксі ще в кількох містах Великобританії.

А ось американці, підхоплює edimsovkusom.com, вигадали навіть «похмільний» автобус. Йдеться про Лас-Вегас. Машина їде від одного питного закладу до іншого, і якщо комусь стало зле, персонал автобуса переносить пацієнта в салон, умощує в зручному кріс­лі й ставить крапельницю з комплексом вітамінів, що виводять з організму токсини. Таке задоволення ко­штує 90 доларів, однак може й подорожчати.

28.12.2013

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини